И как тебе, Боже, сложу я хвалу?
Пенье – то ж зелье твое.
Россию я вспомнил. Вечернюю мглу.
И ранней весной коня.
С путами на передних ногах
он за селом гулял,
без пастуха на вольных лугах
как гривою он мотал!
Космы метались у сиваша,
оборванный грубо галоп
выдал, как вспыхнула шалом душа,
ведь мир весь ложился у ног.
Ржал он и слушал. Прими жеребца
в дар твоей сказке, что дошла до конца.
Яку тобі, Боже, складу я хвалу?
Мій спів — то ж твоє дання.
Росію згадав я. Вечірню імлу.
Провесну. І коня.
З путами на передніх ногах
він за селом блукав,
самoпасом лишений у лугах.
Як гривою він стрясав!
Скидалися косма у сиваша,
а грубо стриманий біг
значив, як займалась шалом душа,
бо ж безмір лягав до ніг.
Іржав і вслухався. Посвята оця —
казці твоїй, що доходить кінця.