Н. Бидненко
Не вберегли ми нашу осінь,
Укрило груднем всі сліди.
Чому ж у снах душа все просить:
– Не треба, осене, не йди!
Порадуй погляд листям жовтим
І синню неба обійми…
Ізнов учора не прийшов ти,
Чи вже розпалось наше «ми»?
Гукаю осінь що є сили:
– Побудь ще трохи, ще не час,
Золотокоса і красива,
Лишись – і ти примириш нас.
Та ні, не чує. Вже далеко…
Останнє листя, де ти, де?
Розтав у небі гурт лелечий,
Сердито вітер вслід гуде.
…Мовчать річки, льодами скуті,
Затисли русла береги…
Завмерла Доля на розпутті,
Бо осінь ми не вберегли!
***
Не сберегли мы нашу осень
Укрыло декабрём следы.
Так почему душа всё просит:
-Прошу тебя, не уходи!
Порадуй взгляд мой желтизною
И синью неба обними...
И вновь вчера ты не со мною
Поди распалось наше "мы"?
Зову я осень, что есть силы:
-Побудь немного, не спеши,
Златоволоса и красива,
Останься осень, помири.
Ан нет, не слышит, улетая...
Листок последний, где ты, где?
Клин журавлиный, птичья стая
Кричит и воет как в трубе.
...Молчат ручьи, сковало льдом,
Зажата руслом ширь реки...
Судьба застыла, снег кругом.
Сберечь мы осень не смогли.