Знову осінь і дощ холодний,
Навіть сонце, здається мені, сумує,
А вітер такий безжально суворий
Із листям опалим наче воює.
І думки мої - хмари на виднокрузі:
Ой, воріженьки мої, вороги,
Чи, може, милі мої друзі,
Чому такі немилосердні, мої дорогі?
Не бачите і не чуєте ви, як я плачу,
Коли підходить клубок до горла,
Хочу сховатись у трави, коли зло я бачу,
Коли сила моя - мов пішла за гори.
Я всіх люблю, і серце моє – не пустка,
Тендітною квіткою маку себе відчуваю.
Та кожен біль - душі відірвана пелюстка,
Не тільки мед життя я маю.
Ой, вороги мої чи друзі!
Я вас прошу, щоб не черствіли серця наші,
Щоб не були ми одні одним байдужі,
Від смутку повертаймося до радощів.