Ранко Радович
Vu;i;a
ВОВЧИЦЯ
поема
переклад з сербської
українською мовою
1
Недобру людину
Назвав я вовком
А добру – назвав я псом.
Обоє на мене ошкірились.
А коли їм казав навпаки,
Чесний відійшов набік.
Людина в друзі віддавна
Вибрала пса
Але ж чи був там вибір?
Людина й поготів
Зрадила би пса,
Якби вовк в друзі взяв людину
2
Коханій моїй закортіло побачити,
Де я живу.
Розпитувала про скляну ночівлю з фіранками –
Завірили, що я там,
Та якщо не знає. де мій притулок.
Для чого їй моє серце?
Брате. покину свою домівку,
Якщо й далі буде шукати мене
В чотирьохстіннику.
3
Жінка ніколи не ходить однією дорогою
Вона одночасно вибирає
Декілька різних доріг
Чоловіка зустрічаєш на перепутті…
Цей світ для нього – спокуса.
Через те він помирає від розриву серця.
Неміч. якою жінки не хворіють.
Легковажний рід інфарктний,
Болісно володіючий жінкою.
Влада – до часу, поки дозволить собою володіти та влада…
А чоловік – притоварений раб;
Він є паломник, що блукає всліпу.
4
А чим довше ти вся в мені,
Ширше там простір, пустоти повен
Чим вище ти і духом, і чуттями, й душею
І силою зростаєш,
Молю Спасителя,
Аби тобі не заблудитись...
Як наближаємось ми до істини,
То зростає мій страх.
Невідомо, хто трапиться тобі на шляху.
5
В печерах пісні, в словесних стінах
Бережу я мовчання зіпсованих книг.
І, якщо знайдеш порожні капкани піднесень,
Не клади туди лапи – не варто!
Не зривай завісу, тікай – лиш почуєш пісню мою!
Борони тебе, Боже, пройти крізь ворота Заголовку:
Пораню тебе скелястим мовчанням.
6
Крізь хащі сновидінь - на пеньках
Спогадів.
Якби ти шукала мене серед лугів осяйних,
Зализуючи рани першовтіхи,
Куди б я подався з мертвим тягарем
В ім'я твоє?
Чим спалив би тоді ланці смерті
І як би пережив би з тобою віки?
7
По бездоріжжю балканських ущелин
Та мертводолин - твої пізнаю сліди.
Від них оберігаючись - знаходжу тебе,
Ловлю, як голодний шакал, Вовчице!
Ловлю напівмертве, трупне щастя:
Тебе ловлю!
Спотикаючись об думку, спотикаючись об серце,
Кривавими вустами цілую безпуття доріг.
8
Стогнеш ти, Вовчице, перед лігвом,
Кличеш безсило до поцілунку,
Віриш, що розтане сніг пороку,
Що заполонив лігво минулого щастя!
Злиденна! Остерігайся нових кучугурів,
Бережи шерсть - холод бо згубний.
Залишайся в притулку власного презирства:
Це тобі радить моя змерзла природа.
9
Сьогодні сам купляв прикраси для тебе, Вовчице,
І в цілому королевстві не знайшов
Зубів зміїних для твого намиста.
І справді: не знайти стільки зміїних зубів,
Щоб вилити всю отруту твоїх обманутих
Клятв минулих.
10
Збирається буря.
В кістках щастя мерехтять порожні блискавки.
Хто наважився руйнувати уклад буття?
Хто в негоду мене спокушає - страхом?
Руйнує зелений гай цілунків,
Хто заповідав на покрівлі совісті
Оголосити каяття?!
Починається мертва буря, Вовчице!!
11
В занедбаних вівчарнях,
В промерзлих колибах
Ми насолоджувались коханням.
Скільки раз я писав
Ім'я твоє
На закопчених полінцях.
Нині зустрічаю - твоє ім'я на струхлих дошках слів,
Цьому вбивчому культу
Спогадів.
12
Пада сніг, Вовчице!
Тисячі білих комах вкривають землю.
Мені, що відкинув протоптану стежку,
Більше не зустріти тебе.
Сніг застелив все біля мертвого підніжжя
Спасіння.
Пустеля буття - пробиває шлях
Крізь кучугури.
13
Мій крик все гучніш – світ його чує.
Після довгих років пильнування
Знову твоєю спекою вмиваю древній тотем
Щастя.
Це день, коли зупинився час
Життя: єдине і прийдешнє;
Життя, створене із самоти і спотикання
Безмовних.
14
Шукаю правильних слів
Для пісні твоєї, Вовчице.
Знаходжу їх лише в тобі,
Тому й убогі ми в цьому світі.
Я- не співець.
А ти – не жінка.
15
Хворий я, Вовчице.
Хворію я тишиною твого лігва;
Болять в моїй душі печери порожні.
Пліснява, сива, як твоє волосся,
Обійняла простір.
Не чути пісень, ані сміху!
Не чути ні плачу, ні волання, ні шереху
Лап на моїй гірській стежині не чути.
Що нині з тобою?
Що сталося з тобою,
Моя недуго?
16
Люди все знали одвіку.
Знали, як все забути.
Той, хто згадував про забуте,
Слава тому довіку! То є основа!
Нечасто співець зводить
будинок.
Новий грім вибудовує його тим же
Пером.
Хто віддалився від сонця пісні,
Не плаче без проміння. Догоряє!
Пісня є джерело сущого.
Пісня не є суть.
Пам’ятаю великі води…
Я ж постійно відходжу далі від джерела,
Та спрага вертає мене до колиски мрії.
Бачити би, що проспав я безповоротно
17
У царя часу
Випросив зустріч з тобою. Й побачив:
Ти – велика вода, а я – потічок;
На злитті рік я вимолив зустріч.
Ні відчай, ні пристрасть, ні жаль за тобою, ні сльози, -
Ніщо не могло збільшити моє серце…
О, скільки бистрих потоків тобою вкрадено –
Шепнув я пощербленому місяцю,
Що спочивав на твоїх вологих вустах.
Й допоки входив в тебе, ім’я моє щезало.
18
Я чую, як ти стоїш на скелі плачу,
Шукаючи мене на дні прірви…
Я набагато нижче, ніж ти
гадаєш…
мої стогони не омиють твої
стопи…
19
Я бачив твою шкіру в міському кафе, стерво.
Біля неї юрмилися негідники,
Ті, що не розуміються на хутрі,
Пялять на тебе очі – милуються тобою.
Сп’янілою пащею слюнявлять твоє волосся.
Пошукав з болем у пам’яті
Знайомий простір під шкірою,
І – отакої! Там, де була душа,
Не лишилося й сліду!
20
Сліпий поводирю!
Для діброви розуму шукаєш?
Та навіть морок не просить очей в пітьми!
На світлій стежині
Не питай серце
Про сонце мудрості.
Кондора лет не загострить його клюв
А вовча засідка не зробить звірячу силу
Лютішою.
Кігтями безсилі душі –
Лікують природу
21
Тібетські орли клекочуть в моїх жилах.
В кожному камені – кісток моїх ім’я.
Перед стопами спраглої пустелі
Затрепетало серце – сарни.
22
Не серце відкрив я тобі, а небо,
А ти – сліпа.
Твоїми лапами пахнуть Балкани,
Коли цілую тебе, й коли
Жену геть від місць полювання,
Орди диких койотів взивають до совісті.
Болять мені ті суворі Балкани,
Вовчице!
23
Велегласно ти кликала мене, Доле,
Надто голосно, як для цього глухого царства;
Почули той крик ловці згуби,
Покинули свої стіжки та отари,
Й погнали тебе по краю урвища.
За всяку ціну хочуть взяти шкіру твою,
Аби лякати нею добрих людей,
Й нема спасіння, якщо лиш не сховатись
В ущелині – самоті знання.
24
Не розуміють вони нас, Вовчице,
Але прийде розуміння,
Коли спочилі у зародку…
Покаються.
25
Нагадують мені тебе полювання,
Бекання овець і баранів,
Хорти з їх боягузливим гавкотом,
Спантеличені вигуки тупих орендарів.
Хай їй грець, тій наволочі!Не можу ніяк тебе забути!
26
Моїх друзів прогнали злочинці.
Несправжній друг – то є меч без леза!
Меч без леза – страх двоголовий в піхвах.
В руці – символ наруги і срамоти.
Що я шукав від біди в біді?
В цю нічку чекаю на тебе, Вовчице.
Хочу я знати, немудрий,
Кого обмовили мудрі?
27
Отже, найбільш мудрий вовк – вовк з двоєлігва.
Той, хто падіння бажає – пустоцвіт.
Чатують мене добродії.
Мить насолоди спотикнулась
О власне
Ніщо.
Гірські бескиди ридають
І кличуть тебе, Вовчице.
Час вже! – мисливець беззубий– ставить
Капкани стозубі.
28
Сором, наповнений голодом очей твоїх.
Істину більше не здатна
Ти бачити
Тікаєш ти від реальності, ховаєшся від
Самої себе. Всіх навкруг звинувачуєш
У своїх муках.
Змучений я тобою, безсоромнице,
Взвию над прокляттям цим голосом
Пера. Ошийник начеплю – й на цеп тебе!
Там твоє місце.
29
Стогнуть розкидані звуки часу.
То заспівує надщерблена доля…
Наближається розлука.
В засідці затаївся страх…
Найперше – мука
Згадає про Бога,
Вовчице!
30
Того ранку ти прийшла – взяти сонячну сукню;
Відтоді потоки голих слів
Соромливо плавають
В озері чекання.
Якщо жабеня з калюжі Петрарки
Порахує твої зуби – помре твоя байка,
Вовчице.
31
Гарна же ти, Вовчице.
Чи ж тобі не знати, що є хвороба
Краси.
Ти…
Ти краще всіх знаєш глибину чорну чорнила,
Що дістаєш із гробниці пакости.
Тобі пропонують мерзотники.
Відкинь привиди – рятуй мене!
Твій захід сонця ззаду, на тіні твоїй.
32
Якщо мене покинеш,
Чи ж пересохне річка бажання
І щастя? Чи зможе вбити мене самотність?
Ти того не знаєш ні сном, ні духом,
Яка незрима нить зв’язує наші тіла…
Підемо пограємо з смертними в гру.
Коли ти зі мною,
В них знаходжу… безсмертя.
33
Безнебесний ранок – голодний острах бере
Скошений курінь життя,
Що його підпирає доля.
Жени геть змінений час;
Намарне питаю розум.
Брешуть, що ти збираєш
Порожні скарбнички,
Хоча там, де ти знаходишся, --
Насправді порожньо.
В божевільній і в повії не шукай святості,
Вовчице!
34
Я й сам жив у царстві безглуздя,
Та не як вірнопідданий,
А як господар волань презирливих!
О, чому мене шукаєш, розп ‘ятого,
На стіні мисливської хати?
Не будь же ні риба, ні м’ясо,
Будь тінню отари, Вовчице.
35
Хоча лукаво себе змінюєш,
Для мене – все та ж: серед вітру, і ранку, і часу…
Твоя веселка чинить пісню безсмертною,
Твої чари є печаттю буття,
Не бачу в твоїм образі ні дурману, ні арніки,
Ні дивосилу.
Дивно пахнеш від зміни лукавої,
А часу не існує;
Все те – образи Вічності.
36
Один я, один, заблукала моя Вовчице.
Все частіше – сам!
Жорстока заздрість зграї йде за мною вслід.
Не знають вони, як то добре – лизати твою шкіру!
Гадають, легко йому... а самотність
Міркує...
Пекельна самотність вбиває мене!
Вони є кров та зміст твого сумління.
В твоїм безпутті не потонути твоєму серцю.
37
Не чую тебе, не знаю, бо ховаєшся,
Не лунає над горою крислатою твій стогін.
Самотність без тебе – порожня суть.
Сьогодні я жадаю тебе, ти потрібна мені,
Та ти лишила мене блукати
В степах спокус.
Чому не вертаєш?
Страхом мене наситили – пошуки похмурі в пітьмі.
38
Вже другий день твоєї відсутності -
Вовчице!
Кровожерливий голод трясе мою утробу.
Чому не повертаєшся з живою дичиною?
Ще один день - і прийму отруту.
39
Перед лігвом, напівмертвий, с закраю сумління -
Задивлений у Північну зорю,
Чекаю з нетерпінням, що виконуєш те,
Чого боюсь, й отруює мене ненависть.
Якщо навіть обманула мене,
Якщо запліднили твою утробу...
Бажаю й такою тебе бачити.
Голод мене спокушає отрутою...
Вже нема моїх сил!баранина доконала мене!
Втрачаю розум, доки не прийдеш з моєю - здобиччю.
40
Мертву ти принесла здобич,
Не зможу я їсти живу дохлятину.
Чи ти не бачиш, що я перехворів сказом?
Чи ж відчуваєш дихання сну на бурій гриві?
Охолола ти почуттями, грішнице,
Розчинила ти дух свій в різноманітті запахів.
Тебе більш немає там, де є міра.
41
Короткошерсті хорти злорадо гавкали,
Ніби знали тебе до того, як їх
Спеціально навчали.
Хіба ж ти не знаєш: відколи ми живемо на світі,
Не прикорочувалось полювання на останню шкіру,
Й нічого не змінилось,
Хоча я примусив їх, щоб переді мною
Підібгали хвости.
Нині в пещері - на самоті зализую рани,
А ти спотикаєшся об собачу засідку...
42
Не приходь нині ввечері - Вовчице!
Кривавими бо руками замішую тісто
Для хліба, що розділю його
З вовкодавами.
Пробив той час, коли клич долі
Поведе стежкою втрати.
Ті, що жадають мене убити, -
На порозі.
Не бійся!З тобою вже давно мертвий
Крокую.
А цього вечора вечерю готую
Вовкодавам.
43
Стовбур в твоїх очах - то є життя,
Й листочка черешком
Зелень гілок й прохолоду від них відчуваю.
Мене жахає не твоя оголеність,
А оце буйне цвітіння...
То набожний світ - в липи бруньках.
44
Обоє ви однакові: що ти, що ти!
Тебе, виплекану в серці і мріях,
Убиває та, що я знаю,
А та, що я пізнав... лиш наближаюсь,
В порожньому лику спускає дух.
Якби ж ти була одна!
Коли б ти не родвоювалася в мені, і в тобі,
Написав би я крилату книгу,
І якби тебе не було ніде,
Книга була б в образі змії.
Ось так, у світлі цього устрою,
Ти маєш ходити на чотирьох та на двох ногах.
45
Ненавидиш мене, відчуваю це, -
Вовчице.
Та не є твоя ненависть настільки глибокою,
Аби пізнала ти власну ницість.
О, якби ти вміла досить сильно ненавидіти,
Умилася б перед собою
В сліпому коханні.
46
Тануть кучугури спогадів.
Підступають води плачу.
Лемент на верховині не переплутаєш з
Покликом зваби.
Природу пошуку мертвить кучерявий несклад дійсності.
Жах, о, який противний жах,
проймає наскрізь череп.
Вже й не шукаю тебе, лиш би знати,
Чи пережила ти зиму, Вовчице?
47
Лігво змінив я, Вовчице.
Ти, що бродиш в негоду,
Ти можеш їх привести
До незайманого лігва.
Багато хто йде вслід тебе.
Я не боюся - життя свого не ховаю.
Закони тайги не визнають блюзнірства.
В новоспорудженому лабіринті бажаю,
Аби болем озвалось в мені забуте.
48
Ти так і не зрозуміла, скільки ганчір'я
На блошиній ярмарці життя можеш
Купити за мою шкіру?..
Зректися пісні - то є вчинок.
Замовчує правду лиш зарозумілість та безумство.
Чому не покинеш відкритою клітку
Дурості?!Чому не благословиш зранені слова - словами?
Людина - то червиве дерево, Вовчице!
49
Одною лиш жадобою ситі, по самі вінця, - засинаємо.
Потрійним голодом розбуджені,
На світанку встанемо.
Якщо у сні тебе засоромлюсь, стріну страховище,
Славна вотчина - прапам'ять моя.
В моїх скронях колами ти виграєш безтурботно.
Коло гріха та прощення...
З твоїх рук солодкий навіть зашморг, Вовчице.
50
Наситились ми коханням та мороком,
І вовчим темним оскалом.
В паломництві безчесному
Запитав я тебе: де зростала ненависть?
Не для того, щоб втамувати муку,
А щоб із свіжих ран зіскоблити струпи.
51
Лікую гнійну виразку часу.
Помісячно заживає.
Словесна рать кличе до поразки
Мертвим рядком.
Чи ж посмію кудлату гриву твою прикрасити -
Брехнею? А чи ж залишу її
Безволосою,
Вражену проказою пороку?
Чи ж простягну руки до щелеп твоїх,
З котрих ледве вибрався?
Чи вчиню те ж безглуздя перед
Могутніми предками,
Прохаючи милості за твій гріх
В день огиди?
52
Перелюбний вовчий укус - від ворожої пристрасті.
Жодне лігво нас не вмістить.
З будь-яким неглибоким розумом так буде.
Порожнім є той літопис серця,
Що перекреслено непритомною грою.
Ми надто довго гостювали в беззубої облуди...
Чи ж не відчуваєш в поцілунках
Таємного докору?
53
Хто прокляв кохання вустами твоїми?
Вже не чути звуків нічної арфи.
Ти кличеш мене грізним сміхом зграї.
Ніколи, о, ніколи не плазував я перед
Балканським збіговищем,
Я, пустослов та скиталець,
Бажаний гість у сатрапів.
Піснею жену та знову кличу
Тебе, Вовчице!а ти з розпущеними косами, підвиваючи,
По салонах - сторожиш прісну тугу
54
Не знайшов я тебе у зграї,
А хотів би бачити,
Як пожираєш м 'ясо з черв' яками.
Поміж кровниками ловив я тебе як здобич
Та ніхто не став жертвою,
Тому що не було тебе
На моєму бажаному банкеті.
Хто ти? Чи ти змія? Чи ти є жінка?
Чи ти Кохання?
На ярмарку ікл, в тонких снах, снились мені метелики
В косах твоїх, Вовчице
55
За листям шовковиці, поміж яблунь,
В ущелинах сосен,
На краю боліт - поміж верб,
Понад вільним гаєм розкішним
Чути дзвін сокири... запаленого мозку.
Шаленію від дивного зимового різноцвіття.
Прокинься, моє кохання! - світанок настав.
56
І вовча лютість берегла храми.
Ті давні рани пам ятають гайдуків й грабіжників.
З гірського Вовчого Граду те непокірне плем я походить.
Я, гідний спустошеного світу,
Промінюю всі його блага за твоє порожнє
Єство. Й прикрашаю його, наче Вічність
Совість твоя налякала би привид, Вовчице!
Потоки брехні увібрали твій сяйний погляд.
Чи зможуть твої лисиці вкрасти нові глухі дари?
57
В царстві звірів, в вовчій державі,
В гірських нетрях - стоїть крутосхил
Те виття скам яніле вовче -
Могила мого давнього предка;
Окрім орла та сокола,
Ніхто її недосягнув.
З-під зітлілої колоди на світ
Чи постанеш перед очима його - на кургані,
Вовчице?
58
Коли каміння зігріють сонце твоїм холодом
І спрага затихне біля зачарованої криниці,
Коли перестану заклинатися казками,
Як істиною, тоді моє слово буде високе, й неправдиве.
Отоді постане твоя добра Любов.
Ти будеш безсмертно-смертною, Вовчице...
59
По той бік гіркої нужди
Сиротина палила свічки.
В мороці згасали тіні минулого.
Уздовж валунів забутого плачу
Зірниці наздоганяли сонце.
Сліпа облуда розум втішала --
Членопошкодженням...
Твій ворожий сміх вбирав солоний слух
Спалених барабанів
Визнаю: о, як непросто буде провезти тебе
Контрабандою - мертву
Поміж митників - розпусних...
60
Життя бажає вести гру. Грай же, Вовчице.
Все, що треба тобі знати, відкриє тобі
Природа.
Немає ні болю ні горя. Не існує
Ні хвороби, ні пристрасті. Ані холоду,
Ані бажань. Всі негаразди -
Із стогону одинокої ?
Якщо грою переживеш голод великий та ситий,
Всі джерела до дна вип 'є твоє передання,
Аби спрагу в грудях -- у спраглих погасити.
61
В твоїх гірських джерелах
Я знайшов лілії, й поклявся самотністю
Оберігати тебе, моя недуго.
Отрую тебе життям, у якого питати не прийнято.
Потічка, що дзвенить, не вбивай тишу.
Він заспіває тобі безсмертну музику.
На його березі забудеш про звуки сонця,
Що спрагле спрагою - Вовчице...
62
Схожий я на горянина, що звільнився від
Каторги, та не від ланцюгів І ошийника.
Мчу вовчим полем, жене мене біс скажений;
Із пустоші я колись втік до неї через рідколісся.
Де б я не знайшов притулок, дзвін ланцюгів видасть мене,
Гінці покличуть мисливців,
Тож дивом рятую свою голову
Від того гвалту...
В небесної грози спитав я, Вовчице:
Чиї то сіті не дають мені вільно ходити древнім лісом?
А з вершини гори був мені голос:
"Вовчий бог наклав на тебе незримі пута.
Коли заслужиш, він з тебе їх зніме"
63
Так говорила ти, Біла Вовчице:
Остуди розпечене серце,
Хай схолоне жар;
Намагайся так жити, аби не брати в борг,
Щоб не платити чужі борги;
Оджени із сну свого все, що
Нас турбувало серед ночі...
Слухай-но!
В твоїм безглузді нема нічого нереального;
Поділяючи кохання, не діли заповіт.
Хай горить все полум'ям синім!
Нехай тебе обійме пітьма ложа.
Вслід мене йде суворий донський вовк.
...А може статися - здійсниться.
64
Лавини змінили вид урвищ.
Ти напівприручена, простяглася ліниво,
На порозі зваби.
Лавини й холоднеча - змінили свідомість.
Пригадую зруйновані шляхи.
Продираючись крізь купи відмерлих нервів,
Підживлюю утробу зміїною вишнею,
Ножем зречення - очищаю душу!
Не існує тієї корчми, в якій би гріх улесливих
Та злоріких слів не вп'явся в твоє хутро.
Повзають по всьому твоєму
тілІ -
Каспійські наріччя - спотворена суєта.
65
Спорожніла полонина...
На тім бездоріжжі себе
Не бачу. Заблукав - тільки очі твої вслід мене.
вже і в святкові дні гори не чують пісень твоїх -
Болісні зітхання лісових відзвуків вертають мене
До минулого щастя.
Моя пісня німа - твоя совість, Вовчице.
На цьому шляху, де безцільно блукаю.
О, де піймати повітря для прийдешнього плачу?
Сонця не забирай в мене!
Самотністю наблизься до мене.
Уславив я дивні світанки ласкою злості твоєї.
66
То є добре, що ти пішла;
Твій світ - то здирники та ринкарі;
Для них ти, як дешева біжутерія,
Чи як житловий об'єкт смерті.
Перед жінкою зажмуряться поети...
Поети - сліпці!
67
В зеркалі совісті я бачив твоє відображення;
О, яким же гарним виглядаю, але ж мертвий...
Ти питаєш мене, що з нами сталося,
Невже ти не зрозуміла: тієї ночі,
Коли тебе не було,
Побачив я тебе - і пізнав
Зеркало, в котрому все пізнається правдою,
не в кожній знайдеш кишені,
не в кожного купця й купиш,
Вовчице
68
Жінка , що жадає яскравого кохання, -
Геть жене чужих коханців.
Квіти щастя дивними їй здаються.
Напівтрухляві весла скинь, Вовчице,
Вітер попутній наповнив парус.
Зірок пригорщі - в пазуху збирай.
Павук в мереживо павутинИ вплітає свій голод.
Людина, що не оплела душу путами, -
Той павук бездушний.
69
Мовчи про нього перед усіма,
Радій, коли зустрінеш його з іншими,
Радій, що тобою живе і дише...
Сховай його в браті, в джерелі, в пташці,
Сховай його там, де всі бачать.
Цвіт, в якому живеш, - то світло,
Або сон. Коли встану рано, чи пошкодую,
Що не спиш?
Сон без корони - чи ж щастя подарує?
Від пісної надії - гіркий навіть мед, Вовчице.
70
Нажахані правикопним дивом,
Питаємо -звідки?
Звідки в наш час мамонтові гігантські зуби?
Чи нам пощастить,
Раптом над нами, беззубими, не зажевріє
Майбутня безумна цивілізація?
Чи ж варто розпсипати перлини в щелепи вампірів,
Змащені протухлим салом?
71
Вітри-суховії розтанули в просторі,
Бурі знайдуть спокій на згарищі добра.
Наше ложе - скрижаніле вогнище
Під куполом самоти - сокровенні згадки порожні...
Щит зраненого сонця таїть щось криваве.
72
На площі світла ліхтарі запалено.
Непарні декорації;
Вони не страшаться води проточної.
Від бурі, що в океані, не стане тікати
Мореплавець сміливий.
Мою ніч не зміряють кроки безсоння!
73
Не можу прийти до тебе, моя Вовчице,
Й зіниці неспокою мною виплакані,
Пристрасть більше не цілує запечені губи.
На руках ланці,
В грудях
шкрябає самотність.
Без сліз впізнати тебе неможливо.
74
Знаю, що проклинаєш мене.
Проклинаєш тротуари страху і каяття.
Тою бруківкою ти ходити нездатна.
Ти хотіла б, щоб я за тебе зчепився
З беззубою зграєю,
Та немає такої стежки в святій глушині;
Немає місця тим, хто сквернить ікла.
Правда, немає такого шляху!
Священний сором хай визволить тебе, Вовчице!
75
Сяють твої усмішки,
Ці пристрасні келихи лотосу.
Нам і на воді човен буде зайвим.
Навіть лілеї зітхали
За твоїми гарячими стегнами,
Та ти є - жінка!оголи свої пишні груди.
В тісній сорочці помирає слабкий сором.
Прийшла гостювати - а вся така недосяжна;
Ти - голос мій, коли вже всі на світі слова забуті.
Вовчиця... Ти - чорний лебідь...
76
Кора довіри обросла мертвою тканиною,
А ти й далі присягаєшся,
Що для мене мариш
Ночами й свічками...
Недовіра на вірі -
Зуби зважить - Вовчице!
77
Де твоє лігво - там осередок зараження.
Обходять боком далеко лавини,
Нічні грози та степові вовки.
Слід невидимих лап-
То є відбиток страху
На спогадах нечистих поневірянь...
Злістю наповнюється гірський
Край вовчий...
Злим поступом лап ураженої зграї!
78
Ні, не співець я, Вовчице,
То мовчання моє промовляє!
Не дуже я й розумний,
Просто бачу своє незнання.
Я не є нікому суддею,
То вища совість грає на гірких вустах.
Покинь таку звичку - судити мене.
Думай про власний вирок.
79
Засохла вже й гора горіхова,
Висох вже й горіховий чай.
Потоплено човни, згнили ті на дні чекання.
Ненависть швидко пускає коріння.
На грудях твоїх - всі римські п'єдестали,
Факели Олімпу - в очах твоїх палають;
Про твоє голодне єство мріють
Всі живі зуби.
А вовчі зуби є застереженням шакалу.
80
Дозріває доба зрілості.
Шкірою відчуваю надгриз черв'яка.
Загниває мій розум - моє чоло.
Картини юності загрубіли.
А там - вже й кінець.
Тіні на тім'яній кістці виграють кола
81
Постом втамував я голод:
Наснага і зір повернулись.
82
Білі лілеї випили ніч.
Світло на порозі храму!
Тигри біля твого обійстя
Неторкнуту здобич лишили...
83
Стогнуть мої ребра, Вовчице...
Зима до кісток пробрала.
Зима самоти тягарем
Лягла на мої плечі.
Якби не було потворної пристрасті
В дитячих зіницях твоїх,
Я б лишився з тобою.
Й згорів би в вогні пропасниці,
Згубив би тебе у власних Докорах ницості.
84
Знаю: ти не реальність,
Ти є архетипне створіння.
У сні - снам в очі дивлюся:
Праобрази, притчі, правимисли.
Ти - мій час непробудження.
Тебе немає насправді;
То сам я забутий сон згадую.
85
Ти довічно входиш в снів яву
Без якоїсь частинки тебе.
Де поділось те, що чогось варте?
На оголеній крижині туги
Я помітив сірий скелет...
Огорнув мене страх від думки,
Що вернешся до мене, Вовчице.
86
На підступах загниваючого царства
Вартові- зрадники.
Чорний ворон - не вартовий
Зтрухлій імперії.
Трон байки - некоронована розтята
Пісня. З ущелин виповзли
Отруйні змії,
Вигрівають жала на сонці моралі.
Над самотнім урвищем рід мій кличуть легенди
До безсмертя твердині невмирущої.
Спочилі пророки сплять спокійно
Поміж пророків.
87
На шкірі твоїй змінили один одного -
І вовки, і століття.
Вмирали - голод віковий
І голод вовчий!
Ти - восьминог, а не жінка,
Твої щупальця, ласкаво торкаючись тіла,
В душі лишають рани.
Ти - водяник і мгла небесна!
Пекло на землі - то є ти!
88
Пустеля породила собою чекання
З невидимої засідки.
Мене видасть дихання.
Коли вовче сонце осіяє виверти часу,
Згуба має показати,
Що вовчим нахрапом
Я харчувався весь вік.
Убила мене велика здобич - Вовчиця!
89
Не є то битва вовча,
Не є то війна ікл!
То не кохання,
Не поцілунок циганки,
Не чари відьомські, -
То є плач,
Плач синьої чайки,
Плач синьої зозулі,
Орла сизого!
То плач біля підніжжя
Твого, Господи,
Плач голови заблукалої.
90
З'явилося диво на Землі:
Якесь невідоме страховище
Псам на цепу відрубує голови.
Криваві ланці, звільнені від гавкоту і собак -
Страхають овець.
Сам я побачив той хаос - й засумував.
Гадаю, чи буду шпигуном,
Чи благодійником,
Якщо звільню їх від біди?
Гадаю, яка нагорода прикрасить мої груди,
Якщо зраджу тебе, Вовчице?
Шукаю виправдань перед собою.
Роздумую - та й мовчу.
15.07.20