Дівчаток як я, хлопці не панькають,
не пестять і квітів таким не дарують.
Бо надто розумна, завбачливо ввічлива,
майже товариш,
який розуміє
про найголовніше:
гараж кулемети, кудлатий собака,
повітря свобода, дороги рішучість...
Пояснень мені не потрібно, дай знати,
коли моя черга, я вмію чекати.
Не смикати в ліжко, не плакати сумно,
мені ніц нічого від тебе не треба.
Зі мною все просто, я знаю життя,
я знаю усе, що я мала би знати,
коли засміятись, коли промовчати,
для тебе моя голова не болить.
Я жінка тієї дурної формації,
яка буде поруч, поки це потрібно,
поки не знайдеш собі іншу коханку,
я знаю як просто піти собі з ґанку.
І не повертатися більше ніколи,
лишивши на сходах мертве кохання.
Не вперше, не вдруге і не в останнє
Чи боляче? Так.
Дуже боляче, друже.
Мой мир это боль, это мрак, это стужа.
Мой мир – беспросвет, одиночество, гордость.
Мой мир это страх, что могу не сдержаться,
что дам слабину, что могу разрыдаться,
открыть свои чувства, просить твоей ласки.
Я ведь не из стали, и я верю сказкам.
Звичайно ж нічого такого не буде,
мені навіть "йди!" лаймувати – то зайве.
Сама знаю час, коли "геть" моє місце.
Спокійно піду, бити посуд не стану.
Коли-небудь здохну десь під парканом.
Ніхто в тім не винний, такий вже наш світ,
я просто зручна, як бува зручним крісло,
м'яка, не ганьблива…
Моє місце – тінь.
Мій час – коли більше ніякої поруч.
Мене обирають, як галстук чи пояс.
Я добре це знаю.
Принизливо? Так.
Принизливо, любий.
І бридко. Ще б пак.
Ведь я же не кукла, ведь я же живая.
я чувствую всё, и я всё понимаю.
Но я беспокойства тебе не доставлю.
Не бойся, используй и не стесняйся.
Ты просто не ври мне и улыбайся.