Я вийшла в Осінь, умлівіч,
Пройтися містом,
Я вийшла в Ніч, прогріла ніч
Вогнем займистим.
Я йшла угору, наче вниз!
І так летіла,
Що янгол впав, заскиглив біс
Побіг щосили,
Але, небоженько, не встиг,
І зник на розі.
Я відірвалася від всіх...
Ось так, невдовзі,
Я вийшла в дику Самоту,
В таку шалену,
Яку під силу Моцарту
Або Шопену
Приборкати і заплести
У мережинки.
Я вийшла в Тишу -
Все простити
й пережити.
Неначе вічний мандрівник,
В годину мертву,
Минувши містяний смітник,
Віддавши в жертву
Шалені успіхи мої
Й мої поразки...
Я увійшла в просторий дім,
В будинок царський!
І вийшов велетень: віддав
Моє минуле,
Жбурнув у Вересень,
Який я геть забула,
Де тяг трамвай мене, дзвінку,
співати гами,
де м'явся сором в дитсадку,
перед батьками.
Там ще була ганьба людська
Від мене вища!
Щілина в дивний світ вузька -
Я нею вийшла
В життя, щоб згодом осягти
Свої простори...
Раділи клени з висоти
І осокори,
Душа сміялася моя
На всі усюди!
А ти сміявсь, над тим, як я
не вийшла в люди...