Вогнi самайна
«То винні жінки, що розбиваються щити мужів,
І вони йдуть на битву один супроти одного.
То винні жінки, що чоловіки творять безглуздя,
Руйнують те, що не складеться знову,
Нищать те, чого не повернути…»
(Скелла «Бенкет Брікріу»)
Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого як море пророцтва.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закіптюжених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
І хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…
Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.
ОГНИ САМАЙНА
В том виновны женщины,
Разбивающие щиты мужей,
Которые, оставшись без защиты,
Идут в бой друг против друга.
В заносчивой их дури виновны женщины,
Разрушившие то, чего уже не восстановить
Уничтожившие то, чего не вернуть.
(Скелла Пир Брикриу)
Летаю вновь над кровлей града
Изъеденного ржавой мглой,
Над маревом седым от смрада,
И океанская громада
Пророчеств
льётся подо мной.
Крадётся луч котом усталым
По склерам брошеных вдовиц,
По космам, маскам мёртвых лиц
Судьбою прОклятым, опалым.
На крыльях чёрной белизны
Их одиночество лытает,
То проявляется, то тает
В объятьях сонной тишины.
По проводам воспоминаний
Я проникаю в смрадный чад
Их кухонь – склеп былых мечтаний,
Их парадиз, их чёрный ад.
Плывут волной неутомимой
На колеснице временнОй
Их тени над и подо мной,
Через сознание и мимо.
Летят светильники ночных
Такси,
забытые сраженья,
Победы, горечь пораженья
Времён неведомых, иных.
В стан пастухов, куда меня
Зовут стада, мыча и блея,
Веду я белого коня
И пса, что глетчера белее,
Пасти отары снов моих –
Иллюзий радужного цвета,
Предоткровений тьмы и света,
Бред их надежд и слово их.
Там дремлет многоцветный мир –
Розарий в ангельском приходе –
Что бородатый дворник Лир
Разбил для нас и обиходил.
Над многоцветием летаю…
Летаю… словом прорастаю.
Примечания:
Самайн – праздник древних ирландцев. Праздновалось, когда поступало время
пастухам гнать свои стада с летних пастбищ на зимние стойбища
(преимущественно 1 ноября).
Один из самых почитаемых праздников в древней языческой Ирландии.