Гудит огонь - веселый сатана...
Лина Костенко
Гудит огонь - веселый сатана,
со смехом красным рвется он из печки...
К стеклу припав, стою я у окна,
и грусть моя берет меня за плечи.
Сама пошла куда глаза глядят,
чтоб от тебя спастись хоть на минуту.
А мысли словно голуби летят
и не находят синего приюта.
Сбежала я в снега, в глухую даль,
искала там душевного покоя.
И вот нашла - рассветную печаль.
И пью ее напополам с тоскою.
И жду все время чуда из чудес.
Читаю ночь, как сказочную небыль.
Коль любишь - то хоть с адресом, хоть без
найдешь тот домик за морями снега.
И уплываю ночью я одна
на льду стекла в холодный этот вечер.
И спит в печи веселый сатана,
уткнувшись жаром в лапы головешек.
И так до самой голубой зари,
до поездов рассветного мельканья -
безмерна, что внутри зрачка горит
и ширится, тревога ожиданья...
Гуде вогонь – веселий сатана...
Лина Костенко
Гуде вогонь – веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі…
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.
Сама пішла світ за очі – аби
знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.
Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла – гірку печаль світань.
І п'ю, немов невиброджену брагу.
І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
Якщо кохаєш – знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.
І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.
І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання –
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання…