За пагорбом пагорб - біжить сіра стрічка дороги,
Летять стрімголов кілометри, думки і роки.
Я їду до мами. Нарешті! Звільнилася трохи.
Душа завмира. Найсвятіше ж бо - діти й батьки.
Найглибше - то спогад, серпанком дитинства повитий,-
Де з мамою робимо іграшки на Новий рік...
Найвище - то мрії, щоб бУли щасливими діти,
А найголовніше - збагнути: наш сенс саме в них.
За пагорбом пагорб - життя чорно-білого хвилі
Гойдають, кидають, несуть нас у вирі подій...
І ось шепочу: "Я так скучила, матінко мила!",-
Із сонму думок вириває твій погляд ясний.
Тобі розповім я про справи, дітей і роботу,
Що квітка твоя знову рясно для нас розцвіла.
Як добре, що твій день народження знов у суботу, -
За сто кілометрів я вчасно приїхать змогла.
За пагорбом пагорб... Чиїсь матері і бабусі,
Батьки й дідусі і, на жаль, навіть дітки уже...
"З днем народження, мам..." До каменя тихо горнуся.
Коли є у серці любов - смерть примара лише.
(Світлої пам'яті моєї мами -
Ольги Миколаївни Завальної)