Поезiя

звідси не вийти нікуди бо відстань для пострілу надто коротка війна після миру навпомацки тіло своє
шукати поміж схожих нас відрахували з усіх вишів історичної правди вигартували в попілі сенсів візьми це серце як доказ життя не минає ось так
звідси не вийти нікуди бо діти малюють осінні плоди на білених стінах осяйні простирадла думок надбудова та базис сюди ось і влучить снаряд світла промені теплі немов ще весна так було
звідси не вийти бо світ намальований кров'ю та плоттю тіней війна закнічиться колись і куди ти потім
миру не існує що це таке це мальви ось цю пігулку вигодувала вовчиця отруйне тло тут буде інше місто
щасливі люди будуть виходити з будинків на холстині рахувати скільки нас ще залишилося
це майже кохання до всього що зникнути має до всього що тільки на день мов метелик душі
звідси не вийти нікуди світ спіймав роздивляється під мікроскопом куди цю голку вштрикнути щоб цікавіше було щоб у розчині борсатись тіло пливе за водою душа ці малюнки збирає бо мала вона що залишити мир це війна із собою бо навпіл розрізали нас
ми не впізнаємо більше це місто і в очі твої не дивитись це дзеркало бреше що ти існувала що там за фіранкою світ теплий жовтень весни
що пульсує під шкірою що це як доторк як кров із серця що має бути живим ще інакше куди ти тепер після миру
я ще навчусь малювати щоб справдилось все

***
буремні дев'яності візьми свій келишок та пий цикуту
підворітень сонних дворів під'їздів спальних районів
тебе обрали для жертовника золотом прикрасили
тілець мов туша розділена на сектори на стіні висить
якщо не вірили цей світ виживе а так не можна
що нам робити з ним
малювати хотів би можливо але писав музику
ми вигадуємо нові слова
тому що старі вже нічого не кажуть про нас
ця заправка вибухне скоро
масні плями на твоїх руках залишаться маскувальні сітки
маски навіщо комусь твоє обличчя сумне бачити
це надлишок суму
будь завжди всміхнена та комфортна
інакше даремно вас тут порахували
відрядили у світ
і чого вам тут більше всіх треба
чого вам тут не спиться солодко не їсться за розкладом
ніколи не втамувати спрагу
буремні часи мерехтять у пітьмі ти це зовсім не ти
це хтось інший
і чого вам тут не живеться як всім нормальним людям
вигадками якимось бавитеся нащо ця дурість
бур'ян росте осот росте чорнобривці ростуть
буремні дев'яності вибили нас як приз у тирі
останнього ведмедика зажуреного
або ти комусь потрібний або ти мертвий
вибили пластмасу його ока з плюшу шкіри
тримай його тіло ні тепле ні холодне біля грудей
тому що жахи приходять кому ще втішити
кому втокмачити як пістолет біля скроні
тут нічого не буде тримайся на відстані від усього навколо
ця нетривка історія стримує нас
інакше тут давно вже був би інший світ
а так просто ведмедик механізм якого каже "агу"
***
волосся втрачати мов пам'ять розмов про ніщо
чорна земля що родить лише смуток надії
ми так не любимо один одного що це вже майже любов
мов магніти які ми привозили клеїли міцно на двері
але нічого тут не втримати були ми чи ні
обриси у пітьмі сонячного світла
з іншого боку місяця живуть такі самі люди але в них незрозуміла мова
крізь спітніле від дихання скло намагаються торкнутися чужої руки
були ми чи ні ніхто не знає
вигадували якісь дурниці немов це виправдання
чому б тобі не помовчати наприклад
але життя як сум вод підземних під містом розбитим у друзки
були ми чи ні хай вгадають закреслені очі ікон
май на увазі що серце колотиться поки не стане
ластівкою або горобцем
ці метафори як заблукати ці вигадки сну
будь-що може виявитися будь-чим ми вже це проходили
торкаєшся вогню а це льодяна крига
вечір холодний залишає опіки на шкірі
червоні льодяники-півні пожежа
дмухай на воду тепер це життя це все мало так бути
все це має стосунок до сну
поки серце не перетворилося на пташку потім ні
поки воно у в'язниці з ребер та шкіри б'ється у відчаї
звідси нікуди не втечеш тебе вигадали для цього
вигадали як теорему яку неможливо довести
як безсоння перед світанком
коли з'являється світло у вікнах вгадувати обриси чужих снів
одна вигадка не гірша за іншу має бути
зрештою всі ми рівні хоча б у теорії
ми так не любимо один одного що тепер ми назавжди разом
в очікуванні на зупинці

***
цей простір працюватиме доки годинник не лусне
доки ці змерзлі тіла не перетворяться на попіл
мама тато ми зникли вісті звідси не доходять
у світ живих та впевнених у собі
нас викрили викроїли кілька хвилин
та викрійка не зійшлася
затісно у світі де все має бути як є
хто нас вигадав до цих в'язниць сенсу відправив
кам'яні мури історій вирізати ім'я своє
що нас тут було замало чи забагато
як сзильність до повноти буття доповнення будуть потім
поки не перекреслиш все нічого не згадаєш
продовжуй вгадувати літери далі
слово не складеться
ми маємо руйнувати мури
щоб дізнатися що назовні
інакше це житті ніколи
не належатиме нам повністю



***
наша країна поділена на квадрати на сектори наче це такі правила гри пройти неушкодженим повз усіх потенційно хворих
не потрапити на швидку "до скорого" майже звучить "до скорых"
нашу країну вигадав закомплексований літератор-постмодерніст з кризою середнього віку
коли виникає потреба вирішувати якусь проблему велику щоб забути про купу дрібних поки не опинишся поза грою
 коли ніхто більше з тих хто питав як твоя температура не заговорить з тобою
наша країна поділена на квадрати на сектори рецептом безсмертя поганим повітрям розбитою колією
коли ще випаде нагода так поговорити з нею про те що боліло життям закресленим голкою олівця теплою стернею що коле до крові
наче слова існували раніше знайомі в забутій мові
наша країна дівчинка що болить кожного дня кожного затемнення виходу за периметр якщо не вб'ють то пробачать
але ані смерть ані любов тут нічого не значить
у темному горнятку маскувального болю слів
скільки у тебе якось ти сполотнів




***
як хітиновий покрив життя захищає від рухів чужих від подихів гумового вітру
діти грають м'ячем з голови продавчині фруктів на ятці
хижа посмішка дитинства
не тримай мене за руку ми впадемо все рівно у прірву мовчання молитви
ти знаєш якісь то читай їх на пам'ять знецінення мотлоху слів
то читай їх і плач за життям що минає у спокої жаху
сну напередодні пробудження
то читай їх і плач за дитинством чи юністю старістю
пристрастю слів
та зробити нічого не можна з цим більше ти знаєш
мовчання найкраще золото срібло платина цього міста
не тримай мене за руку ми вигадані істоти персонажі без реплік
нам сниться що ми живемо і тому живемо ми ти знаєш
і не нам це мабуть сниться а комусь іншому
інший завжди правий але не ми
не порозумітися із собою
не забрати нічого з улюблених наших книжок
і зупинок трамваю який вже нікуди не їде
не порозумітися з розкладом що це за спів за вікном
всі знайомі слова але жодного сенсу немає
не тримай мене за руку все залишається нам



***
хто загинув за нашу свободу
тепер пам'ять має згадати їхні імена
руки мають згадати як запалити свічку
дим цей запах волосся одягу що горить
цей зойк вибуху війна мов кіноплівка по колу
щйно прочитав титри все спочатку
героїв яких вбили наприкінці живі посміхаються
але доторк спричиняє біль немов від кулі
ніхто не стане героєм
пам'ять це кіноплівка яка ніколи не закінчиться
кров заливає чорно-біле тло
обличчя біле стіна чорна
ти маєш вижити хоча куля розірве артерію навпіл
немов країна твоя тебе любить взаємністю відповідає
береже твій сон
колисає твоє тіло що кров'ю стікає
хто загинув за нашу свободу живе так казали нам
і ми вірили безсмертя плоті
червона тканина на твоїй шиї червень має прийти
хто загинув але колискова
війна-війна-війна дитя моє спи
ці зелені паростки пробиваються крізь асфальт
ростуть нарізно не прихиляйся до мене я мертвий
кажуть що живий але ні хіба ти не бачиш
я більше не повернуся до цього повітря теплого
оберемком його збираєш щось загубиш більше не згадаєш
відпусти мене хіба ти не бачиш життя було більше немає
озирнися ця країна любить потім вбиває одна на двох
озирнися ця куля вбиває вбиває вбиває
твоє тіло розриває на шматки на теплі паростки у землі
смерті немає




***
він каже твої руки немов лікарняні бинти на шиї
мовчання мов рідина в легенях дихати більше нічим
тому ми говоримо те що не має значення те що болить
розпеченим яблуком суму перетікає з повітря у кров
ми тут за сумісництвом мертві та маємо рухами теплих судом свій підтвердити вирок
ми невиліковно закохані в себе тому ще живі
він каже відчини вікно
нехай повітря цієї весни потрапить в кімнату
наша шкіра рясніє подряпинами від реальності
ми боїмося доторків один одного слів
тінь як зворотня сторона світла на підлозі росте
він каже відчини вікно у мене алергія на світ цей
та ми з ним зрослися мов сіамський викидень
він каже куди нам рухатись далі я ствердно хитаю головою
ми розуміємо один одного без слів
життя могло бути простим якщо не ускладнювати але ні
відчини вікно там справжні люди живі йдуть у справах своїх
впевнені що це потрібно
а ми здатні лише примітки перечитувати шукаючи в них себе
це наче виправдання нашого існування
з темряви у світло потім знову в темряву
який сьогодні день
там люди в масках з дешевої марлі
не впізнають один одного тому вітаються
тепле повітря змушує калатати серце наче надія існує
наче в підвалини нашого існування її закладено взагалі
серце починає калатати ти йдеш кудись
не розуміючи куди і навіщо захлинаєшся повітрям густим
час не лікує кохання не лікує ліки не лікують
сама себе не втримаєш розіб'єшся
ми вдаємо що знайомі він каже йди




***
місто героїв забутої війни марить у напівсні
прибери мене звідси мов кулю з плеча
на "Південній" автостанції присмак чабрецю у повітрі
ми поїдемо в темряву себе збираючи знову
слів друзки розпадаються містом якого немає
всі номери телефонів мовчать
навіть голос впізнати не зможеш якщо відповідь буде ствердна
нас вигадали як і все навколо
у нас надто багато помилок щоб вважати це реальністю
ми закреслимо пам'ять дворів та пателень пекельних землі що горить
почнемо все спочатку мов є тут початок і текст
говори здається зайве
нас вигадали але нам боляче немов живі
мовчати боляче говорити теж навіщо
місто героїв прокинутись має мотузка закоротка
від чужого відчаю скавучить
   
***
  земля горить у зоні відчуження дим шкіра обпечена звірів
продукти горіння у твоїй крові замість кисню в Страсну П'ятницю
твої вікна брудні від пилу і диму в Чистий Четвер
та ні чесно ти їх просто не хотіла мити посуд ще примушуєш себе
а вікна і так якось буде на що там надворі дивитись
поодинокі перехожі в масках та дихати нічим вже більше
не виходь на вулицю не відчиняй вікна пий багато води
дим застібує вулицю під комірець до шиї
тіло наповнює втомою наче не тільки-но прокинулась ти а ходила багато кудись
мозок починає згадувати панічні атаки десятирічної давнини
можливо ти знову почнеш задихатися
або не почнеш наче звикла до диму цього
через два дні Піст закінчиться але апетит зник раніше
мов рана свідомості гоїться надто повільно мов попіл роздмухуєш ти
поодинокі перехожі у вранішніх відтінках диму
тут не надто багато варіантів переходу
куди ти йдеш чи є у тебе якась мета яку можна довести
або просто блукаєш у теплій безвиході квітня розносиш свій сум
що у тебе у сумці сутінки марлі
твої померлі дивляться на тебе скрушно хитають головою нічого не вдається
цей лабіринт у центрі якого сгоріла земля
мертві звірі з хижими очима пекло у нашому серці
не виходь з кімнати не заходь у ліфт не вдихай повітря
все мине обіцяють все має минути
згадувати молитви забуті зі школи додавати свої слова      

***
що продавати за акційними цінами
всі ці речі, які лише для тебе цінними
були, обриси міста з нічної їмли
проступають, немов запитання "де і коли?",
на яке вже не буде відповіді ніколи
ти повертаєшся після шостого уроку зі школи
все, як завжди - серіал, закріпачення селян села Піски
досі здається, що звільнення десь вже близько
варто за двері вийти, де у пітьмі
закривавлені ікла шию твою шукають самі
душа - це просто рідина гаряча солона
варто шукати притулок - земля вночі охолоне,
та обійняти її холодні плечі ти вже
більше не зможеш - цей холод надто пече
варто шукати притулок десь біля дому
в серці ховати холодну південну втому
холод роз'ятрює опік від сірника
це був останній чому так тремтить рука



***

я зайшла на сторінку перекладача художньої літератури
побачила два пакети вина і келих у формі тюльпану
написала коментар "келих крутий" він відповів "дякую"
побачила у стрічці книжки написала коментар
"у мене є записки княгині Дашкової,
мама привезла у 88-му році з тоді ще Ленінграду
там стара орфографія - репринт"
отримала коментар "круто"
так минає мій день суміш страху і нудьги
бо екзистенційний страх прірви це смуток невідомого
а нам відомо що вірус десь у повітрі
на чиїхось долонях на шкірі або на поверхнях
доторки стають небезпечними лякають мов опік
тепер я буду писати тобі коментарі у скільки символів вміщується твій смуток
доторки стають небезпечними повітря вбиває ніхто не знає що під маскою
я тебе не впізнаю у цьому місті незнайомців
камери зовнішнього стеження більше не зчитують твої риси
хіба що зріст і хода кажуть тепер це доказ
ти це чи не ти кожного ранку у дзеркалі
запевняєш себе що ти а не якийсь незнайомець вдягнув твою шкіру
твої відбитки зіниць використовує для розблокування екрану
я буду писати тобі коментарі
коли нас впізнають разом за відбитками тіл чужих
тримайся на відстані двох метрів не переступай межі
як синці на скронях як гематоми на зап'ястках
як твоя кров отруєна вірусом що один на двох

***

це всесвітня змова проти тебе
вже лікуватися від смерті не треба
жодні пігулки від нежитю слів
які в дитинстві приймати не хотів
це всесвітня змова сусідів за рогом
та ми тут ходимо всі під Богом
не буде кому тебе рятувати
у наших лікарнях немає вати
кажуть до Божого воскресіння
треба встигнути купити насіння
це змова корпорацій та військових
тих хто сміття викидає на твій поверх
тих хто розповідає про маски з екрану
кількістю життів тебе вводить в оману
їх залишилося не так вже й багато
мозок вирішує бити чи тікати
будь-яке рішення помилкове
це всесвітня змова починаємо знову

***

будьте уважні та обережні
жовто-гаряча квітка розквітає у скроні
серце тремтить дихати нічим
будьте уважні та обережні
оберемки квітів та оберегів від колишнього зла
залишитись має лише одна-однісінька
самотужки пошита тобою маска для обличчя маленька
щоб всі молитви згадати які колись слова плутали
хтось має тебе врятувати від себе руки тримають бруд
будьте уважні та обережні
у місцях великого скупчення людей
у місцях непотрібного скупчення слів невиліковних
у твоїх дихальних шляхах живе як кріт відчаю
як метелик вогню
вчорашні новини були кращими за сьогодняшні
надія полишає міста
будьте уважні та обережні
ви це вже не ви
впізнають знайомі ще сусіди іноди але це тимчасово
жовто-гаряча квітка отруйна пам'ять
за рогом нашого колишнього літа має бути
але ні немає
будьте уважні та обережні


***
  дивишся у вікно, бачиш воду прозору,
  блискучу луску,
  марево клітки, з якої прагнеш вийти назовні,
  тепер вас у дзеркалі двоє
  ти мовчиш, вона повторює мовчання, мов колискову
  це повторюється щодня знову і знову
  як створити себе нову з чужого сну, визволити з рим
  розфарбувати білим
  ні словам, ані дощу більше не віримо ми,
  з дощової пітьми промені сонця
  картаті класики, гра дитяча у світ
  хтось світло ввімкнув,
  вона посміхається знову
 
  ***
  так мерехтять зірки очима
  під лускою солоною вікон,
  де тебе не чекають більше, сум слів,
  любов коротша за вік,
  несе тебе вода у променях прозорих
  простих рішень, солодкого цукру
  так мерехтять зірки, дорогу вказують
  не дивись на їхнє відображення у воді,
  у молоці, червень близько
  не дивись, що тобі пасує більше -
  мовчання або слова на долоні,
  луска зірок оберемком
  не дивись, що пасує більше,
  ось вони поруч всі
  тримайтеся за поручні,
  коли піднімаєтесь вгору
  ***
  він каже ніхто тебе не любить насправді до крові пальці стерті
  але віримо вигадкам досі такі ми вперті
  дощовий лютий наче ти до міста прикутий мов нерухомість слів
  які не зрушити з місця вивіски миготять загублені літери
  які вгадуєш за промовистим "тут нічого немає"
  наче повітря тебе під струмом тримає безнадією обіймає
  лютий римується наче з цикутою кольорових солодощів у кишені
  за парканом збирають недопалки полонені
  вогонь що не згасає у пітьмі ми маємо йти до нього самі
  слухати мовчання докази непрямі
  ***
  ***
  як вода пам"яті, малюнки з попелу, кров лози виноградної
  мрії, що все повернеться, мов Крим лежить на долоні
  зруйнований часом палац, повертайся туди, де тепло
  метелики літають над ліхтарем
  повертайся в міста кипарисів, залізних замків на воротах
  скількома мовами присягалися ми ніколи не забувати
  щороку вікно відчиняти, останнє тепло, як опік
  пам"ятати все у містах кипарисів, палаців, радянської забудови
  пам'ять, мов серветку вологу для стомлених скронь
  все має залишитися тобі, як дитинство, яке ніколи не закінчиться
  холодне море готельних кип"ятильників, гори у вікні
  все має залишитися тобі просто за правилами правопису назавжди
  ***
  стигла кримська земля обіймає тебе, пригортає до себе
  тільки пам'ять належить нам, запитуєш, що їй треба,
  та відповіді немає, яскраве шатро згортається небом південних зірок,
  зранку зникає, сліди поглинає пісок
  стільки років минуло відтоді, як ми вперше побачили море,
  і на друзки розбивається пам"яті скло прозоре
  і розлітаються світом, у серці залишиться тільки один
  мовчимо на вокзалі, наш потяг за кілька годин
  ***
  я не маю до себе жалю, тебе просто не люблю
  у сорочці з крапиви ми були колись такі красиві
  кожного літа на дачі, це було і не з нами наче
  ця крихка свідомість, холодна земля - це все зовсім не я
  ми відгадували кимось вигадані слова, за мерехтінням зірок слідкували
  навколо нас були руїни імперії, немов після навали
  зачинені фабрики, пусті полиці крамниць
  ми змушували себе щоранку прокидатися силоміць
  вдавати, що це тло, поділене на квадрати,
  хоч якийсь стосунок до нашого життя може мати
  між крамницею та боживільнею, що відпускала
  своїх постояльців на вихідні,
  ми залишалися в центрі кола одні
  ти казав, що це все наснилося мені, якщо вколоти лікоть до крові,
  ми будемо справді до свободи готові
  якщо вгадаємо всі закреслені літери в слов
  ***
  каже кожному місту свій норов
  та куди ти подінешся звідси місто перетвориться на зелене латаття скоро
  мавки які не беруть слухавку не відповідають на дзвінки тремкий дотик руки
  твоє тіло отримує щеплення безнадією навпаки
  каже тримай ці подарунки для життя не потрібні картонні обладунки
  для життя не потрібна жива вода ти не підеш звідси нікуди
  мовчання гусне зимовим плодом спокути
  ні нас не чутно зовсім тут нерозбірливі літери замість літер
  які були на цьому місці колись
  твоє серце розіб"ється біля під"їзду різдвяним склом не дивись
  твоє серце розіб"ється пусткою суму огорне зимові дарунки свято для всіх
  брудом залишиться на підвіконні останній сніг
  каже кожному місту свій страх Чорний Санта жадібні комерсанти живі мерці
  сто разів перерахований дріб"язок у руці
  не тримай мене над прірвою за руку я не пам"ятаю хімічні сполуки з дев"ятого класу
  не пам"ятаю прискорення помножене на масу
  не пам"ятаю вільну касу біля якої ми у різні сторони розійшлись це все згадаю колись
  твоє серце розіб"ється люстерком потім дивись
  ***
  однією кулею розстрілюють Леся та Миколу
  кров холодну та пам"ять кволу зберігають в холодному льосі
  ми тут граємо в класики досі
  стрибаємо на асфальті де лежить бите скло босі
  ми здамо їх у пункт прийому отримаємо 2,50 після стількох страт
  навчимось малювати рівний чорний квадрат
  ця країна ще народить і вб"є багато інших хлоп"ят
  яка різниця хто тут винний хто ні ми граємо в класики у пітьмі
  не виходимо з кола окресленого самі
  ***
  на плиті "Тимчасово невідомий герой України" краплі дощу, венами кров зупиняється,
  мов трамвай, що не ходить вже тут, скасували, а ти на зупинці, чекаєш,
  що всіх заберуть, нас не мали покинути тут,
  і країна, що з кров"ю римується, кров поглинає, снодійне
  як тобі тепло в землі новорічній, прозорій землі
  білий комірець старанно випрасуваний, мов зашморг просодії
  теплі ганчірки, як сороковини свята, тримай мене над прірвою
  говори зі мною, щоб не повторювати двічі
  говори зі мною про щось до болю знайоме, будинки на лінії вогню
  міста, в яких для нас місця більше немає
  креслення учнівським олівцем м"яким, олія з темним осадом
  бери все, що завгодно
  ***
  і цей добродій у строкатому шалику каже ви живете неправильно
  вступайте до нашої партії ось льорки ласі на вільній касі
  ось залізничне сполучення на Донбасі
  ось позитивна програма дій позитивне мислення відкриті серця
  та ні ви послухайте далі дослухайте до кінця
  кожен може митця образити
  вичавити його серце в мохіто мов стиглий лимон
  ми порушуємо закон гравітації майже щодня
  під ногами горить нагодована бензином земля
  на верхньому поверсі плаче покинуте немовля
  полум"я підбирається до дверей від повітря росте
  нам потрібне щось таке зрозуміле просте
  як двічі по два доступна вода жива
  як серце калататиме зранку як готуватиме тобі дієтичні сніданки друга ти
  тепер ти звільнилась від самоти
  це просто гра дитяча а не закреслені рівно хрести
  не відповідай на дзвінки плети з колючого дроту вінки
  відпускай за водою твій наречений йде за тобою
  вогонь холодний розсипається попелом над головою
  ***
  Львів
 
  ми прокидаємось вранці, збираємо одяг в сумки, виходимо, зачиняємо двері
  сусідки говорять: "тут якісь дівки" (російською мовою, до речі)
  беремо сумки і йдемо в музей Франка, мимо їде автобус
  водій питає у нас, як проїхати до ЗАГСу, ми не знаємо, звісно
  приходимо в музей Франка, охоронець питає у нас, чи купили ми квитки
  залишаємо сумки на вході, слухаємо екскурсоводку, дивимось фотографії,
  книжки, знову фотографії, зліпок життя чужого
  забираємо сумки і йдемо в парк, фотографуємось на вході
  гуляємо парком, викликаємо таксі, щоб їхати в центр
  таксист питає у нас, як їхати, потім каже: "а, ви не зі Львова"
  у нашій піцерії велика черга, тому що немає вільних місць
  ми знаходимо ресторан української кухні, потім йдемо слухати поезію
  слухаємо поезію та їмо лаваш з майонезом, слухаємо поезію, але не дуже багато
  потім йдемо в Копальню кави, купуємо каву "Коли паде дощ" і "Цісар"
  потім йдемо на зупинку трамваю, щоб їхати на вокзал, зустрічаємо тебе
  чекаємо на потяг у платному залі очікування
  ти розповідаєш, як у вашому хостелі когось пограбували
  ти прийшов о першій годині ночі, а там всіх допитує поліція, біля входу собаки
  я сказала напиши про це оповідання
  ***
  в будинку Галшки Гулевичівни таємний хід
  вона ходить будинком не запалює світло
  холодна пустеля міського смутку обирай серцем каже тобі реклама
  тому що життя мелодрама і жах несмішний
  лусне горіхом це місто навпомацки в темряву ночі
  впаде та розіб"ється це місто з висоти власного зросту
  ніхто тебе пригощати не хоче кров"ю винних ягід тістом пісним
  лусне та розбирай що там написано що то за літери сняться щоночі
  як рахувати ці літери переносити їх на папір неохоче
  твої пусті серця твої зафарбовані темрявою очі
  залюбки тебе тут приймали у під"їздах листи з чужих скриньок виймали
  та якусь паперову пресу годі вдавати з себе принцесу
  опівночі карета перетвориться на пам"ять повторюй одне і те ж
  скільки б не довелося містом блукати за годинником стеж
  кажуть що кохання не має меж і ненависть не має меж
  та я не відчуваю нічого такого про що цікаво було б читати
  але мовчати теж сум та прозорі листівки у вікно кидати
  хтось підбере та згадає тебе або не згадає
  небо тліє а не палає час вмикати світло
  ***
  ваші квитки куплено з повагою черговий робот
  життя як постійний клопіт гнітить ти йдеш до театру робиш селфі в фойє
  кажеш це все що навколо моє бо не зникне ніколи
  всі ці дитячі страхи про пропущені кола школи
  навмисно стерті спогади відповіді вперті в кінці підручника що не сходяться з результатом
  все що не робиться тут на краще хтось має залишись винуватим
  хтось має навчитися стріляти по рухомій мішені носити гільзи в кишені
  збирати мовчання бруньки пісного холоду жмені
  з повагою черговий робот бажає гарного дня під нігтями змерзла земля
  температура впаде потім підніметься до нуля
  ***
  однієї холодної осені ми їздили до Полтави,
  в центрі зайшли в будинок-музей Котляревського,
  який все більше заглиблюється в землю, вкриту асфальтом
  думали, як він жив у провінційному містечку,
  поки в столиці виходили піратські видання його твору,
  хоча, можливо, самітником жити краще
  багато хто з письменників уникав суєти
  роздивлялись його портрети, потім мене мало не покусали собаки
  на центральній площі міста, їх відігнав якийсь чоловік
  цитати з "Енеїди" в підземному переході
  біля торговельного центру мармурові
  всі знають про Енея початок, ще про Дідону,
  ми ходили повз цей мармур
  не знали, чим заповнити кілька годин до потягу -
  були вже на полі битви, в краєзнавчому музеї, в альтанці
  потім виявилось, що приїхали не на той вокзал,
  бігли на потяг, зупинка 2 хв.
  ***
  ми обираємо пам'ять навпомацки, літо на березі моря
  солона вода в очах, солона вода на шкірі
  ми були такі милі, що маємо отримати подарунок за це,
  не побачитись більше ніколи
  не повернутись за парту підсвідомості школи
  немає у мене відповідей на ці запитання, не знаю, що ми робимо тут
  нас не приймуть в інститут, підемо мити підлоги, фарбувати чужі стелі
  танцювати над пусткою та блукати в пустелі
  нас тримає поруч один з одним лише надія, що лікувати не здатен час
  хвилинна стрілка забирає останній подих у нас
  пам'ять лежить оберемком глоду, ми римуємо невимовне на самоті
  підбираємо рими затерті та надто прості,
  щоб уникнути пояснень зайвих, зникнути в піні морській
  ось приплив починається, біля води не стій
  ***
  принцеса у замку з мотлоху та лушпиння, море за вікнами синє,
  мов у рекламі, яку кидають в скриньку поштову
  замовляє їжу готову, та їсти нема апетиту, всі лицарі будуть вбиті,
  хоча насправді ніхто не відчиняє перед нею двері, не подає пальто
  зі спекотної серпневої імли на неї чудовиська вистрибнути могли
  з пазурами нелітературної мови
  це біполярний розлад, це результат світової змови
  принцеса вчиться влучно стріляти, примушує себе вчасно лягати спати,
  вимикати всі прилади, які створюють магнітне поле
  небо прозоре від спалахів блискавки та холодного дощу,
  від крапель на склі, що світ хоче сказати тобі
  напевне, що тут не місце журбі, жодних причин для кохання,
  окрім страху залишитись на самоті,
  тому потрапляють у поле зору весь час не ті, хто міг би справді тебе врятувати
  від самої себе, цю кімнату з уривків пазлу складати
  певний хист потрібен тут і знання, але блукатимеш навмання
  море найкраща пропозиція знижка сорок відсотків
  ***
  літо мине, а ми жодного разу не поговорили про головне
  єдине, що можна сказати напевне - те, що літо мине
  знову почнеш читати абетку, до останньої літери не дійдеш,
  але напишеш вірш про те, що кохання не має меж
  слів бракує для цього літа, тому що воно таке саме, як всі
  ми довіряємо проліскам, зростанню доби, весні,
  а літо має закінчитись, хоча воно досі не почалось
  ти приносиш мені морозиво, як у дитинстві, ось
  кажеш - морозиво, спека, до одинадцятої водограй
  ми розійдемось біля метро, як незнайомі, ніколи не впізнавай
  літо, яке відбулось, не залишило шрамів на шкірі
  мабуть, наші слова не такі вже і щирі
  кажемо, що назавжди, але ніякого назавжди нема
  замість води і музики залишається слів пітьма
  літо мине, а ми так і не поговоримо про головне
  хто глибше в темну воду пірне,
  щоб дістатися крізь уламки болю самого дна
  не озирайся більше, ти все одно одна
  ***
  Ольга К. закохана в Осипа М., Осип М. пише вірші про смерть
  коли осінь прийде, всі ці спогади зникнуть геть
  земля належить тим, хто в неї ляже одного дня
  розіб"ється любов на друзки, наче розпещене паненя
  на підлогу кинуло її, бо вже нецікаво грати
  ми не побачимось більше, між нами байдужості грати
  мов народитись для поневірянь між людьми
  вдихати сухе повітря міста спустошеними грудьми
  ми не побачимось більше, бо література не має стосунку
  до реальності поза нами
  ми прокидаємось у темряві, блукаємо чужими містами
  діти, які розгубили природний хист до таких пригод
  у хащах чужого змісту
  тиша у відповідь, коли ти питаєш, що це за місто
  не наближайся до центру його, близько не підходь
  кохання випиває крапля за краплею душу,
  з"їдає наївну плоть
  ось ми були чужими зовсім, а тепер
  на зупинці громадського транспорту сидимо
  тут загинуть першими добрі герої,
  як майже завжди в кіно
  ***
  від мови ненависті до ненависті любові
  збирати пляшки готові, здавати за кілька копійок
  ховати серце під амбарний замок
  від мови ненависті до замирення слів як ти все виправити хотів
  лише про приємне з відвідувачами говорив
  повісив над ліжком ловця снів, засіб від комарів,
  кров парує над цією землею
  летить до неба та ніхто не говорить з нею
  втамувати спрагу нічим більше, колискові співати
  нічого не згадувати, все відпускати і забувати
  з солодкої вати імперій, що притиснуть уламками до землі,
  клеїти хмари на стелі, у пляшках ховати понівечені кораблі
  тіло сирітське землі роздирати на пагорби станцій з короткими іменами
  подивись у вікно, чи ніхто не їде за нами
  ***
  коли мільйони загинуть в таборах, коли слово "страх" зійде на крапку
  в кінці речення про колишню любов до мови
  коли ми сховаємось в землю цю, щоб ніколи знову
  не спустошувати тіло, душу електричним струмом не розривати, просто лети,
  як розсіяний дим від недопалків, осінь в полоні сльоти,
  оминаючи стіни будинків, де тріщини стель поглинають вологу і голос
  ти ховаєш в кишеню два колоски, залишаєш останній колос
  на землі, він проростає зерном, наливається силою крові твоєї,
  обіймає корінням тебе, ти відчиняєш двері
  ***
  один письменник підписав мені свій роман, написав "Ользі, яка має вражаючі нейрони"
  не те щоб романи сучасні багато читали у нас, якщо це не про кохання або історична проза
  я теж не можу дочитати ніяк збірку есеїв Пруста про зруйновані церкви, про кохання не надто цікаво
  зараз перечитувати, ще пишуть про війну, але читати це сумно
  поети, з якими ми сиділи на Подолі, стали прозаїками
  пишуть про історію своїх родин, тому що в тренді родинна проза
  у нас ніхто не вів щоденник, не писали листи, або все знищили
  навіть як їхній почерк виглядає, я не знаю, до певного часу навіть не думала про те, що у нас є минуле
  кожен може написати роман про себе, кожен може створити себе як персонажа роману,
  цікавого лише пригорщі обраних, артхаусного роману про сенс або про свідків пласкої землі
  ***
  Пантелеймон Куліш закоханий у Марко Вовчок, зірку Вудстоку-69,
  згідно з уявленнями про романтику та вільне від буржуазної моралі кохання
  в героїчному минулому предки загинули за свободу
  та легалізацію медичного канабісу, maybe ти знаєш,
  що робити з цим вкритим пилом доробком свого життя
  історія починається з прози, закінчується елегіями про розпач
  на "Південній" автостанції, Південь - це десь на іншому боці ріки, що перетинає наші міста
  Пантелеймон Куліш наслідує Вальтера Скотта, все буде так само, як там
  дружина повертається у Мотронівку, пояснивши це нервовою хворобою
  закликає провінційних дівчат вивчати історію, записувати пісні
  жінки пишуть романи про нещасну долю жінок в патріархальному світі
  про нещасну долю селян у світі, який ділиться на владу та винних
  всі тут винні комусь, всі не люблять когось, хто пише листи, потім не пише
  опікуватись про серце - наївне бажання курця
  український хутір - найкраща з вигаданих людством форм співіснування
  запрошує дружину в круїз Волгою, сідають на пароплав
  ***
  Ніцше обожнює Вагнера, потім ненавидить Вагнера,
  який одружений з позашлюбною донькою композитора і піаніста з вікіпедії Ліста,
  який гастролював у Києві, програв гонорар у карти, жінки надсилали йому свої фото,
  але він зрештою став монахом, все, що починається з любові, закінчується нудьгою і страхом мовчання страти
  заберіть ці етюди, я не буду це грати
  у Ніцше болить голова, він пише, що людина не має бути слабкою
  хвалить оперу "Кармен", говорить сам із собою
  сперечається з думкою, що перестала подобатись, з жінкою в темній сукні на фото
  все, що має згоріти, згорить, у цьому весь сенс, остання його робота
  перетворюється на попіл в її шампанському, бульбашки кров зігрівають в холодних європейських містах
  що залишиться від життя, що залишиться кохання, непереборний страх
  змушує піти з цих будинків у скелях, будувати палац кришталевий на самоті
  істини, мабуть, справді корисні, якщо прості
  жінка в темній сукні приходить у мареннях, читає листи без адресата вночі,
  сірники залишає на столі, забирає ключі
  ***
  діти граються уламками протипіхотних мін, що розквітли маками в полі
  віршування кволі, перехресні рими молитв, пострілів у відповідь ритм у місті пустому,
  що перетвориться на курган чи атракціон десять років потому
  краплі дощу змішаються з кров"ю та сріблом проявника, серце камінчиком влучить у ціль
  хтось втамувати повинен цей часу нестишений біль
  діти граються уламками будинків, в яких іграшкова залізниця їздила по колу колись
  оголошення станцій не буде, тому у вікно подивись
  на загублені літери, маки червоні над пусткою вицвілих слів
  болю вічне повернення, ну а чого ти хотів
  ***
  він хотів повернутися з пекла, але не зміг,
  тому що життя насправді - це такий дивний збіг
  обставин непереборної сили і співчуття
  коли намагаєшся пристосуватися до життя,
  світло фантомного болю влучає в темряву слів
  діти тримаються за руки, прощання як тихий спів
  невідомою мовою, від якої серце перетворюється на цвях
  губиться тіло скабкою в інших живих життях
  він хотів повернутися з пекла, свідомість втрачаючи кожну мить
  якщо душі немає, що тоді так болить
  діти співають все тихіше, полум"я ковтає слова
  по одному заходять у пекло, до дверей прийшовши по два
  ***
  вона говорить собі ні я більше не буду сумувати,
  двері більше не буду на ніч відчиненими залишати
  в надії, що він повернеться, а в нього немає ключа, бо давно вже поміняли замки
  знову почну відповідати на телефонні дзвінки з номерів незнайомих
  влаштуюсь покоївкою в найкращий готель цього міста з кімнатами в радянському стилі
  напишу всім, кого давно не бачила, що домовленість в силі
  треба тільки набратися сил і в себе прийти
  всі пігулки від самоти викинути в смітник, поки світ цей зовсім не зник
  не розчинився у воді гіркуватій з-під крану, роз"ятрювати цю рану
  до забуття, до втрати чутливості нервових закінчень
  вона говорить собі він ще таблицю множення цю не вивчив
  отже його ніколи, мабуть, і не було
  скоро весна, час протерти запилене скло
  вона говорить собі багато чогось, що мало б втішати,
  виправдовувати життя, люди зникають тут по одному
  все це можна списати на серпневу втому, поганий сон, тісні вагони метро
  не списуй контрольні у них, там самі лише помилки
  переписуй потім це все, що не виправиш від руки
  ось він повертається, з тої сторони дверей зачинених мовчить,
  вона так чекала на цю мить,
  а тепер нічого в душі не ворухнеться, голос не тремтить
  повторює ім"я, вже не пам"ятаючи, кому належить воно
  проводить пальцем по склу, треба справді протерти від пилу вікно
  ***
  моя уявна сестра тридцять років сидить в барі одна
  перебирає вологі серветки льодяники від кашлю в людних місцях
  тільки страх самотності неможливість позбутися його хоч на мить
  розгортає наступний льодяник не розуміє чому він гірчить
  в країні війна кожен себе спростовує кожного дня доводить що іншим міг бути але
  просто здається що цей корабель далі пливе
  зі старого ганчір"я часу нестримний плин ти залишишся ззовні як мало бути один
  моя уявна сестра п"є нерозбавлений бурбон
  тому що її серце з радянського кришталю не склеїти більше скельця
  у шкіру впиваються тіло кровить надією що вбиває
  на вулиці нікого немає хто тебе у темних під"їздах підстерігає
  питає чому тут ходиш сама
  хто відпускає руку і хвилі обіймають плечі твої
  не сиди тут сюди приходять тільки живі
  обговорюють ціни на смуток перспективи ринку колись ти теж
  могла говорити з ними тепер за годинником стеж
  ***
  ми мали б дожити до перемоги з окропу котла, з чорного тла
  з ікони на вітровому склі, Богородице Діво, куди ти нас привела
  водила по колу знайомих та вицвілих фото пам"яті меж
  дивись лише вперед і за компасом стеж
  мали блукати стежками вишитих рушників, про які вчили у школі
  ми обертаємо шарфом свої шиї кволі, кидаємо оберемки квітів у рів
  полум"я згасло, кажуть, нарешті наш Рим згорів
  ми мали б дожити до перемоги, не гратися з сірниками
  згадувати літери, блукати викресленими містами
  ти залишишся тут, навіть якщо не помреш
  отже пильно за собою колишнім стеж
  ми мали б дожити до перемоги, але перемога потрібна всім
  ти бачиш три сімки, вигадку цифри сім
  розпечені стіни, знак рівності між коханням і небуттям
  квитки на потяг, залишені зі сміттям
  ***
  ця кислота що роз"їдає очі країни яка мовчить роз"їдає її до кісток щоб не відчувати нічого
  десь на мосту застрягла швидка допомога весь час ремонтують асфальт
  ми нікуди не встигнемо вже ця історія вічного відчаю потім наздожене
  дихай повільніше щоб не знайшли не побачили в сутінках
  будь непомітною зникни з радарів усіх
  спека липнева закінчиться випаде перший сніг
  ця кислота що роз"їдає простір між нами розливається над розпеченими містами
  бульбашками різнокольоровими смерть це жага до життя посібник з крою та шиття
  видаліть все зайве виявлене сміття пише тобі твій телефон
  ти не знаєш що йому відповісти поки всі програми працюють повільно
  рідина що вбиває так схожа на воду
  схильна до роздумів непотрібних але вірить у справедливі дива
  посміхається світу з чорно-білих фото жива
  ***
  я відриваю першу намистину, кладу на стіл
  за гратами тіла твого, що оплетене ниткою намиста,
  як "Зміст" за відсутності тексту
  краса що вбиває і рани лікує, мов дзеркальце біля вуст
  друга намистина загубилася десь у прірві гребінців і книжок без палітурки
  старих привітань зі святами, які скасували давно
  квитків у кіно про кохання, просту біжутерію форми
  я вдаю, ніби знаю, де вона, ця порожнеча, пустка, де був корал
  ніжна пастка мовчання поруч
  третя намистина на долоні як є
  серце твоє, не потрібне нікому, простягнеш, як падає тінь,
  подивіться, і марна краса, ось і червень минув
  пам"ятати не маємо все, що було, все, що буде
  четверта намистина примара життя що нам до неї
  покоївка знайде нитку знайоме сміття п"ята
  ***
  це твій картковий будинок пінка на молоці лезо в руці
  отримати останню п"ятірку коментар "молодці"
  за правописом права мовчати не свідчити більше про страх
  загубити позичений дріб"язок в теплих підземних містах
  картковий будинок артерії тіла що спить сповивання свідомості мить
  запитання "що у тебе болить?" я не знаю хіба я щось про це знати маю
  заради чого живу від чого вмираю
  кип"ячене молоко з пінками допиваю
  ***
  тебе питають за кого ти будеш голосувати кого позначиш у бюлетені
  за вікном плакати зелені над трасою плакати зелені
  молодь у всіх відтінках зеленого приходить на рейв знімає Тапольского на телефон
  завтра прокинешся зрозумієш що це був сон але ні
  стільки загиблих на цій війні від коктейлю губи солоні
  музика пострілом біля скроні
  кожної ночі під вікном tribute "Гражданской обороне"
  хтось тримає недопалок біля волосся твого хтось залишає розбите скло
  чи могло нас щось врятувати чи позбавити болю невпевненості могло
  йди крізь недопалки ці та кришталь скривавлений що отриманий був у спадок
  в сервантах де риба з вином у горлянці та стеля у плямах дощу
  ми збираємо мотлох у пластиковий пакет не сортуючи більше його
  виносимо на звалище серце своє з пластмаси
  стаканчики з вільної каси чиїсь без підпису листи
  фото колишніх часів вирізки з газет "Міс Всесвіт-95"
  рецепти найкращого суфле
  ні про що не шкодуємо тому що Бог зберігає все
  ***
  дверний дзвінок мовчить янгольська шкіра Пінзеля
  стигла кров лісів про що нам говорити як воно не збувається ніколи мова
  спустошує не залишаючи слів
  про що нам говорити в цій пастці одне слово замість іншого
  так до останнього подиву вірити в себе
  ніхто не приходить не дзвонить у двері до тебе
  бо серце як палац з цукру розтане
  темну воду тобі доведеться пити ні з чим
  серце знає своє ніщо позбутися пам"яті на обличчя
  кожного разу не впізнавати
  ***
  кожен, хто тебе любив, потім зник, наче ти принцеса у замку, яку стереже дракон
  вони досі у потязі якомусь їдуть на південь засмагати на сонці криги,
  розставляти крапки над "і" сміятися з жартів Старого світу
 
  всі, хто тебе любив, виросли з одягу позаторішніх мерців,
  розпатране крейдяне коло шукаючи в кожній оселі,
  шукаючи серце на дотик
 
  місто знущається з тебе, облиш ці листівки рахувати,
  кроки з відчинених вікон
  місто знущається з тебе, та любить тебе все одно,
  як же можна інакше, ти
 
  нічого не пам"ятаєш, просто тіні на стелі від полум"я,
  що це горить, запитати потрібно, та байдуже стало насправді
  місто красиве, як попіл, як серце в кишені пустій
 
  ті, хто тебе любив, залишились там, на станції з відколотими літерами,
  нерівномірною засмагою надії,
  пересоленою кукурудзою на вечерю
  ***
  один поет спитав у мене: "як ти живеш?"
  це дещо дивне питання в "Барбакані" за келихом світлого, я відповіла: "абияк"
  щоб не вдаватися в подробиці свого життя, це не розповіси у двох словах
  щоправда, спробувала поскаржитись на нещасне кохання, але поет сказав: "я не хочу це чути"
  розповіді про колишніх за келихом світлого - це класика
  я завжди так думала, тому цей поет мені одразу не сподобався, як і його запитання
  але він заплатив за пиво і викликав таксі (я досі не завантажила цей додаток,
  будь-хто може викликати убер, окрім мене)
  у кінці червня ми читали вірші у парку Шевченка на Youthday, тобто День молоді
  у 90-ті молодь слухала "Владимирский централ" біля річки, але ми читаємо вірші, робимо фото для інстаграму
  потім поети пішли в кафе, оформлене в радянському стилі
  поет сказав: "вони заміцні для тебе"
  я сказала: "у мене сів телефон, треба подзвонити мамі"
  поет сказав: "ось телефон, але він дуже дорогий, не врони, не можу сказати, скільки"
  я сказала: "напиши на серветці, можу продати нирку"
  він написав, я сказала, що дві продати не згодна
  потім писав мені в лс: "я пригощав тебе пивом,
  руку клав на плече, щоб тобі було приємно, невдячна"
  ***
  наша країна не хоче дорослішати їй кажуть прокидайся мала
  вона відповідає що сьогодні немає першої пари
  спить до сніданку пізнього потім йде гуляти у сквер погана компанія підворіть
  хочеш бути дорослою будь нею якщо це свідомий вибір твір з деструктивного мислення
  сліди від порізів куди потрапила бритва після тремтіння рук
  неспроможні ми бути собою тут вислизає падає на підлогу рожева пластмаса бритви
  з ким говорити коли мова втратила сенс
  якщо про нас ще думають ми комусь ще цікаві привертати увагу набувати поганих звичок
  ходити в кіно замість пар з макроекономіки надолужувати знання про інших дитинства тяглість
  сумний струм коли життя колисати тебе забуде потім врятує
  гендерна рівність спустошення пробачити собі назавжди
  ***
  ми зрідка спілкуємось смсками сили немає для текстів великих навесні
  життя загальновживана суміш приголосні та голосні
  вона повертає його з небуття мов фарбовані пасма пазлу про так і ні
  серце колотиться прислухається марно до скреготу шин у пітьмі
  голосні ковтати мов пігулки від кашлю з дитинства знайомий евкаліптовий смак
  все мало бути якось інакше але зовсім не так
  вона повертає його з небуття з обгортки пам"яті життя його дістає
  кожного ранку забуваючи що потрібно мати вже щось своє
  сталі риси надійний побут звичка дитяча слинити сторінки
  читати прізвища авторів та назви книжок навпаки
  все мало бути марно не справдитись мов казки народів світу екзотичних країн
  мабуть йому там холодно він там зовсім один
  поговорити ні з ким те про що дізнався розповісти
  вона пише і читає його листи
  ***
  йдіть звідти негайно навіть світло не вимикайте не втрачайте час
  складіть речі у валізу, тримайтеся подалі від слизького карнизу,
  або замовте наш вебінар "Як розмовляти з нарцисом і не втратити рештки самооцінки",
  слухайте його кожного дня, тому що в нашій країні у всіх має бути повна родина, справжня сім"я,
  а не те, що ви тут вигадали не готувати вечерю, не вірити у самопожертву, на мати, заради чого померти
  у всіх має бути щось, заради чого, замовте наш вебінар
  не заздріть тим, хто вже щасливий, руки тремтять, згаслий погляд, ми всі щасливі, як є
  щось має тут залишитись на пам'ять справжнє живе
  йдіть звідти та не обертайтеся, годинникова стрілка трісне, все, що раніше знав -
  просто склад твоїх ліків, перелік цілющих трав,
  які рекламують щовечора, коли засинаєш, потім бачиш їх уві сні
  повторюєш назви, прокидаєшся навесні
  ***
  невідомі підпалили сквер у Донецькій області
  після катувань тіла знекровленим димом слів
  успадкованої від навали суму чужої дійсності небуття
  листя у вигляді диму зникає за хмарами і розчиняється
  себто ти віриш у мене гори-гори ясно вони примовляють
  старечі недопалки як перемовини хто з нас приречений вічно
  читати закреслені назви населених пунктів
  зрівняти з землею цей прихисток пір'я пташиного
  куль що не влучать у скроню
  збери цей попіл на долоні тримай його
  ми зустрінемось знову і мову одну має вигадати
  зібрати з ланів безнадії голодного сонця південної ночі
  збери цей попіл і ніколи не повертайся
  зачинені двері замилені вікна
  замолені мовою міст і сухотами слів
  живи як і завжди до того цей попіл спустошення
  в небо віднесений вітром
  водою криниць мулом теплим і кров'ю доріг
  ***
  багато письменників, які отримали в тридцяті
  ордер на квартиру в "Роліті", потім були вбиті
  куля в скроні застрягла, мов речі, які ще не встигли розпакувати
  так вкриваются пилом у коридорі, стають непотрібні раптом, зменшуються поволі
  співіснування імен у тісних закутках, хто має отримати ці ключі
  нас навчили мовчати, і ти мовчи,
  коли назбирається їх достатньо, щоб отримати приз втішальний
  викупити торшер, який так пасував пустелі вітальні
  ми шукаємо один одного в пітьмі, озираємось,
  коли чуємо кроки вулицями чужими, гострими кутами дворів
  Київ скривавлений - чорний метелик в обіймах торшеру згорів,
  перетворився на попіл, візерунок бруду на шкірі мешканців напівпідвалу
  сонця південного плями на стелі, надії зустрітись замало
  ***
  коли твій смуток часу минув
  розстрільна реклама льодяників кашель наскрізь мов свобода лікує від кашлю
  двадцять один грам відсутності струм так все мало лишитися інколи забувати
  імена рими левітацію сну в підсвідомості молоко пластівців
  пластику руху левіафану ще один ковток за тата за маму за країну якої немає
  холоне в горлі гірчить коли твій смуток став надійнішим за тебе
  щемкішим тривалішим за життя однієї людини
  бранців пологових будинків малогабаритних квартир
  міст без номерних знаків коли твій смуток став кращим за тебе
  історія ніколи не повторюється хоча здається що так
  стільки листів мало бути залишено тут
  розпеченою лавою термометру скроні зігріти
  ***
  коли потяг прибуде тобі заборонять палити несмачні цигарки з присмаком оцту
  розповідати історії з життя незнайомців
  ось дивись цей знак що підтверджує заборону
  дивись що ти зробила зі своєю пам"яттю
  міста які ми ніколи не побачимо перетворюються на сніг
  брудний сніг запитів "куди поїхати на вихідні з цього міста?"
  вечірка над безоднею наших дитячих страхів
  сподіваюсь ти десь тут і тобі теж лячно від тіней твоєї підсвідомості
  сонце ніколи не сходить ми складаємо мереживо в сумки
  їдемо на захід або на схід
  там теж має бути земля від якої відколовся шматок
  перехресна земля сподіваюсь ти теж забудеш
  тому що тобі є про що забувати в цьому житті
  це краще ніж ні про що
  маєтки старих партизанів республіки сну
  маячня несплачених рахунків за воду
  коли потяг прибуде все зміниться ми все залишимо колись
  в камері схову для бідних Південного схилу вокзалу
  солоне гірке малосольне
  розведене оцтом повітря п"янить зігріває пече
  ***
  хлопчики не приймають тебе в свої хлопчачі ігри у війну
  свою країну сумну спустошують, мов кишені в пошуках дріб"язку на метро
  натуральне хутро ніяково купують дівчата
  ніч - це той час коли краще мовчати
  не привертати увагу сусідів, незнайомців на вулиці,
  друзів, коханих та водіїв
  не перетинати місто на червоний, як щойно хтось зробити хотів
  кров червоного кольору, як в підручнику з анатомії для дітей
  поодинокі перехожі обирають підземний цей
  перехід - там тепліше, можна не здригатися від життя
  носити штучне хутро, сортувати сміття
  любити лише своє відображення у вітрині
  не брати з собою, залишити вдома всі речі цінні
  ***
  двоє бідних румунів у блискітках з найближчого секонду
  брудному взутті самотності на трасі ловлять автівку
  нам проїхати трішки тільки щоб не розплескати суму пряжене молоко
  маршмеллоу в формі сердечка
  серденько дивись це Сніжна людина останній екземпляр що залишився
  двоє бідних румунів сідають в автівку їдуть на захід кудись
  що це за звичка дивна "балакати за життя"
  слухати східноєвропейський шансон
  жалісно притискати до серця одяг який немає кому носити
  оце якби були діти
  всі ці блискітки з найближчого секонду миша Міккі
  від усього мають існувати ліки від самотності теж за дорогою стеж
  двоє бідних румунів їдуть кудись це звичка до руху мабуть
  байдуже куди лише не на місці одному
  хто ми такі щоб повертатися додому
  дім це просто будівля з чотирьох стін телевізор
  в якому без початку та кінця набридлий до оскомини серіал
  чи мало ти тут страждав треба ще
  треба видати збірку поезій поїхати автостопом
  відчиняти двері всім незнайомцям не питаючи хто там
  зазнати відчаю байдужості ще за життя
  казати "я кохаю тебе"
  зараз приїде автівка нас підбере
  ***
  мене хрестили у Володимирському соборі у 89-му
  мода почалася така здавалося світ оновлюється
  країна що мала зникнути з мапи світу
  порпалася у смітниках діставала красиві брязкальця талони на цукор
  миро на лобі сукня з Китаю одяг з-під прилавку тоді
  все мало коштувати щонайменше життя твого дитячого суму
  самотності землі неподільності клітинного рівня
  картатих пустель дворів де у класики не програти
  ми малюємо грати ці за якими сховати біль неможливо облич що на тебе схожі
  важко пробачити собі все що ти бачила мов пігулку під язиком
  тримати у пам"яті світло мерехтливе штучне світло
  серце лусне мов горіх волоський закотиться під шафу шукай його там
  у пітьмі пилу старих записників неримованих текстів
  точних переліків скільки зникло всього
  ***
  не дивись у дзеркала крихітко не дивись
  коли мильні бульбашки в обрисах світла вибухають не досягнувши мети
  зроби щось корисне сплануй свій відступ підлогу насамкінець підмети
  площі пусті розрахунки чим має стати ця звільнена площина
  життя геометрія співу мелодія надто проста
  не дивись у дзеркала крихітко тріщини йдуть горлом
  скронями волоссям колись густим
  друзки вкривають підлогу впинаються в шкіру втім
  ти віриш в краще любити себе безпорадне кохання
  хто перший здасться з вас двох
  скільки ще буде крові на шкірі чужих вологих підлог
  не дивись у дзеркала крихітко
  там пустка що захлинається димом твоїм
  все палиш ці дешеві цигарки залишається тільки дим
  розтинати світло бризками попелу на пласкій поверхні землі
  малювати номери телефонів на зламаному столі
  ***
  я пам"ятаю інформацію, яка мені не потрібна
  наприклад, героїню роману "Блиск і злидні куртизанок"
  прозвали Торпіль, що означає "скат"
  хоча навіть не знаю, яка інформація могла стати мені в нагоді
  в цьому житті, вона поступово нас полишає
  ми забуваємо назви улюблених фільмів
  забуваємо імена коханих та риси обличчя
  те, що могло нас колись вразити, здається жалюгідним тепер
  ми забуваємо, на що витратили останні гроші
  який сум оповине, з потом вийде, сльозами
  червоні кола від банок на спині, як мовчання личить тобі, як лікує
  вчити напам'ять чужі слова -
  наче виправдати себе, білі комірці прасувати кожного ранку
  маленькими ковтками пити гаряче повітря втім
  ***
  каже матінко моя куріпко холодна квітнева земля хіба для цього тебе ростила
  зілля збирала лісами гукала вигукувала різними голосами повертайся додому
  змити весняним дощем свою вересневу втому
  прощення немає тут нікому хто вірить і хто ні
  гудзики губляться в темряві ліхтарі колихаються у пітьмі
  каже матінко моя куріпко тримайся землі пастки спустошені навесні
  земля холодна дорогою губляться голосні
  хіба ми пам"ятаємо де наш дім та йдемо все одно бо життя рух поки не впадемо
  див. рішення в кінці без зірочки теорема
  вогонь згасає кулі падають на землю в сніг перетворюються в проліски потім їх
  збирають продають біля метро хоча вже ні
  скільки повені смерті в кожній весні
  каже матінко моя куріпка нас тримають в темному льосі
  у чомусь зізнатися поки що тільки просять
  потім лезо зійдеться на зап"ястках це твоя пастка свідомості темний льох
  неможливість мови мовчання в темряві вдвох
  блукати в просторі між підлогою та стелею руку притиснути до стіни
  сонце повертає на день потім в іншу сторону восени
  ***
  Україна - це намисто, яке ми бачили на ринку сувенірів
  біля палацу Шенборна в Мукачево,
  де зараз санаторій, корисна вода, поряд ринок,
  де продається карпатський мед, сушені трави для чаю
  жовто-блакитне намисто, свідоме ставлення до суперечок підсвідомості, травм роду
  куди подітися, на площі рекламують роботу за кордоном
  діти гуляють вночі слухають гучну музику потім теж мабуть поїдуть
  у маршрутках розмовляють угорською,
  потім українською питають, як знайти консульский відділ
  маршрутка зупиняється біля готелю радянських часів
  скрізь реклама бограчу, на стінах графіті - Карпати,
  портрет Фройда, "Фройд теж був біженцем"
  напис про красу, яка вчить бути відважним, бачити важливе
  хто пише вірші на стінах, малює життя, якого ніколи не було
  відстань до центру світу, де ми маємо залишити дріб"язок слів,
  слова незрозумілі, за столом в ресторані готелю
  італійка в білому махровому халаті, наступного ранку прийшла в сукні,
  один і той же пашот, кожного ранку усталеність звичок наша
  зачаїтися і мовчати, байдуже якою мовою життя зникає за рогом
  храмове свято у місті, церкви переповнені, квіти паперові біля зупинки
  Україна - це ти, як відомо нам всім
  ***
  один-два-три відчиняй каже по тебе прийшли
  немає чого чекати, коли розійдуться шви
  коли гаряча кров листям сухим зійде у землю знову.
  не пам"ятаючи рук римовану мову
  відчиняй і на стелю дивись куди-небудь у бік
  проступає венами фарба, сліди від куль ще видно було торік
  потім під шаром вологостійких шпалер, перезрілого оцту передовиць
  все тут змішалося, більше любов і ненависть не розділити, як знекровлена, силоміць
  має йти невідомо куди, життя - це тут і зараз, щасливе воно чи ні
  ми збираємо чорну ожину, співаємо щось уві сні
  прокидаємось, не пам"ятаючи ні мелодій, ні слів
  ожини сік на шкірі, знову двійка за спів
  не сховаєшся більше нікуди від щему обіцянок та безпорадності втоми
  якщо спитає нас хтось, давно не при пам"яті, хто ми
  чемні діти культури збиральництва, темних під"їздів, дворів
  на дверях табличка "зачинено", ну а чого ти хотів
  ***
  діти покидають восени свої непевні будинки з хмизу
  купують квитки на потяг за сорок днів, ретельно пакують валізу
  планують маршрут - ось тут ми підемо через ліс, ось тут відчуження полоса
  не буде часу робити фото, казати "дивіться, яка краса"
  надсилати їх в чат у вотсапі, просити маму: "ну сама поясни все папі,
  не можна було залишатися там ніяк
  це місто скоро захопить будяк,
  опанує мистецтво військового маскування,
  тому ми мусили прокинутись зрання, полишити звичний комфорт,
  але скоро досягнемо мети, ми вже біля неї, от-от"
  страх - це просто в твоїй голові, насправді його не існує
  насправді і нас не існує, отже чого боятися нам
  наші фото, слова, сподівання чи згадки варті
  зараз порахуємось, вирішимо, кого залишити на варті,
  поки всі сплять, бачать уві сні місто підземного мотлоху краєвидів,
  і що тобі ще для надії потрібне, сновиді
  діти покидають пусті бляшанки від "Сніданку туриста", гасять вогнище, йдуть
  на дні лісового озера відображення каламуть
  ***
  як стан мерехтіння закоханість думаю чи ні,
  як ти живеш, що там робиш без мене, надто коротке життя,
  щоб не вірити в біль розбитих колін від перекису водню, свободу
  на короткому повідку, пісні колишніх мерців, закохатися знову
  в надії не вірити, винайти іншу мову
  абетка мовчання, пусті переходи, молитви рецептів від грипу
  ми пишемо цим нерозбірливим почерком відчаю книгу,
  яку не покладуть на прилавок разом з іншими, придатними до життя,
  теплими історіями до кави, викрійками для шиття
  як ти живеш, може навіть згадати не хочеш, що пам"ять спустошує мову
  ми не побачимось більше, кохання колишнього змову
  знаків таємних, на фото забутих облич
  не залишай навіть тінь, хай зникає, не клич
  у підвалах підземного міста, схожого на твоє, мов краплі йоду на збитому коліні
  я забула ім'я, відповісти не зможу віднині
  абонент занурюється в білу піну морську, їсть черешні,
  малює пейзажі, здебільшого - акварелі
  не відповідає на дзвінки в самотній своїй оселі
  що ти знаєш, Офелія німфа, про квіти середньої полоси
  навіть серце своє комусь не тому ти віддаси -
  що вже про квіти казати, полишені квіти осіннього дня,
  і впивається в шкіру землі підреберна стерня
  вона складає квіти сухі квіти рожеві перуки портрети чужих дітей
  який собі залишити мабуть ось цей
  ***
  "друг спитав: "чайний гриб - це така х**ня з 90-х?"
  я відповів: "та ні, він просто виглядає так кріпово, насправді він схожий на медузу".
  мій друг переспав з дівчиною з Хорватії, і вона приїхала до нього сюди,
  ми пішли в "Сільпо"
  вона побігла у відділ, де "Мівіна", почала хапати: "у нас такого немає"
  до речі, у них є аналогічний вислів, який означає "серба на вербу"
  "у нас был дембель, мы купили водку, бычки в томате и швейцарский шоколад
  потом оказалось, что снаряд попал в крышу нашего "Москвича"
  "в армії у мене почалася алергія на устриць. отримував свою зарплату бібліотекаря,
  а куди її на війні витрачати - їв устриць
  потім спитали: "ти зможеш тримати рушницю?", відповів: "жможу"
  "когда уже весна - просто идти по мосту и пить пиво"
  "я тусувався з другом, якого в процесі цього покинула дівчина
  він жив на "Героїв Дніпра", але був такий сумний,
  що я вирішив його провести додому через Труханів острів
  ось на мосту ми зустріли бомжа, це був такий євро-бомж
  сказав другу: "я покажу тобі фокус, а ти даси мені гривну,
  і справді показав
  іншого разу мій друг катався з дівчиною на велосипедах,
  до них підійшов бомж, попросив велосипед покататися
  друг віддав йому велосипед, чекають годину, другу, третю, четверту
  тут бомж повертається весь побитий в крові повертає велосипед"
  ***
  мов десять років у підпіллі зізнатися в коханні
  дізнатися що все марно як марнославство мук
  підземне життя коріння оплетених корінців
  рук закоханих в німоті самотності вдвох
  мовчання мереживо змерзлі мости через транспортну розв"язку
  більше нікуди не втечеш і ти теж
  будеш мов рідина без смаку на сонці
  висохнеш зовсім як не було давно вже пора змінити паролі
  всі ці ластівки листівки кволі
  з побажаннями щастя на відстані що ти зможеш відповісти
  якщо запитають хто ти що робиш тут
  ймовірніше за все просто втратиш дар мови
  безкоштовний подарунок для постійних клієнтів
  щось непотрібне та певно красиве як користь що втратила сенс
  ми йдемо поруч та не дивимось один на одного вдаємо що незнайомі
  не видавати чужі таємниці свої ховати
  мов кістки риб"ячі гострі пустка під стелею
  ми дивимось якісь сумні мелодрами нульових
  у парку на холодній землі не можна згадувати про осінь
  не можна згадувати ніщо як відсутність натяків змісту
  у тебе є ти що потрібно тобі ще для виправдання
  ховай очі згадуй як тебе колись звали
  потім більше не згадуй
  не здогадуйся де тут відповідь всі паролі змінено
  ми змерзли і не дочекаємось хепі-енду
  навіть пледи не допоможуть
  ніхто не має здогадатися як сум просотує життя
  крізь шкіру назовні
  більше нічого свого не забрати нам із собою
  ***
  так вони і поїхали дієприкметниковий зворот залишили напризволяще
  жовтий не пасує нам ніяк у спину кажуть ледачі
  глиною вмерти нікого звідси не воскресити
  сюди не можна з лялькою хай їде це все-таки діти
  як ти будеш дихати вдихати землю свою родючого чорнозему
  проростати корінням крові ні ми туди не підемо
  хтозна для кого ці оголошення азбуки вирок оголошений був без нас
  дивись на шкіру ховайся як спливає надії останній час
  так вони і поїхали пуста земля жовта цеглина
  до кого впасти в коліна не забирай останнього сина
  ляльки перепустки на наступну вулицю там де рай
  не залишай її тут з собою не забирай
  ***
  як віддати дитину свою подряпини спустошених міст
  капсул розбитих вміст кулі-сніжинки скло в серці холодне
  скласти слово "надія" з листів що повернулися за вибуттям адресата
  помічати помилки в написанні закреслювати винувато
  неможливість історії як не кохання то розпач байдужості стіни оберемком графіті
  квіти від пилу брудні побажання для тих хто не вбиті
  ще на зупинках артерій пульсуючим словом колишнього дня
  як війна перекреслює голод та сором та меблі старі біля ліфту
  та подорож вниз і знеструмлене серце холоне
  більше не боляче просто спекотно від холоду і на присмак солоне
  все це життя за канвою і вишити можна було щось красиве надійне долуге
  дім прикрашати де скельця криві що краса вимагає наруги
  запевняти себе час від часу в нашому небі вже давно не видно зірок
  вигаданий обрій перетинає лінію фронту
  розмежовує кулькову ніч полічену по клітинах
  чи тепло тобі тепер чи холодно чи зовсім нічого не відчуваєш більше
  в нашому небі вже давно не видно зірок але десь вони є напевне
  кишеньковим ліхтариком до наступного ранку відбитком на сітківці
  не забути нічого зібрати їх всі
  ***
  не влучить снаряд в одну й ту саму воронку двічі
  так кажуть принаймні
  душа після примірювання стягується в потилиці затісна
  думав що готовий до такого життя мідяки для розміну берегти в кишені
  жебраки повторюють на різні голоси що диво можливе
  мінне поле лише засіяне мирною муравицею
  і під ноги не дивишся більше і віриш в диво
  вмивали-вдягали як для Судного дня
  у козубах чуже добро рахували
  це наша рідна кров перебої у постачанні електроенергії
  станція з битим склом подорожник у пилу
  горизонт на пустій долоні
  більше тобі немає куди йти лава бруківки
  завади ефіру в скронях раз-два-три до зарядки ставай
  як точність та пошук її скасовують одна одне
  стіни воронки шкрябати тут був поки вода не проступить
  земля твоя холодна країна твоя скельця калейдоскопу
  ось склався візерунок і зруйнований знову
  у кіптяві скельця боляче на сонце дивитися
  що ми бачимо крізь кіптяву
  новий візерунок а потім вибух
  так сумніваєшся чи живий залишився
  чи просто примарилось місто
  ялинки крихкі порожнина скляних іграшок смак холодної м"яти
  все це може бути правдою а може й ні
  немає кого спитати
  поки обриси літер повторюють лінії капілярів
  поки життя мов цирковий кінь у цирку, що зачинили
  ходить по колу раптом подивиться на глядачів
  влучить чи не влучить в ту саму воронку пам"ять
  місто пусте в скляному будиночку світло
  дим йде зимою у небо перетворюється на манку на воді
 
  ***
  у твоїй країні п"ять років війна
  подарунки різдвяні штучні ялинки
  штучний аромат ялівця для покращення апетиту
  те що вдалося не бути вбитим
  триматись так міцно за поручні в метро
  штучне хутро ховати у шафу
  спалахи мертвих прикрас рахувати під небом пустим
  у твоїй країні п"ять років війна день за днем
  коли час переводять на годину вперед
  ти надію лишаєш свою що життя буде довшим
  за кілька рядків те що має курсивом
  привертати увагу це кров це сніг з реагентом
  це навколишній сніг
  рахувати до ста щоб не спати ніколи вже
  не прокидатися темної ночі глухої
  від спалахів десь на сітківці від крику німого
  від вибухів крові у скронях
  не прокидатися більше
  щоб біль твій не видав порух
 
  ***
  riding hood
 
  йди темним лісом не наступай на листя сухе ніхто не прийде на допомогу
  вчись мовчати потроху розрізняти захід і схід
  підсподом землі колишнього лісу
  хатня робітниця з тебе погана що не життя то рана
  що кровоточить на білу бавовну стін
  що не життя то відстань від будинку до холодного льоху
  йди повільно дивись навкруги колись про все це треба буде розповісти
  у подробицях смерть полишає на півдорозі
  колись запитають що бачила ти тут такого що має не зникнути
  разом з дороговказівниками хибними написами
  хто водить твоєю рукою поки ти блукатимеш манівцями
  хто тебе перетравлює день за днем не хоче відпускати твою свідомість
  ставить під кущами пастки
  ти йдеш невідомо куди і не дивишся що під глодом що під ясенем
  дивись-дивись більше не сварись із собою
  ні червоний капелюх ані латаття на шкірі блідій
  безпорадний правопис мовчання
  як за водою пливеш як ліс без огорож та меж
  проростає корінням у тім"я капелюх червоний ховає під язиком
  потім дивитись у вікно та не прийдуть мисливці
 
  ***
 
  сад і тінь
 
  1.
  Єво, повір, ці яблука майже їстівні, мов кров спустошеної землі,
  зневіреної під паром
  нічого не дається в цьому саду задарма, ти маєш всього досягти сама,
  навчитися обирати менше зло, навчитися прати і плакати над любов"ю,
  що не має втілення в цьому житті, над вітамінною сумішшю для немовлят,
  лабіринту райського бранців
  купувати садових гномів зі знижкою в магазині будівельних матеріалів
  поки шию твою ще не вкрила засмага, впевненості рухів замало
  ми намалюємо тут яблука теплих відтінків, довженкову землю,
  твоє фото у повний зріст залишимо між дерев
  змій говорить вийди за огорожу те що ти побачиш там,
  на те, що тут, зовсім не схоже
  причаїтись у хащах ворожого синтаксису,
  в обіймах сухого листя ніяковіти
  твої діти кров від крові плоть від плоті твоєї
  один у в"язниці, інший в землі
  побутова сварка через особисту неприязнь
  різницю світоглядів сприйняття
  а краще було клеїти аплікації з яблук листя дерев
  краплі клею розтинати на них росою
 
  2.
  ти маєш скласти цей іспит на відмінно
  вивести новий сорт, який оминатиме гусінь, та будь-яка спека
  на користь лише йому
  муляжі плодоріддя, вічного життя на свіжому повітрі у затінку
  клеїти папір на яблука, щоб червоніли з одного боку,
  з іншого білими лишалися
  у кадрі вони чорно-білі та нерухомі
  стійкими до морозів та злив мають бути вони
  не полишати надію, навіть коли твоє ім"я забудуть
  з них вичавлять сік, що забродить
  якою на смак має бути наша історія вертоград пісні
  що забута мова означатиме
  вивести новий сорт, кращий за інші
  падати у траву, дивитися на небо, не бачити нічого,
  окрім розлогої крони, що більше тебе не тримає
  і ти не потрібен нікому, земля приголомшена терпкістю
  коли смак твій був приємний для всіх
  з найвищої гілки зірвати, що ближча до сонця,
  зробити цукати
 
  3.
  це має бути вишневий садок, пісні про кохання та зраду
  у нас дуже співоча нація, кажуть дослідники народної творчості
  ми читали пісенники ці, як садок вишневий міг виглядати насправді
  кілька вишневих дерев у всіх росло на подвір"ї
  ми збирали вишні, кісточки діставали, варили
  варення з них, у дев"яності всі щось консервували
  ці трилітрові банки стояли на кухні та вибухали іноді,
  вишні в сиропі залишалися на підлозі
  ця романтична парадигма підсвідомості
  не залишай поміж вишень співати тужливих пісень,
  сподіватися хтозна чого, бо повернення вічного не існує,
  саме лише прощання біля хвіртки
  хвіртка скрипить зрадливо вночі, вишні хитаються
  між небом і землею
  рахувати їх мов зірки або просо, ворожити
  на кісточках покинутої плоті
  лети вище неба поверни серце моє
  повторювати за пісенником слова яких там не було
 
  ***
  що ми отримали від святого Миколая
  цього року я тебе не впізнаю більше в душі тиша
  подарунки із тьмяного скла вестиме за лінією життя
  жодного разу не спіткнутися на звороті
  теплого снігу паперового смутку плоті
  розпач як пошук ключів і серветок вологих
  і слів що пасують для привітань
  як ти поводилась року цього невимовного року
  біля ліжка пустого стань
  навіщо тобі дві подушки тепер
  на відстані простягнутої руки пустка
  цукрові свята святих які не говорять з тобою
  всі ці старі розмовники як знайти зупинку
  що робити в чужому місті зимою
  як ти лишалася живою досі просила про диво
  і диво ставалося кожного дня
  і парувала під паперовим снігом пуста земля
 
  ***
  вичавлювати сенси кропіткого мовчання червона нитка сирітське серце свободи
  ніколи засмагати від щедрот магазинів зі знижками потім не йдеться про море
  щедрувати над прірвою колись і ми будемо щасливі від самих лише слів не полишай надію
  колись всі слова стануть мов розрада вервечка на руці
  візьми цей цукровий будинок ґрунтові води відійдуть оголені нерви струму
  не торкайся написів фарбою що не змивається теплим дощем тут має бути вихід
  візьми цей цукровий будинок і йди поки він не розтав у руках
  липка потворна солодкість любов до неможливого
  крізь простирадла вікна не світяться сховай його у мішок
 
  ***
  з опису події: "окрім знайомства з книгою і самою авторкою
  вас очікує якісна поезія"
  ось поезія першого ґатунку ось другої свіжості
  а це неїстівна бутафорія хімічні барвники
  як твої улюблені поети не виносили тишу
  друкарські машинки з поламаними клавішами
  попіл дешевих цигарок підсвідомість має виправдати все
  незнайомі під"їзди попільнички на підвіконнях розхитані стільці
  розмови про головне які потім не згадаєш на ранок
  я хочу викреслити все окрім цих кострубатих стежок
  між новобудов відчаю стиглих ліній
  викреслити як було до того мабуть ти хотів бути як вони
  стежити за судомами реальності димом на тлі кватирки
  діставати зимові речі дмухати на воду
  опіки від дешевих цигарок на долоні
  застигають мов краплені літери знову зламана к
 
  ***
  на лекції кажуть "bitnik" це було лайливе слово за аналогією з радянським "sputnik"
  я не хочу писати про любов перекладати написи на бляшанках
  ми блукаємо Троєщиною вологий вчорашній хліб дмухаємо на кульбаби
  коли ми переїхали сюди у 88-м році
  по телевізору йшли передачі про мумії фараонів
  у мене було безсоння книжка "Маленький принц"
  кожного ранку прокидатися вірити у світле майбутнє після перехідного періоду
  ринок розширюється росте захоплює все навколо
  ми нікуди не вийдемо звідси Троєщина має форму квадрату
  банкнотна фабрика на якій раніше проектували штучну нирку
  квіти на перше вересня у листопаді сніг
 
  ***
  ми стільки років говорили про якісь дурниці
  погану погоду нестачу жетонів метро світлий солод і сум
  слизькі бульвари закреслені вказівники
  суміш снігу та битого скла у нас під ногами
  ми ніколи не будемо говорити про головне
  хіба важить твоя історія щось
  поряд з цим пекучим холодом
  листівками з побажаннями добра в наступному році
  почерк як анахронізм життя як тлумачення слів
  чи можна тут переходити дорогу все тобі поясни
  ми не пам"ятаємо свій індекс
  казкові звірятка пакунки з алергенами
  ми нічого не пам"ятаємо з того що могли б сказати
  якби зустрілися поглядами в метро
 
  ***
  хтось пише "все буде Україна" на стінах
  з балончика фарба пасує до снігу брудного в підземному переході
  тут не можна переходити на червоне світло але світлофор поламаний наскрізь
  маленький чоловічок в пітьмі не може зрушити в ніч
  дешеві китайські підробки життя купувати б хотів
  здавати батарейки не засмічувати середовище сортувати як рідний мотлох:
  це я люблю а це не варто згадувати під вечір
  слизькі вулиці спальних районів
  автомобільні корки музичний супровід суму
  поки в балончику не закінчилася фарба
  не вимкнули ліхтарі
 
  ***
  їсти теплі нищівні корінці листя дерев добу три доби століття
  чужу плоть схожу на твою присипати хмизом як вона тане дивитися
  прозорішає спливає день за днем
  боятися тіней сусідів отруйні ягоди зірок зривати
  не гребувати нічим крім смерті як запізніла надія встигнути розповісти
  як пригорщі масної землі корінці занавішені дзеркала
  все що мала забрати забрала із собою взяла
  імена колишні колискові іграшки без облич незнайомі вулиці
  ляльки-мотанки зі старої фіранки забиті навхрест вікна та двері тут ніхто не живе
  забудь своє відображення червоний сік змий з обличчя
 
  ***
 
  ***
  хоч і не було якоїсь особливої побожності раніше згадати слова молитов
  і до чого сниться кров на бруківці безмовного співчуття навігаторів манівці
  до чого ще сниться кров як не до крові всіх дитячих розбитих колін у зеленці
  спустошених артерій як розвидниться дим зійде
  попіл перетвориться на квіти це просто дві дати між якими
  має бути відчуття свободи має бути відчуття
  не йди до цього вогнища повітря зашморгом обіймає
  між двома датами виходу більше немає лише зберігати надію
  як номер твій у телефоні абонент не відповідає абонент поза зоною дії мережі
  та вся ця техніка бреше вогонь сліпить очі поступово зникає зв"язок
  візьми ці рукавички обов"язково там буде холодно та коли ми побачимося знову
  все набуде свого сенсу пазл зійдеться як воно і мало бути спочатку
  коли не снилося нам нічого прогнози погоди пророкували сніг
 
  ***
  ми не читаємо більше листівки з новорічними привітаннями
  не втамовуємо голод словами про рівність перед життям
  крихти новорічних подарунків змішані з сажею ніколи тобі не буде більше холодно
  в цьому місті пустих підземних переходів розсипаного дріб"язку тінь підлог
  хтось має зрозуміти все це зберегти як свідомість
  розбитих ампул нашатир у повітрі втому
  вечірніх черг нерозбірливих номерів чужих районів
  хтось має зрозуміти все це і переказати тобі своїми словами
  ти дістаєш листівку зі скрині поштової
  поштовхи крові як серцебиття кулі кульки з повітрям
  ми все залишимо тут не візьмемо нічого з собою свободу дитинство колишнє
  крові солоної тепле сирітство життя
  ***
  ми читаємо "Міфи Древньої Греції" п"ємо яблучний сік
  на стелі павутиння сотні старих книжок вкриваються пилом
  всі ці історії з"їздів ювілейні промови які вже не обміняєш на історичну прозу
  що перейшла у золотий фонд дитячої літератури
  навіть фізика для вишів застаріла лише міфи Древньої Греції
  залишаються на своєму почесному місці шкільної програми п"ятого класу
  ми креслимо схему ідеального сценарію свого життя
  боги кидають жереб сперечаються мов у малобюджетному серіалі
  ким зі своїх улюбленців можна пожертвувати незначною фігурою на дошці
  можна викреслити з сюжету життя зведене до холоду
  відсутності всього як стелі над головою
  кого зробити головним персонажем людиною без властивостей
  фотогенічною прикрістю обкладинок кого занапастити
  всі вартують одного й того ж почуваються зле
  досягають фінансової незалежності купують абстрактний живопис
  кого зробити головним винуватцем своєї свідомості
  прискіпливим читачем коректором для кожної літери сміттєзвалищем епілогів
  весь біль невимовленого життя складати у файл без назви розширення .doc
  ***
  орфографія
 
  ми пишемо вступний диктант в Лінгвістичному університеті текст про Олену Пчілку
  дехто не знає як пишеться пише "Бджілка" у мене поганий почерк
  хоча тоді був кращий ніж зараз тоді ще мало у кого були комп"ютери вдома
  ми думали що гарний почерк має сенс
  складали з подружкою фотороботи в спеціальній програмі
  потім вона вивчила японську та емігрувала в Німеччину
  більше нічого про неї не чула дві помарки вже вважаються помилкою
  також якщо стерти лезом деякі почуття хочеться стерти наскрізь до наступної сторінки
  інтернет ми вперше побачили на парах з інформатики в Лінгвістичному університеті
  сторінка безкоштовної бібліотеки завантажувалася близько півгодини
  хоча можливо здавалося так тому що чекаєш
  тоді хотілося прочитати все ми взагалі багато читали і блукали містом
  поки вчилися в школі нікуди самі не їздили зі свого спального району
  тому місто стало певним відкриттям вздовж та поперек обійшли весь центр
  потім вулиці перейменували з"явились нові маршрути
  від руки тепер пишу тільки текст про життя що колись здавалося своїм
  після тридцяти почали ходити на рейви робити селфі в кафе
  почуватися своїми в довкіллі
  почали забувати правила орфографії для дорослих
  ***
  не можна більше заримувати "кров" і "любов"
  занапащений мотлох ранку маршрути слів назви предметів
  що ти знаєш про це життя таке що мало б зацікавити
  мало теплих у році днів вологе повітря півдня стискається у горлі
  прозорі промені штучного світла опіки засмаги
  заздалегідь змащувати солоне як хочеться зафарбувати цей світ
  масні фарби цегла всотує як хочеться зафарбувати червоним
  блідим просторі шпарини простору
  не можна більше заримувати нічого як слова втрачають сенс
  перетворюються на мушлі легкі різнобарвні мушлі
  для сувенірів ось ти береш одну як повітря стискається
  як втрачає свідомість море
  ***
  де тобі болить питаєш саме життя крига спокою бездоганність
  розбиті на друзки родинні дитячі зв"язки вуличні схеми метро
  невідомі підстанції страху відключення межі
  кожного дня відчиняти вікно як повітря покине цю кров
  розіллє наче воду з-під анемонів
  розкажи як минає твій день корки нерозкритих книжок
  насуплене паперове небо зібгане під склом спокою
  минає та повторюється щодня декламація до-ре-мі
  поверни мені цю любов до простих речей де вони тепер
  зберігають своє тепло поки серце холоне льодяником післясмаку
  червона полуниця користь підсвідомого стигла пам'ять
  де тобі краще тут чи біля вікна де сонце після обіду
  ***
  як дерево перетворюється на хліб золи
  лід на воду повітря на дим в легенях
  вода перетворюється на морозиво зимних заводів
  залишки перських килимів малюнок зелене листя
  цятками крапель роси лазурової фарби неба
  і вибиває пил з темного ворсу
  типових багатоповерхівок спальних районів
  море закуте в бетон розпечена лава сонця
  не дивитись на сонце тільки крізь скло копчене
  море закуте в бетон вкрите ряскою скляного лушпиння
  розлітається у темряві скалок розбитої порцеляни
  плетиво пластику землі сновиди-вулиці штучна шкіра
  перетворюється на пил наперстками розквітає
  ***
  я зробила з цього трагедію каже Леся оберемком тримає його пасма
  як жага до життя досі не згасла до рідної крові слів як ти цього хотів
  захлинатися мовою кров"ю питомо розлогих текстів кохання
  я прокидаюся зрання вмиваюся водою з рукомийника
  я прокидаюся зрання вмираю щодня забуваю тебе кострубату жадану
  знеболювання як отвір
  я притискаюся до тебе брак повітря тут не означає холодне
  Леся пише п"єсу "Одержима"
  поки холод опановує кожну клітину крові шкіру чуття і м"яз
  ти пам'ятаєш як ми вірили що життя можливе життя вірніше за нас
  я захлинаюся цією любов'ю до неможливих формулювань
  шукаю твою руку у темряві
  на периферії мого зору твоя рука
  відбивається ти знайшла риму і все байдуже
  ти знайшла наступну риму життя живе
  ***
  каже не знаходжу собі місця вже два місяці як незчулася втратила чутливість до слів
  хто пам"ятає ціну мовчання зцілення за квитками хто говорить ночами пустими з нами
  зіницями вікон та ми не підходимо за віком
  для колискової йде хитається ось зірветься місток
  прірва дивиться у саме тім'я кличе тебе на ім'я хитається разом з темрявою в очах
  нарешті все співпало самого лише бажання забути себе тут замало
  замало дитячої спраги холодного льоду зимою комахи в коробці від сірників
  ти мав длубатися з тієї сторони кордону весь відчай цупкого картону відчути під нігтями
  і задихнутися від щастя ця точка світла згасає поволі
  ми занадто віримо у те що нам співають щоб ми заснули
  ось він йде та зараз обірветься місток а ти не знаєш як тебе звуть яка це країна зрештою ми всі
  вигадуємо історію яка не має комусь подобатись обов"язково
  лише підсвідомості втома виносить на берег уламки пустельну гарячку крові
  цукор пінцет молитовник ганчір'я душі
  каже ми ще кращі за свої портрети це хоч якось нас виправдовує
  в очах тих хто дивиться наскрізь
  лущимо насіння перед дверима на вулицях свої високі вилиці
  підкреслюємо кольором бронзи вересень розчиняється у повітрі
  не впізнаємо знайомих ворожимо на холодній воді
  наші портрети ще такі молоді
  ось він йде хитається ось його кличуть обідати потім вчити минулий час
  дієслова повторювати знову і знову неправильні дієслова третя відміна
  ось він йде хитається намагається рівно тримати спину не дивитися донизу
  неправильні дієслова м"ятна цукерка розтала за підкладкою слів
  ***
  понадходили деякі книжки з котрих кілька при спосібності пришлю й тобі
  добитися певного сильнішого становища поважнішого імені щоби
  і тобі моя дорога Ольдзю подумати о якім-будь занятії
  єдина не заперта доступна для тебе дорога се писательство
  тож і сказати годі чи і що ти можеш на ній удіяти
  коли вона тобі не по волі
  наші бажання кволі холодна кров скронь чотири томи Золя
  найцікавіше це "Земля" мабуть життя саме нас квапить
  до прірви зціплює руки на шиї мабуть життя
  не навчишся шити не в"яжися нітрохи моєю радою
  радіти всьому навмисне бути нарешті радою
  теплій землі під якою коріння наших гобеленів квітів брудних
  отже пробач себе зроби щось корисне з болю прекрасне з них
  закоханий і заздрісний та лютий на всякого хто тебе любить
  хто тебе незавбачливо вітає з днем янгола
  при щирій любові щастя має рости коротші стають листи
  як щасливі хвилі автори нещасливі як серце прощає нас
  за декілька гарних фраз див. на звороті
  ***
  сертифікати дорослих
 
  шурхіт шаурми плетиво велосипедних доріжок черги за повітрям повітряні кулі
  на переходах збиті у теплі вершки літніх кінотеатрів
  старе потойбіччя сценарних ходів підземних ось тобі моя рука
  але це нічого не значить з точки зору авторів тексту
  ось тобі моя рука паперова троянда віднесені вітром металеві поручні
  коліщата механізму самознищення ось тобі моя рука
  ми не робимо те що могли б ми вдивляємося в безодню чужих метрополітенів
  скиглимо від щастя мовчимо коли боляче слів бракує
  для всього бери мою руку не бійся
  мелос мовні засоби мовчання
  море намальоване на обкладинці
  обгортки слів прокидайся
  ***
  Фройд у Лемберзі
 
  як маячня божевільного бога алітерацій поблажливість до скутих рим
  трикутників затемнення вікон
  зелена патина скронь Антиной радянське морозиво життя не ласкаве
  надто до підземної річки глоду
  що тебе турбує гнітить розмішує з кольором тіла чи не ти це раптом
  вигадав сам себе так не буває
  цинамонові серця смак попелу на долоні затримайте водія
  будь ласка ми запізнюємося щось на кшталт поезії переливання крові
  як запаморочиться небо потемніє ворота не можна лишати відчиненими
  перемовини вести звідки ти знаєш як вода у венах перетворюється
  на місцеві звички живих знати
  під червоною вуаллю мокко не відрізнити згоду жити від спротиву
  ще кілька сторінок і ти дізнаєшся хто головний герой мелодрами
  пишуть мерці сторожі церков білі бульбашки у повітрі
  солодке мило печериць дощова осінь
  знову нічого не знайшов зернятка дзеркал забути
  правила правопису скривавлені колискові
  ми маємо про це говорити проговорювати біль якого ще немає
  який зріє у твоєму серці мов яблуко в серпні
  серпанок серпів серпантин ми маємо зірвати його бліде
  вкрите холодом тіло зручні обставини історій
  як ти сюди потрапив затримайте водія на кілька хвилин
  ми хвилюємося парафін яблук стікає соком земля втрачає сон
  ось твоє шкільне подвір"я поділ підшитий подорожі на край ночі
  крайнощі крихти розуміння збирай кут нахилу літер
  ***
  зректися кохання набагато важче ніж зректися життя сказав класик
  водночас і страта і шкіра під гострим кутом невагомість спокути
  бліда пляма голосу серпень занотовує у записники всі місця зайняті
  залишилося тільки втекти солоною водою дерев просочитися в серце без тебе
  залишилося тільки як зараз життя ми вбиваємо все що залежить
  від тіні та світла твого голосу
  згубна звичка зневіри вода в переходах підземних прозорі кістки
  зректися кохання набагато важче ніж зректися
  кожного дня відкривати очі вдихати повітря думати навіщо це все
  не знаходити відповіді
  залишати думки на потім перебирати уява виправдовує кожен акт зречення
  краплі свідомості тут нічого не було як ми проходимо повз старі стіни
  будинків говоримо про літературу віримо що життя скінченне
  але не зовсім не назавжди
  тому що неможливо повірити у відсутність твого голосу
  німоту номеру з переліку контактів неможливо повірити у ніщо
  коли ми просто тримаємося за руки впевнені що напишемо кращу книгу у світі
  і це має сенс рано темніє листя пливе за водою
  ***
  знала Офелія німфа якби було знаття темне латаття спокій
  провінційних кіосків о десятій ранку з яскравими фото зірок
  таємницями щасливого шлюбу куховаріння
  силоміць примусили жити плисти повз ятки морозиво сон
  пам"ятати що десь є як не для щасливого кохання то для промовляння вголос
  імені схожого на твоє власне але не так
  двері зачиняються обережно тримай голову над водою
  розчинну каву розмішуй за годинниковою стрілкою
  у всьому має бути система важелів та противаг невідворотність
  темні зливи душі фото зірок зі слідами травневого фотошопу
  щасливі шлюби що як ми є насправді
  плавати вміли навіть захлиналися німотою мрії про щось тривке
  має бути виправдання цьому темному лататтю колишнім словам
  які більше не мають змісту нічого не означають але могли б якщо задіяти уяву
  вгадати звідки ці смішні листівки з побажаннями всього
  кухлі з відколами стразів страхів що життя можливе
  Офелія німфа старих речей годинників у воді залізного брухту стигле
  місто з паперу на дні водосховища ми ходимо сюди у вихідні зрідка
  ***
  мухоловка Тарквінія
 
  каже купуйте квитки кров знецінена знову як кров і полову зцілення марного життя
  стільки їздили по містах в очах липнева спека неможливості страх
  як осторонь доріг триматися вимикати фари старі пісні про повінь та лід
  каже звідки у нас ці вивихи руху у правій руці меч простирадло квіти набір асорті
  це як виправдання життя радості руху прості щоб на кінцевій вирушити за зворотнім маршрутом
  каже проходьте в середину салону простір всмоктує кров солону
  змішує зводить нанівець бажання дивитися у вікно як розрізає скло шкіру
  як тепла земля нудиться від однакових днів
  до чого пристосувати надію я більше говорити не вмію від холоду полотнію
  коли нерозбірливі оголошення ботанічні пастки краси що вбиває
  висотую серце завжди мовчить про своє
  має ж бути якесь пояснення цій колишній споруді каже навколо бите скло
  етикетки від сну рими сновид чому ти приходиш сюди кожного разу
  розчинився у мові зблід тут ніхто не говорить про важливе
  живі ховають недопалки мертві цуплять тінь
  ніким із них не хотілося б бути креслити кути навчитися рівно
  у повітрі тремтить неспокій десь грає "Doors"
  має стати щось важливе зрозумілим зараз ось-ось оберемками квітів з переходу
  замовляннями на суху або дощову погоду
  нетривкими пакетами забуту харчову соду пасок безпеки
  неможливого кохання подиву липневої спеки
  тут стільки всього не утримати в пам'яті стільки не виправити
  не викреслити не пояснити щасливі квитки квіти
  пелюстками пелюшок оплітають пісне можна
  ***
  місткість бідонів для молока вирішувати чи вистачить цього
  тут мала бути ваша ре-
  річки плекаючи в судомах акваріуму задихатися з любові до себе
  вивчати мову риб мовчання прозорих стін
  як вона дзвенить хитається земля під ногами бульбашки кисню тануть
  ніби синці на колінах криваві квіти доріг
  залишай тут свою пам'ять розбавлене молоко снів
  як солодко як зовсім ніякого смаку
  мала ж тут бути відповідь на всі питання в кінці підручника якщо подивитись
  якісь незрозумілі формули чому a дорівнює b
  чому ти казав що все мине тільки не холод
  ранішніх міст скрегіт трамваю
  сумнів чи мали ми їхати сюди або зійти по дорозі
  щасливий квиток розірваний навпіл в кишені слів
  ***
  ти мені снишся деколи ось як сьогодні опівночі
  треба засинати під стару мелодраму
  надто не намагатися зрозуміти сюжет вони будуть разом наприкінці
  або не будуть отже яка різниця все йде до того що життя обдурює сценаристів
  ставить пастки таємні кутки навіщо ти мені снишся
  потім не пам"ятаю подробиці лише присмак засинати під старі мелодрами бачити сніг
  смак розпачу пам'ятати пиріжкову на розі поки все не відбудеться
  неможливо зрозуміти побачити цілісну картину поки все на своїх місцях
  не опиниться ти мені будеш ввижатися скрізь в магазині біля полиці знижок у парку
  на доріжці розкресленій біля фонтанів що світяться чорним під музику Верді як човен
  захлинатися пам'яттю ось ти нарешті навчилася плавати човен пливе
  так ти мені будеш досі ввижатися теплий граніт під дощем
  черевики червоні під чорними скельцями повік дивитися як минає
  твоя любов до незрозумілих слів
  огортає тебе ніщо цілує в холодні скроні
  прокидаєшся відкриваєш очі рахуєш до десяти
  ***
  колись я напишу тобі присвяту слова похапцем димно
  мізогінія Сольвейг-дитина печиво тролів
  коли ти повернешся додому що ти скажи накоїв
  мерзлими овочами льодяниками хвощів врятувати себе хотів
  виправдати лінки видалених постів
  як лінь колін серця сумлінна втома
  немає кому сказати тепер ти нарешті вдома
  як має закінчитись п"єса в театрі абсурду початися знову
  хутро на сцені вабить болить свідомість початку
  не тримай життя на короткому ціпку
  не тримай у пам'яті всі репліки потім
  будемо їх повторювати але вже на свободі
  розбиті глечики стріх куди він подітися міг
  суфлером манікюрними ножицями шкірою віслюка
  пише скоро буду вдома і вже не тремтить рука
  ***
  "романтизм - одна з найбільших бід української літератури"
  романтичний герой має говорити про себе каже Льолю ганчірки крейдяні звалища
  святкова мотузка навколо транспортної розв"язки
  не мало бути холодно нам уві сні але все можливо
  каже зупинись хоч на хвилинку натяками говорити теплий бузок
  стирчить із землі руки по лікоть у глині
  під вікнами всю ніч когось кличуть неможливо дочекатися світанку
  мертве молоко майже очі склеїть каже ніхто не любить
  чужі імена книжки що закінчуються нічим світлі стіни
  ти все вигадала життя просто нецікаве
  ніхто не любить зупинятися на півслові
  сутінки розводити водою нічого міцніше вдома не тримати
  не витримувати надію тому не вірити ні у що
  погана вода у цій землі кров струменить у трубах іржею
  розпечених колискових вчити на пам"ять слова якщо тобі
  більше нічого не залишається слова повінь і пам"ять
  вже не втішає нікого погана кров у цій землі
  пам"ятати формулу водню
  говорити про себе немов ти справді існуєш
  втішатися німотою немов справді ти
  ***
  а тепер візьми цей віхоть зафарбуй білим плями смутку написи невідомою мовою колір бруду
  колишні кохання хмиз що горить поки ти рахуєш до ста коли розвіється попіл за вітром
  не тримай життя у підмурку каже дивись як все мало бути
  мало річок у нашій області зафарбованих синім річок тобі пощастило
  майже ніколи не закінчується мовчання літери печива на вагу
  як смакує павутинка плечей бліда шкуринка молока життя яке треба вигадати
  поки ще є час рахувати скільки тобі не додали хлібобулочних виробів
  скільки не тримали не протязі для застуди
  життя яке треба вигадати як ти виходиш з будинку йдеш повз автомати газованої рідини рожевого кольору
  кидаєш монету ребром ось її профіль вона могла бути зовсім іношою
  тамувати подих на кожному оберті стрілки затяжці на радянському капроні
  все повертається туди звідки ні мабуть варто не дивитись у твої очі
  білу цеглу нерозрізаних сторінок
  ***
  каже тепер ми будемо жити в Горішніх Плавнях надсилати листівки зі стернею теплих доріг
  більше не будемо їсти м"ясне пити кисло-молочну кров жирність кілька відсотків
  куди тебе додати дитя звідки вирахувати не знаєш
  розклад маршруток у цей населений пункт змінюється щохвилини склад нашої крові
  клітини шкіри підсвідомість написів на стінах тут жив але морським вузлом зав'язаний зашморг
  електричка не ходить сюди електрика не проведена твоє дитинство мертві риб'ячі кістки
  цеглини з клеймом імператорського заводу
  каже тепер ми поїдемо у відпустку життя відпускає нас у вугілля фільтрів
  місцевий смог саморобне мистецтво смерті
  всі ми підробки фейкові відбитки облич побажання гарного дня як стирчить звідси
  ти хочеш подобатися світу довести собі що не марно копирсався у сенсі щось звідти витяг ти хочеш
  Горішні Плавні вітають вас у нашому місті
  ***
  це просто розбіжності у сприйнятті слова прості оберемки нежиттєздатних квітів у підземних переходах
  недопалки на сходах стійка фарба для волосся стейки артерії деревини
  немає що пробачати незграбності рекламних закликів любити себе думати що вартість вже оприлюднено
  до кого ми звертаємось коли нікого немає поруч коли треба за поручні триматися міцніше
  як життя минає повз слова як рухається ескалатор до чого не доторкнися пил попіл втома
  серцева недостатність семантики
  до чого не доторкнися все оминає чіткі обриси дитячі образи на світ
  світлотінь тут може бути ваша реклама
  сатин фіранок у плямах ранкова недбалість рухів
  тут може бути ваша реклама та все інше що могло б спасти на думку
  все інше могло бути тут голки антен відвари з ромашки
  візантійський смуток пелюсток сповивальні столики слів
  що інше могло бути тут маршрут прокладений
  досвід простих дій маскувальних тенет метро минулорічного снігу
  ***
  розпускати плетиво за ніч стільки назбиралося невикористаних слів
  напам"ять знати всі відмовки всесвітня змова речей річки кольору ртуті
  нас тут не було колись але тут ростуть настурції горизонт будівель
  масло розтоплене жовте кістки слів
  нетривкі відносини з собою покладіть кажеш цей пакунок на терези
  з якого боку подивитися ще нащосерце приймати не відчувати відрази
  навіть іноді захоплення як вдалося звикнути зникати з поля зору
  прозорішати проміння
  обіцянки що навчитися плавати легко стати тим ким ти є легко легко бути собою
  не боятися вогню забувати все як намисто по одній намистині ховається
  у шухлядах твоїх кімнат дитячих ніколи
  вже не навчитися плавати не боятися вогню сповідувати впевненість як втому
  розрізняти гірке і солоне на смак самотність струмків від льоду
  тане декілька хвилин холоду кілька хвилин тиші
  ніколи тиша не закінчується не закінчується нічим
  як розмова що не зачіпає твою шкіру дешеві солодощі магазинів
  скляні стіни за якими пустеля стін
  ***
  так немов закладав підвалини підмурки йдеш до жінки візьми з собою краще не знати як мова
  просотує кров землі розділяти як є і буде
  безпомилкове ніщо нищити всі докази існування
  Еліза має згадати ноти вигадати нові поки глухі приголосні не впадуть втому
  втамувавши на її серце холодне візьми праску
  каже візьми праску та попрасуй ми любимо себе наче існуємо тут життя гірке квітник поливати пильно
  каже все нам тільки здається дзеркальця на б'ються брязкальця теплі руки
  поки у тебе ще теплі руки шкіра поки ти пам'ятаєш цитати з класиків
  тут не потрібно вгадувати спогади ще не все
  але ми живемо у місті без шибок пустих стель пустельних пасток
  ми живемо тут наче на вокзалі скоро по нас приїдуть оголосять відправлення запізнення три години
  скоро тебе тут по всіх вигинах вагонів важко струм тремтить
  скоро тебе тут вигадають знову
  змарнілі руїни рахівниць ремонт колишніх речей
  скоро тебе тут як ти існуєш покладуть у конверт без зворотньої адреси
  ластовиння річок у роздріб лічи до десяти до ста овець сон ніколи не закінчується
  так немов сказав йдеш до жінки візьми з собою плетиво різні варіанти розвитку сюжет мав би бути тут
  але навмисне вона заплутує все як ніколи не закінчиться марна любов до себе
  не закінчиться не залишиться тут у першому стосі
  ***
  у магазинах "Прип'ять" та "Казка" працюють термінали безготівкового розрахунку
  всі металеві деталі здавати на мотлох життя кисень розмішувати стакан дрижчить
  ми нікуди не рухаємося стоїмо на місці сьогодні життя холодною ковдрою вкриває
  блідими пагонцями річок закреслених міст землі
  не говори як виїхати звідси мовчання зачиняється знову пофарбовані шибки шибениці
  немає більше чого прагнути на підлозі сліди багатьох поколінь колишні життя колиски
  колись тут буде чисте повітря сніг паперовий як на цукерках від нежитю холодних льодяниках суму
  колись тут буде нове життя струм замість вогню пряжене молоко
  ***
  каже тоді одна полум'яна комуністка дуже хотіла щоб її син пішов на Першу світову
  потім його вбили у перші ж місяці про це треба написати сценарій
  сонне південне місто вкривається пилом дітям набридають іграшки звужене поле сенсів
  як тут грати щоб щось залишилося напам'ять цитувати тексти не за шкільною програмою
  ось так минає текст пляма на склі
  дивись на сонце немов його розтерли хініном на шкірі
  стигла вода стільки чекали що все повернеться
  альтанка за містом морозиво старих рецептів останній смак
  ***
  преса кінця вісімдесятих "Барвінок" "Малятко" "Наука и жизнь" "Юный натуралист"
  типові будинки дитячі садки магазини овочевий книжковий
  надія дістатися центру землі риючи пісок іграшковою лопаткою
  треба ділитися з іншими дітьми там теж нічого немає як відсутність всього
  кольорові атласи фінський папір нічні програми про таємниці фараонів
  як відсутність всього може стати чимось
  шукай серед овочів придатні до існування не складай всі в один кошик
  суповий набір навантаження до Майн Ріда
  ***
  так вона тримала за руку коли ми їхали у трамваї
  вивищуватись поміж старих божків будівель соц. реалізму
  середнього ступеня свідомості життя все одно любити
  так ми їхали не перемовляючись жодним словом
  нехтуючи правилами співіснування
  дмухаючи на зірвані кульбаби мов на полум'я мова бреше
  тут краще не залишатися їхати далі зелені ганчірки трави
  підвіконня масної фарби
  так вона тримала за руку треба тут триматися за щось
  ніжність свою ховати
  ***
  задушниця
 
  будемо тепер лежати під однією землею
  тепло вкриватися нею
  говорити про незначущі речі всі ці страхи малечі
  про позаміське життя закоханих і мерців
  все про що так і не дізнався хоч і хотів
  побачити як проростає під шум нашого fm-ластовиння
  ця площина гостинна
  квадратних кварталів чарок з кров'ю та хлібом
  ти зупинився ніби
  навмисно тут де всі живі ховають чужі цукерки в кишені
  розталого цукру жмені
  повторюють одне і те ж не потрібне нікому як навіжені
  що окрім страху тримає нас тут
  заціпеніння плоті повінь думок
  після дощу типографською фарбою стік під газетою змок
  клаптиком хлібу який не прийдуть куштувати
  ось він сохне життя
  не залишається пластиком квітня під ноги
  ***
  немов провалля вугільне вдихати пил скільки говорили що нічого не відбувається в цьому романі
  як героїня тлумачить французьку стиглі омоніми непридатні до життя ковтки голосних
  кісточки у вишневому варенні бджолині погляди мовчання
  чатує обіймає розніжує по крихтах скляних будинків
  скільки разів ми бачили цю екранізацію досі ще нічого не зрозуміло
  стати голосом за кадром повідомляти як пилом лягає тінь серветки сухі закони підсвідомості
  ми перестали вірити один одному більше не обговорюємо теми які можуть бути цікаві обом
  навіть погоду немає сенсу обговорювати мозок спить час зупиняється
  слідкувати за часом змітати пил крихкі колишні кохання
  коли ми зустрінемося наступного разу вивчимо ще якусь іноземну мову легко забути все
  ***
  пише люба Лілеєнько я дуже втішилась отримавши від тебе листа і ця орфографія надто проста і не знаю чого се розкисла
  як звичний нежить у квітні не перейматися більше нічим потримай мої рукописи і наші ноти у себе
  надмір життя без великої потреби як ті листи що писали в свій час з любов'ю до запитання
  як ті листи які ніхто не хоче забрати вкриваються пилом терпіти себе несила
  стільки цю шкіру волосся спогади юність свою носила
  щойно закінчився світ вигорів як чорнило на тлі паперу
  як і не було у нас можливості придатися до чогось
  як і не було нас тут лише хімія несвідомого
  люба Лілеєнько як там вдома чи не обтяжлива підсвідомості втома
  тримає як не мала тримати наші рукописи потайки з темного льоху
  я призвичаююсь до життя забуваю його потрохи
  люба Лілеєнько отже і наше дихання не марне а як і марне то що там
  має залишитись прихисток текстам і нерозбірливим нотам
  як ти маєшся де маячня сирітського сі-бемолю
  не залишається від життя як надія втекти на волю
  ***
  не тримай мене за руку ці теплі звалища квітневого снігу терпкість землі
  пластикові квіти життя є сон хтось загубив оголошення "Купуємо волосся дорого" масний асфальт
  нанизувати слова мов бусини на грубу нитку не дзвони більше на цей номер тут жоден номер не відповість
  проїзд дорожчає руки мерзнуть можна було вже навчитись розрізняти обличчя
  за стільки років пам'ять блідшає що вони казали тоді про волосся колишній металобрухт з кутів підсвідомості
  невідому мову розшифровувати сміятись з невдалих жартів
  розчиняти попіл доводити до кипіння
  ***
  вимикаємо вк більше не радимось з іншими собою як писати про відсутність кисню
  пігулок розщеплених слів статусів "все складно"
  все має бути легко тут як нагадування що легкість минає
  накопичується мов стиглі сутінки німота розчиняє воду
  замість тебе хтось інший брунатну кров вишневої начинки одноманітні спогади про життя зберігає
  отримує повідомлення що все могло бути по-іншому
  але і так могло бути отже як би там не було
  погана звичка громіздких описів гнучких почуттів помилок налаштування
  ось воно не закінчується ніколи це кохання як і не було його ніколи якби
  навчитися вирізняти твій почерк поміж такої кількості інших літери складати в пакунок
  навчитися стільки всього забути немов і тепер тепло
  розливається по шкірі судомить відкриті склади ненаголошені
  млость відчаю переслідує на кожному кроці
  як ми жили один без одного так і далі безодня
  поглинає все зберігає лише колись
  ***
  зимівля
 
  промзона великого міста напередодні декомунізації маленькі пастки кохання
  кіоски з напоями невідомого походження вартість змінено все минає і тиша теж
  проходить венами трамваїв суцвіттями долонь кострубатих висловів невідомих на всі випадки життя
  мов скоріше так пройде день
  на дні підсвідомості плавають скуйовджені пасма гіацинтів
  найкращий подарунок це те що зробили від серця руками
  вічні свята німоти тут затиснути артерію і склеїти папір рветься
  звірятка червоні прапорці світ дверей імперії працює до останнього покупця
  можна просто дивитись але не тиснути на макети
  звірятка з червоними очима наче не спав три дні промовляв замову на обідню перерву
  блукав біля закладів громадського харчування їв руками рештки дагеротипів
  ось вони три колоски колиска марно тримаєшся за край там нічого не видно цей номер тут не зупиняється
  співати загальноприйнятий набір слів пам'ять вже не та
  звірятка з холодною шкірою кров відходить у землю
  так само прекрасне твоє життя плюшеві одинокі гудзикові очі виколупати нікого не шкода кажеш чого вони так дивляться і мовчать
  промзона великого міста напередодні декомунізації пуста скляні милиці пластикові виделки
  діти риють пісок дістають уламки вогонь сліпить як зігріти коли темно
  ось вона колиска твоя пуста вивчив літери ще трохи і все стане зрозуміло
  віддай мені своє серце м'ятний смак
  ***
  не роби різких рухів повітря просотує кров мов життя закінчилося просто
  промовлянням імен неможливістю чути волосся трави відкриті рани квітки-мухоловки
  марна плоть солодка млость міста мерехтіння слів
  не роби різких рухів ось вона марганець пелюсток змиває з очей оману
  мереживо мерців мелодія моря не на часі каже зараз ці коливання струму
  серце зупиняється чисті серветки навпіл розрізати що там всередині
  пір'я колібрі нестримна жага мовчання натомість так
 
  ***
  потім щось креслив у своєму зошиті на 36 це така пошесть життя та вони не воскресли земля-землиця у горлі масна земля чорнозем і потому
  тут немає місця нічому живому потім щось бурмотів отці кажуть треба тобі значить треба хіба нам знати що воно краще
  ось воно приходить до Бога таке заваляще каже має ж бути щось краще ніж я
  та ні то все проекція нічого більше немає каже то все здалося тобі не боляче насправді прокидайся бідося
  у двері дзвонять завтра тепло як майже рік не було терпіти терпкість тепла руки бинти
  ще чиїсь руки неможливість дотику потім шкуринка попіл у горлі
  обличчя були у кольорі стали чорні тепер як триматися за підручник цього метрополітену
  потім щось креслив навпомацки світло шукав і вимкнути важко і серце заходиться смертю
  викинув зошити надто поля залишати відверті
  ***
  крихкі літери долонь дріб'язок ліхтарів мерехтіння хто їх вмикає вдень
  коли ти спиш розмірковуючи про щастя
  зрівняти рахунок звести до нуля промовляти ніщо дві сторони світла наче темряви не існує
  крихкі літери підсвідомості розкажи як пройшов твій день
  знову нічого не відбулось розум креслить квіти
  складні суцвіття будинків теплі ріки землі
  довести до кипіння не змішувати весняні корки мостів куди стільки змісту термін придатності стерти
  слова ні про що пам'ятати наче вчора
  ліхтарі теж мерехтіли уламки променів на склі
  наче вчора було і повітря не тисне як кров і життя не цінує засмагу
  крихкі літери долонь навчитись читати між
  ***
  я навчуся шити за цими схемами зі старих журналів краса не має віку точиться плямами фарби на шкірі я навчуся мовчати
  одна з чеснот шкільних правописів білих стель рівних поверхонь
  не повертайся туди де був щасливий не повертайся нікуди голка притискається до тканини
  життя обабіч і тепер не відпустить тебе нікуди
  я навчуся читати думки ставити наголоси як має йти до спокою крові
  до шкільних несолодких тістечок похмурої цноти їдалень
  кістки викидай сюди це пакет для кісток масне м'ясо тепла вода
  ледь тепла вода тече по твоїх долонях
  я навчуся мовчати немов і не було мене тут ніколи ніяких здібностей до навчання
  бруд під нігтями кров на комірці
  ***
  як надолужити відсутність змісту викарбувані займенники просторі звалища колись
  тут було море прозора суміш масні плями життя колискові піску вогкі солодощі звідси
  потрапляєш на наступну сторінку мало сонця гнучкий графік
  шкідлива звичка обіймати пустелю пестити прірву
  нічого не відчувати безпечні леза слизький кахель натомість
  тут колись було море мовчазних складів куди наголос не заводить більше блукати між будинками всі щасливі скельця пусті
  нічого не відчувати береги гострі збовтаний мул кохання
  загублені гребінці ланцюжки амулети кістки розмов хітинова фарба
  там де нічого немає прості беззмістовні речі
  завжди більш за все шкода забувати стирати по одній як тепер
  ***
  пульсуюча вода пожеж вівтарі скронь я не вірю що вона мертва
  різьблені долоні профілем донизу падає срібний дріб'язок дзвенить скільки крові ввижається під шкірою
  збовтане мовчання силкується приголосні насотувати на шиї слід від
  сюди падає тінь коштовна мов зцілення не вірю що існують камені забути як не було
  повторювати одне й те саме кілька днів тоді воно стане правдою повторювати одне й те саме
  матінко-заступнице молоко збігає час гусне плівкою життя просте
  ніжність непромовляння розріджена німотою
 
  ***
  нехай тобі не сниться нічого світло-виделка
  проштрикує темряву вікон застиглі слова покори
  цегла немає проїзду навмисні мушині крила
  на склі з того боку де вологість вища вогка темрява снить
  майже нічого розповісти про місцевість в якій минають календарні обліки
  підсвідоме життя декілька гарних деталей
  про які потім забув а можна було їх використати для опису
  середня тривалість миготіння за склом ти можливо вражений але не надто
  про що розповідати коли нічого не відбувається гнучкі обличчя рухи наосліп
  про що розповідати якщо потім все одно ніяк
  скільки минає часу коливань кров ртуттю ллється на нові зошити
  треба було купувати на цілий рік де гострі поля
  ***
  Вечірка на Півдні
 
  ім'ям Республіки колись назвали цю вулицю французькі солоні аксани
  пожмакані стиглі стегна куріпок олівців у концтаборі канцтоварів
  застигла кров неначе живі досі ці феї желейні цукерки розмотати пелена паперу розніжена кров пульсує
  залишиться тільки Rothmans останній дзвінок маскувальна сітка на обличчі це сонце пече не гріє
  повернення має бути підпорядковане логіці змісту ось як остання крапка
  народжується з піни на брудному березі серед слизького скла мотузок для човнів
  ніколи не обертається що можна побачити там де більше немає
  колискових кипарисів кохання кошиків кропу
  закривавлене скло виноградна лоза на схилі
  цегла кришиться земля скляніє корки на воді кострубаті вірші
  натхнення ніколи не залишається скільки не повторюй одне і те ж
  ніхто не ходить вулицями вночі невтомна вода підземна підточує місто
  ніхто не ходить вулицями не купує щасливі квитки не шукає безпечні переходи
  життя просто неба дихай свіжим повітрям заблукай назавжди
  ніколи не обертається ніколи не йде вода кімнатної температури для квітів
  спогади марно зберігаються на льоду діставати куштувати які вони на смак через двадцять років
  віднести на вівтар смітника кохання моє тепер ти схоже на той шматок вугілля з краплинами золота
  який стільки років лежав у надрах буфету все боїться світла
  все передує нічому водночас життя і ніщо вугілля і пил
  коли нас знайдуть ми будемо схожі один на одного
  як дві краплі на сталевому ланцеті як дві літери нерозбірливого почерку
  хто тлумачитиме переплетені лінії вигини кут нахилу
  що це все означає окрім страху небуття надлишку кисню
  що хотів нам сказати автор але не сказав коли зачиняються ворота
  театральна тиша панує над картоном бруківки
  ліхтар хитається аптекар шукає сторінку з відповідями
  кохання моє на цьому піску можна будувати повітряні палаци можна малювати кола
  хвилі змивають міста жорстоке дитинство з подивом підкидає вгору тебе ти маєш рухатись і летіти
  на цьому піску можна залишити сліди можна написати текст більшість варіантів вже були використані
  ми мовчки йдемо вздовж води у фільтрі згасає світло
 
  ***
  потім спитали які ще подарунки були у вісімнадцятому році окрім відривного календаря з портретами діячів УНР
  чи ходили тоді взагалі у гості або нестача готівки зойки підсвідомості небезпечні леза нагадували
  що життя минає просто так якщо навіть не скористаєшся подарунковим набором
  що можна побудувати з цієї глини будинки стерті на попіл
  кохання яке ні з чим не римується календар із забутим профілем
  ніхто більше не приходить сюди бажання справджуються під снігом ріка під асфальтом кров
  попіл цитринів цукерки з сої сходинки у двір вихід під арку
  ***
  що ти знаєш тут спустошені автомати
  по дві копійки біля моря в провінції
  так хотіла навчитися забувати і слів не мати більше та на самоті
  горілиць на сніг снігурів малювати вицвілих
  "Гусячі лапки" кілограм тепле какао
  теплі снігурі життя здається вигаданим невдало
  кому зателефонувати невідомі номери телефонів з огляду на вічність залишаються тут
  багато деревини мало цегляних споруд буде пожежа
  все має перетворитися на попіл на жертовну кров суниці
  все має стати нічим соромом глоду любов'ю до тиші наступного року
  ми побачимось знову поки ніхто не відповідає
  ***
  мов пусті сиротинці під'їздів миршавий асфальт грона вікон
  натомість ти маєш рацію життя прозоре мов скло на яке щойно вилили побутову хімію
  розмазали блискавичним рухом шматком тканини як невдала серветка
  все тут якось зветься якби існував сенс хіба робили б ми щось
  таке беззмістовне як дихання безлад кольорів ось так
  спектр просотує ниткою суворою шкіру
  мов пусті сиротинці під'їздів до яких ніхто вже не підбере код
  а що там цікавого спитаєш ти нащо нам хотіти туди потрапити
  що цікавого в побутовій хімії окрім кохання
  кохання заживе наступного дня затягнеться плівкою нафти
  на воді як формула водню нам невідома вже і застигне на бездоріжжі
  ***
  це мають бути добрива власне дуже високої якості мішанина місиво масне хутро прислів'я
  що кохання живе один день а потому його викидають у смітник дріб'язок змітають в кишеню
  жити несвідомо набагато краще ніж ніжитися на сонці під цією лампою під лампою що гріє ячмінь
  тобі майже немає кого бачити тут немає від якої лампи мружитись
  ось прийде сюди взірець стриманості настирливого щастя скаже що тобі пасує біла шкіра
  або пасує засмага або краще взагалі не виходити з дому ультрафіолет
  не залишає жодного вибору тут має бути тепло має бути холодно має нічого не бути було б не зле
  закохатися знову в свої спогади про колишнє море про цю западину де була вода
  а тепер ми малюємо на землі нуль вигадуємо кохання
  ***
  ми будемо харчуватися лише божоле пісним охолодженою магмою з крамниці дієтичних продуктів
  не збовтувати коли відкрили використовувати одразу життя просте міцне ординарне
  підліткова нервовість рухів раптом ця скляна пігулка світу нарешті трісне
  тобі бажають неможливого всі твої колишні сусіди пусті пляшки на тому березі немає нічого
  хай би вона теж знала що доля спіткає всіх якась доля яка невідомо але все-таки
  немає чого боятися ніхто не піде звідси з пустими руками
  немає кому стишити твою безвідповідальність погану звичку не відповідати на телефонні дзвінки
  коли ніхто не телефонуватиме більше пісне божоле не зігріватиме кволу кров
  сподівайся що кохання вічне що література має сенс
  настирливе римування слів складання їх у рядки плетиво яке можна розпустити і сплести шарф на допомогу бідним
  теплокровним створінням у серці застряг гачок
  ***
  митрополича червона кров у зеленому склі немов нічого не трапилось даремно ти так любиш своє життя
  солодощі крадених скриньок бонбоньєрки скронь намацувати в темряві вимикач
  хай тепер буде світло нехай нічого не буде
  тут так важко вижити висмикнути пасма пам'яті жорсткі волосини суму
  неймовірні пригоди масної плями у теплій воді жодне життя не варте
  несумісності слів незграбності прикметників особливих прикмет особистих речей записників на потворні теми
  тьмяної тімениці мотлоху закарбованої на пам'ять відлиги
  кров капає з горища солодка мов пастеризоване молоко
  можна не кип'ятити не гребувати розчинними напоями сумнівної якості
  розмовами бозна з ким на трамвайних зупинках вода має випаровуватись кров має стати записником
  розібрані на шматки описи кочів'я танцюють радість впізнавання
  колискова несвідомості колись він дійде сюди
  ***
  цей дощ волів би нівелювати будь-яку іншість трикутники дворів стиглі новобудови
  мерехтіння ром-коли у склі Рамзес у піщаному палаці міцні пакети для закупівель
  сюди треба повертатися щоб згадати куди життя могло не звернути
  місцевий транспорт несолодкий сироп від кашлю
  біля місця водія чорно-біла наліпка Адам і Єва
  вона простягає йому яблуко надто щаслива щоб бути справжньою
  він дивиться наче крізь неї намагається розгледіти щось поза кадром
  ти не знаєш де саме тобі виходити всі ці вулиці схожі одна на одну
  розпечені шпаківні мафів з родинною шаурмою
  селфі в метро незрозумілі пестощі колисанки
  не повертайся туди де все було марно де все було мов першого разу
  вічне дитинство шкіри волосся глини
  кілька примарних спогадів дерев'яний гриб для зберігання решти
  вона дзвенить у деревині мідними копійками
  ***
  створювати перешкоди для твого вайфаю сказати тепер ні на що не зважаю
  стільниковий зв'язок повертається до тіла теплого тіла судоми
  більше тобі не потрібно пояснювати звідки та хто ми
  у панельному будинку радянських часів ред чілі
  ті хто п'є цю ледь теплу воду хтиву кров тепер такі милі
  на дитячому майданчику поміж оленів та корівок
  це лише вічне життя для вивчення напам'ять уривок
  зарийся в пісок не дивись на небо та світло шпарин
  від цього вайфаю не дійшов жоден сигнал
  я знаю але цього недостатньо
  ***
  позірна смерть як серп і мотовило певний сенс вхопила
  історія та вже її не розказати ось він тіло тне на стелю і минає день
  і день минає і тобі не віриться в життєпис всіх великих діячів минулого мистецтва
  тичина пестиків росте і шкірить свій бузок і розрізняє смак
  розподіл іншості радує все та відбувається не так
  морок морква мотовило середа череда могила гоголь-моголь
  серпанок спраги sontag середньовіччя місцевий побут жінок
  і бодай би всохла будь-яка надія на краще майбутнє
  всі твої перші кохання останні дзвоники незабутні
  всі твої мережива що лежать на попелі притрушеному пилом
  слоники з білої маячні бо це не мармур і жоден відомий гуглу матеріал
  і жодна свідомість не в змозі всотати цю відстань від стелі додолу
  ти думаєш вічність це вічність прогулював досі цю школу
  життя марудний білий офіс брудні погреби картоплю автобус "Пирятин-Чоп"
  це все було не насправді твоє життя вигадали не для того насправді щоб
  білі слоники клювали твоє тіло твої очі випивали твою кров
  твою вічну цнотливу кров яку прийме будь-який пісок
  але білі слоники не свідомі свіжості оцту
  позірна смерть позірна смерть життя жито Європи
  життя як смерть жито як оцет жито як смерть життя як життя
  тепер все копирсається в собі позбавляє себе самотності риє ями
  тепер все позбавляє себе позбавляє себе життя позбавляє себе всього майже все і тепер все поруч
  ***
  достеменно відомо що жінка на тлі скроні тростини цукру
  самовпевненої системи розпаду напівфабрикатів delete натисне
  почуваючись деміургом цитринових лік від тиску міцного чаю
  неможливості світло розрізати навпіл знов повернутись до школи
  навчання закінчується ти вже маєш вміти читати думки крізь скло з мушиною тінню
  розпач свідомості що не вміщує розділ про існування
  колишні картки з привітаннями все що дорослі тобі бажали
  зрештою вирости винести все на смітник здійснити
  тепер треба ходити обережно поміж оберемків латаття
  розрізняти кохання і байдужість в межах одного тексту
  розмірковувати над неможливістю всього і розуміти - це байдужість
  вирізати стиглі снопи з карток і розуміти - це не кохання
  розітри між пальців попіл життя ранкову осінь
  розповіді про місця де ми ніколи не були майже поруч
  проходить все розчиняється у хлорованій воді миготить червоним
  і якась жінка знову скаже що перехід дозволено
  ***
  ***
  не все в листі напишуть з краю коли закінчиться папір
  тепер завжди "нових немає" і ненаписаному вір
  порожні теки плями змісту чорнильні китиці дворів
  "нових немає" зовсім чисто ніхто лишити не хотів
  колишнє серце мотлох вірний і перекреслені листи
  і вся можливість недовіри не дасть тобі відповісти
 
  ***
  на прижиттєвих фото з Полоцьку вона майже так само ніяковіла
  професор сказав що всі мають одружитися носити з собою батіг
  коли Каспій зміліє зрештою надра плоті занепокоєння ситуацією з питною водою
  гра зі шрифтами неможливість обрати найкращий
  всі мають забути один одного ніколи більше не шукати зім'ятий квиток
  щасливий трамвайний квиток наче стерті всі цифри
  професор сказав що час закінчиться сповниться повінь говірких марень вимушених маршрутів
  всі мають купувати ячмінну крупу кілограм в одні руки
  ніколи не закінчується тільки спека духових шаф
  підморожені вишні для компотів криваві крила
  підземні прояви невпевненості в собі життя хитається миготить
  хтось досі карбує на годинниках вітання тому що час закінчився
  для гарної пам'яті треба їсти горіх
  тоді вона була ще тендітною дівчиною витримка півгодини
  залізні лещата лоскоту розголос мовчання нервовий сміх
  на звороті напис невідомою мовою кохання має втратити зміст
  щоб в'їстись у шкіру розчинитись у лімфі
  беззмістовні правописи це південь це їжак
  речі більше не отримують свої імена і навіть чужі імена хоча б
  рештки літер образливі спогади вразливі долоні
  кого тримати на чорно-білому тлі римські руїни південне небо
  затримувати після роботи розкладати в конверти чистий папір
  незнання не звільняє від відповідальності від неможливості відповісти
  хто тримає під подушкою весь перелік абонентів
  чорне це біле земля вода професор сказав
  не замилювати око красою розпач простих речей поза увагою глядача
  але всі мають знайти прихисток в твоїй свідомості
  всі мають і тепер вже напевне
 
  ***
  як місто старих мозаїк про принади праці
  ось умовна людина зі снопом ось шахтарі ось народні пісні і танці
  ось бруд під нігтями від намагання відкрити двері
  що не відчинялись стільки років після того як облуплені мозаїки
  присипані снігом виварені вітром стерті на порох мозкових клітин
  треба робити фотографії обов'язково робіть фотографії бо потім нічого не згадаєте з того що було
  і навіть думка що згадувати нічого не прижилася в нашій місцині
  каже чоботар і вішає табличку "Зачинено"
  скільки потягів не дійшли сюди залишились на попередній станції
  зашморгом залізниці дитячої прикуті до столу
  розпечені яблука сирітства долонь пташиного молока ліній які вже ніхто не прочитає
  як місто колишніх кохань безпідставних перетинів реклами засобів для пухкого тіста довгого розуму волосся
  нам ще стане в нагоді ця дитяча неприборканість приладів підземні комунікації що там за муром
  коли стане комусь цікаво місто-яблуня місто-тлін розфарбовка-тіней печера
  якщо додати сюди трохи тмину та оцту всі пророцтва справдяться та навіщо
  як місто дня недільного бур'янів на залізничній колії невідомих станцій
 
  масових заходів під музику мовчання мережива на очах
  простягати руку навпомацки вивчати запропоновані підгнилі абрикоси річні звіти
  звідси немає куди подітися намалювати на стелі ще одну тінь
  робіть фотографії робіть якомога більше фотографій більше нічого
 
  ***
  так нарешті перетворюєшся на себе саму як він дивиться наскрізь
  не помічаючи лінії тиску на скронях замиленість міста
  тільки незустрічі варті запам'ятовування за якоюсь новітньою системою перерахування
  предметів які ти бачиш у цій кімнаті ось вони лежать поруч не торкаючись жодних поверхонь
  розкутості дна щоб не залишити свої відбитки на цьому стільці на цій шафі
  на дзеркалі у яке більше немає кому дивитись
  не перечепися тут за неіснуючі предмети обмірковуй рухи запам'ятовуй нові слова
  я люблю те що ховається під шаром міркувань про погоду і падіння ринку нерухомості
  і масні плями фарби холі на твоїй білосніжній шкірі
  я люблю те що не приносить практичну користь
  те чого не можна торкнутися і не варто
 
  ***
  ***
  кажуть що завжди є якийсь інший вихід окрім календули від кашлю
  простирадла з квітами теплий зашморг
  життя готове до вживання
  з мікрохвилями дві хвилини побути на самоті
  кажуть що завжди є якийсь інший вихід мотивуючі розфарбовки штрих-кодів за комином
  колишнє життя завжди цікавіше
  яким воно могло б бути вже невідомо
  як дерева й кіоски навколо твого будинку опираються ентропії
  перетворюються на мушлі розтинають лінію розподілу
  ось туди ходи а сюди не ходи там чиїсь інші сліди
  навколо паперового вовка узбережжям торішнього снігу
  мотивуючими розфарбовками для найщасливіших людей нашого міста
  у центрі хижий непентес чатує на колібрі
  треба замалювати яскравим
  це звичайні речі ніхто не може бути завжди неправим
  іноді навіть стиглі годинники похибки в часі стримують
  нетривкі стосунки з життям на дні океану Пеплум
  рекламні проспекти обіцяли що тут буде завжди тепло
  але ні зовсім не тепло
 
  ***
  ***
  всі твої персонажі мабуть найкращі вони говорять самі собі саме те що ти примусив їх говорити
  вони насправді як пізні діти яких люблять найбільше що б вони не казали
  життя закінчується нічим репетиції мавпування дзеркал більше сил їде нанівець
  хто скільки може кидайте в банку каже розпорядник і всі йдуть повз хто гривню хто сто
  кволе місто заходиться кашлем поливає кров'ю бруківки
  креативні слогани рекламників невірно припарковані автомобілі
  наче ми зовсім безсилі тепер розрізняти кохання і зашморги архітектурних планів
  тут мало бути місто майбутнього місто-сад в якому нічого вже не росте
  не прив'язане до місцевості схили які ріжуть як скибки солоне масло вологе пісні чорноземи
  тут буде найбільший атракціон із солодкою ватою із солодким жахом з пам'яттю про те чого не було і фунікулером
  залишайся назавжди з нами висмикуй нитки з подолу
  сірі суворі нитки з розпеченого подолу
  серце легені нирки що вам до столу стане
 
  ***
  впасти в ополонку захлинутися змістом слів не відати що колись сказати хотів
  холод рук розбирає на гвинтики і коліщата
  коли рима спадає на думку все одно краще мовчати
  життя терпке мов зелені сливи слизькі долоні в кишені
  не розрізняти ноти літери обриси навчені копіювати вчені
  нове життя не тримається на суворій нитці розсотується Беатриче
  кип'ятильники вогнища лаштунки вступ не програний тричі
  ополіскувач ополонок прозора вода стікає з литок додолу
  склеїть щоденник розірваний на шмаття відправить у початкову школу
  вірить що все починається колись абеткою плюс на мінус
  занурюйся в темні води пливи дивись де міст дотепер не виріс
 
  ***
  так вона віритиме що за Калитою за цим набором літер за теоремою простою яку не доведено ще
  за тілом яке після шкіри і зросту зітре на попіл надій коросту
  вище тієї кам'яної будівлі на якій зображений тлін
  знімати його в різних ракурсах знати що він один
  у цілому світі світла твого розіп'яв на амеби куделі скуйовдженого життя
  тепер немає потреби дмухати на попіл морква цінна для зору
  і розтинає розклад воду облич прозору
 
  ***
  дитячий кір опівночі як філологія без млості
  нестримані дива кохання кара кості
  платівки різних груп та вицвілі до понеділку фото
  повернешся у клас де виконати міг закреслену роботу
  шиномонтаж Петро тепер лише ці числа неспростовні
  мелодію двізнка Шопен вітає вас і кола креслить ззовні
  і мружиться війна в перегорілій вені
  як ніжності слова забуті нескінченні
  ***
  у нас є неспростовні докази твоєї вини відколи
  ти вирощував цвинтар на подвір'ї абетки і мапи школи
  і висотував мізки листків капустяних і тнула руки городина
  до останньої краплі повітря німотою руху вона
  спростувала закони динаміки вічні п'ятірки глоду
  замість тебе ніхто не виконуватиме цю наскрізь брудну роботу
  не риє твої окопи не закопує тілом рви
  не тримається більше дріб'язок скільки в пам'яті не живи
  у нас є неспростовні докази існування стеля і стіни
  рівний на шиї пунктир і серце із синьої глини
  і коли вони зрештою будуть розділені розділові
  на папері залишаться суцвіттям кропу з твоєї крові
 
  ***
  ***
  м'ясо пісне кістки лише за талонами поширюються поміж знайомими
  лежать не один день благородні олені міста подяка від співочих сліпців від туристів і праотців
  намисто з кісток на шию наче я пробачати вмію
  розрізняє маестро Пінзель їх за сортом пера ось ця в напірнику це просто совість стара
  дистильована радість безодні з якої немає шляху на сушу
  і тепер я твій вічний неспокій своїм диханням не порушу
  м'ясо пісне лише кілограм на руки одинаків дається взнаки скорбота
  аскорбінових дитячих гіркот розведена сіль субота
  з полірованої поверхні стерти останній порох
  тільки б серце твоє сліпе під язик не поклав той Молох
  для якого в останній день сподівайся дізнатись риму
  ось вона проступає вже на стіні з пір'я слів та диму
 
  ***
  ***
  підчеревки електричні підстанції не відчиняй ці дверцята бо вб'є і блискавка намальована навпомацки олівцем з коробки де ведмежата
  не влучає в лінію розтину двічі загострений під кутом грифель дрижання під вилицею вилучають найпотрібніше щоб потім подарувати тобі як милість вмикається коло
  електричного струму цятки стигмати строкаті лялькові строї
  що там у них всередині стільки було суперечок під шаром пластмаси з країни розділеної приблизно навпіл
  з одного боку росте суцвіттям суцільного стилю колишнє місто гутенбергового позірного щастя горицвітом та гостролистом
  з іншого боку крамниця товарів по сто нерозмінних простроми у голку нестиме поки не виллється на підлогу червоне
  з одного боку до нестями з іншого все проходить колишні закохані в колискові
  колишні перші останні літери посвят невідомим поетам
  ніхто більше не дотримується хронології не пам'ятає коли ставити крапку
 
  ***
  тепер ніхто не буде поруч,
  у підворітті не засне.
  тримай свій поручень, як покруч,
  в крові чернігівське міцне -
  ти будеш кожен день вмирати
  в музичний супровід реклам -
  тримай свій поручень, як грати,
  коли тебе тобі віддам.
  для ворожіння чеки, щастя
  чатує десь, як в горло ніж,
  і залишилось тільки впасти
  у биті скельця босоніж.
 
  ***
  ***
  безкарно розкладати на проїжджій частині ось він їде завжди за пилом який кудись там
  і міг би тепер повіятись миготить фарами розкладати пластмасові пальці Фіони безпалої ляльки
  око лезом безпечним сяє на іншому сидінні де ніхто не триматиме виріз горловини пружкові петлі
  не пройдений курс плетіння саме тому всі останні хвилини жалю схожі на першу
  Фіона безпала лялька легені вкриті папером як мрія середньовічних анатомів
  про нестяму бліде волосся кучері тмину кожного дня силкується згадати дорогу
  якось же так і потрапила навіть сюди після першого вибуху асфальт пульсує червоним
  підземні комунікації передають кров у передмістя Голосіївський ліс розфарбовані силуети
 
  ***
  серце не крається більше як банки з варенням торішні
  з одного боку пласкої землі лежала б вона не маючи в тілі зла
  жодної корисної кровоносної системи бере в оберемок забуті сукні її
  не залишається вибору в календарі тільки дні червоний та чорний розпещені діти тридцятих
  як селище крається цівкою і теліпає на цвинтар дверцята
  і надміром ніжності не розрізняючи мертвих та щирих
  вся піна солона спадає землі залишається вивих
  і серце не крається на апельсиновий фреш соковито
  і знаєш що ти не помреш і не будеш у сутінках вбита
  за пляму яскраву шматка не прошитої якісно шкіри
  і буде навмисно тремтіти рука наче ми залишати не вміли
 
  ***
  ***
  каже якого милого у тебе ці брязкальця лещата декоративні віяла дві смуги зустрічна та протифаза
  мистецтво замилювання очей замилування невартісними деталями переліки що ніколи не закінчуються
  скільки б у тебе не було щасливих квитків без останньої цифри на розі перевертається складна модель світобудови
  фірма "Світанок" і кострубатий заєць ніколи не зустрічаються ті хто має оминути тебе не зачепити краєчком листівки
  з побажанням веселих свят і плямою від глінтвейну каже та ні неможливо знімати при цьому світлі
  стосовно того як ляже вечірня тінь на поглиблено білу шкіру
  темрява поглинає все збираючи по шматочку
  світло гірські пасма волосся карбід марина
 
  ***
  нізащо тебе не забути не вимірювати термін очікування короткими фразами навіть "як справи" вже надто довго
  результати вживлення чужої свідомості в твої розпечені від пікселів очі на сітківці де чистий берег за вікном
  рекламують цирк шапіто швидкісні трамваї в травматології середньовічна мряка на стінах мозок
  схеми рубцювання ось де твоє покликання копирсатись в лобових долях залюбки ловити штучні квіти
  на всіх весіллях ось де твоя принада принагідне замовчування посмішка без ретуші
  нізащо тебе не забути скільки б не миготіло зелене зернятко смерті біля твого зменшеного зображення
  як спірити ловимо кожен лайк повідомлення з потойбіччя
  щось та він має нам напевне тепер сказати
  наче знеструмлена кров згорнулась у кульки ртуті
 
  ***
  ***
 
  зупинки громадського транспорту антрацитові пахощі тліну в пору цвітіння карбіду
  ніколи йому не спадає на думку пробачити тобі цю хвилинну слабкість надії
  схематичні рухи зірок кіно про кохання не для всіх думки що завтра закриють місто
  понівечені покемони качечки для іржавої води з попелом суміш всі вони воскреснуть одного разу
  не переходь на червоне світло попереджає брошура з протихімічної освіти
  всі вони нагадають про себе копирсанням тихим на робочих столах імперії ось ти вже і програв
  що тепер натиснути щоб вони повернулися в свій найкращий зі світів заохоченням за поразку
  зупинки громадського транспорту яких і тепер вже досить
 
  ***
  стеж за моїми руками казав ось тепер на дні народження княгині Радзівіл колишньої пані цього маєтку
  викарбували вірші натомість тепер ти платиш вона так і не вийшла заміж не винайшла вічний двигун
  стеж за моїми рухами ось вона біла панна натурфілософія для чайників на першому поверсі
  вивішують непрасовану білизну тут немає ні крадіїв ані спокуси морські чудовиська намальовані у фоліанті
  невідомого століття лежать на столі життя як прояв смачного втіхою несмак тільки слугує
  вона ще могла померти немолодою але все одно принадно людські потоки в метро
  витоки всіх повідомлень які ти отримуєш миготіння і стерті
 
  ***
  тепер і ти простої рими задля,
  мов штампи на вологім простирадлі
  та невідомі селища з тих літер,
  які осінній дощ навіки витер,
  не намагатимешся все згадати, потяг
  проходить лезом крізь чарунки плоті,
  на запасні шляхи лягає стигло,
  і мова, як вода, в калюжі збігла.
  не розібрати імена районних селищ,
  слова кохання, і луна вертає те лиш,
  на що тепер ворожать, кров з прокльоном
  змішається окропом несолоним,
  на підстаканнику відбитком, пір'ям теплим
  і тим ніким не названим четвертим,
  хто за відсутності своєї слів вартує,
  але не буде вигаданий всує.
  ***
  купуєш сукні теплі та картаті,
  на виріст наче. плечі стисне щось.
  горить, як спирт в полинному екстракті,
  щока від крові. вжити не вдалось
  всі ці слова, які навчають пити
  у підворіттях взимку крадькома.
  солоні, як льодяники, що діти
  розтопчуть. не закінчиться зима
  ніколи вже, не тисне серце ребра,
  від зойку "спіть спокійно" йде луна,
  і прокидатися о шостій вже не треба,
  і повідомлення про щастя вирина
  коротке - триста символів - з екрану.
  по вірі кожному дається крапок рій.
  коли тебе вигадувати стану,
  долоню теплу холодом зігрій.
 
  ***
  ***
  спочатку серце перетворюється на метелика метикуватого збоченця спільного зору
  підморгує пояснювальними записками запізеннями в обідню перерву прірвою під будинком
  десь знову діра крізь яку потрапляють фарби в бліду і прозору кров що холоне від струсу вітром
  спочатку серце замовкає на декілька місяців не відповідає на поточні виклики домофону
  не розрізняє символи які послужливо надсилає всесвіт хтось інший давно б вже все зрозумів
  і продовжив би вивчати археологію на прикладі свого робочого столу розгалужену систему ходів
  заготівля деревини в цьому регіоні не приносить морального задоволення
  силоміць розправлені нерви соромні синці на вилиці силуети вирізані з цупкого паперу чорного
  намазані медом кволі танцюють старезні танці говорять односкладово потім папір
  зминається рветься перетворюється на метелика мерехтить
  ***
  Емілі своїм винуватим поглядом силкується висловити занепокоєння батьківською невпевненістю в розпорядженні грума
  мапа міста Нова Англія розпорошена по лініях меридіанів голландка Меріен колись привезла малюнки зразків
  лялечок лускокрилих ось паралельна пряма що перетнула іншу в малюнку її черепа
  баранці колискові для моря по якому пливе корабель фірма "Світанок" пропонує нову невесільну сукню
  старе дівоцтво змушує пильніше придивлятися до стелі на якій старовинний візерунок Амур Психея
  іхневмон висотує води зі шкіри її вкритої цятками стиглі ребра випирають особливо третє від серця
  сором висловлювання непромовляння окремих літер замовчування замкові стіни зйомки в Прилуках
  моторошні прояви дрібної моторики пальців Емілі не відповідає на листи хіба що один той провінційний повірений
  в таємниці пропонував разом померти на березі озера Ізер розмірковувати над будуванням в будинку з бери
  це така груша мисливством збиральництвом вірою в провидіння оперувати для встановлення (силоміць виринати)
  висоти над рівнем спокуси під цвинтарем лежить прошарок мармуру теплі сутінки масові заходи
  на які більше не кличуть масована атака пластикових пляшок без начиння
  Емілі своїм винуватим виглядом примушує порпатися в її білизні різдвяний корсет пісні панталони
  мистецтво не вимагає більше нічого крейдяне коло під оком розпливається капає на воскові печатки
  Емілі виносять в білій сукні з підбором
 
  ***
  ***
  серце не знає тебе достоту - невідому науці істоту,
  серце щирить пазурі хижі в пошуках надлишкової їжі,
  котиться-котиться коцюрбато - буду під землю тебе ховати
  і годувати тебе цівцем - потім народишся ти вдівцем.
  зможеш кротов'яче ти склепіння дотиком ніжним вбити, повір, я
  теж не хотіла тут будувати - слиз червеця, вуста солов'яти.
  тільки життя зламає потому будь-яку певність, будь-яку втому.
  серце не знає свідків наруги і невагомість білої смуги.
 
  ***
  останні сутінки безладу цвіль на стіні - він говорить - дивись ці два роки безкарні
  не могли пройти повз цю радянську лікарню лаштунки психічних розладів у класичному стилі
  стислі перекази нічних марень коли не вимикаєш світло хоча лічильник не повертається в точку незліченних помилок
  не залишається іншого виходу - лише зім'яти у паперову кульку твоє ім'я та з'їсти не заливаючи сум морським повітрям коштовним
  мені навіть мовчати боляче навколо простір помножений на час або не боляче зовсім вартує життя сваволя
  гіпермаркети куряча шкіра гнилі салати свободи насурмлені чеки без зазначення суми
  закінчується нічим будь-яка спільна користь стаєш навколішки перед кожним автоматом
  з якого має випасти хімічно забарвлена жуйка - варто лише кинути п'ять карбованців і простягнути руку
 
  ***
  ***
  18.02
  мертві присипані попелом квіти лютневі папір від газети де фото у чорній колисці
  сніг обіймає знімати лише відсутність руху передається повітряно-крапельним шляхом розмаїття
  суперечливих повідомлень його бачили десь біля зітнутого під прямим кутом останнього поверху
  світ без ознак руху крові та глини судом десь він лежить під однією ковдрою з іншими
  щільність мовчання більше не відповідає дійсності абонент ластовиння зернят з пакету
  тлумачення зворотної адреси закиди життя що саме робив не так квітчаста ковдра на обличчі
  ярмарок марнославства манекенів у сусідньому приміщенні вам так пасує ця шкіра
  слайди спеки вислизають зі змерзлих пальців падають на бруківку
 
  ***
  шкіра мов грати і кристалічна решітка погляду повз бите скло не дивитись на сонце не міряти відстань надії
  що все буде якось не те що так добре бо це не обставина часу зашморг скасовує дихання тепла відлига і нежить
  родичів просять на першому поверсі скласти пакунки приймати лише необхідне як нерозбірливі погляди
  влучив туди де колишнє знекровлення струму тнеться душа мерехтять нерозвинені м'язи вона пам'ятає як познайомились
  десь в автобусі "Київ-Ставище" сонях один поділили на три четвертини не розрізняти кохання взуття ворожнечу
  видобування електроенергії змісту повітря він не повернеться все зрозуміло вже майже ніколи
  рухомий склад залишився там під осіннім небом цукерка липка з дитинства за гарну поведінку
  вчасно прибрані іграшки сплять
 
  ***
  ***
  кохаю тебе п'ятий місяць, наче минуло тих кілька днів -
  просто блідий при штучному світлі та від холоду сполотнів,
  і притуляєш люстерко до рота: "Він же дихає, ви дурні.
  ми поїдемо у відпустку - скільки можна на цій війні".
  ти сидиш на колінах біля нього, цілуєш в крихке плече.
  сльоза перетворюється на лід, солона вода пече.
  тільки б ніколи не відпускати, забути ім'я та вік,
  шкіру, що тиснула, та потім нарешті до неї звик.
  шкідливі звички повернулись - палю, дивлюсь у вікно.
  ми поїдемо на море у вересні все одно
  захлинутись водою із присмаком крові та кардамону,
  і засинаю, притуливши до серця щоку солону.
 
  ***
  ледве стримувати сльози на описі подій які відбуваються щодня наче короткий зміст непоширеної новини
  все закінчується краплі мають присмак солонуватий від'їжджаючі просять не залишати зошит на цьому вигоні пустка
  тіло занурюється у траву наче місткість закликів до порозуміння колишніх речей неможливо зменшується
  стикаєшся з ними в темряві говориш навпомацки що чорне це сіре масне провалля в якому ніхто ще не встановив
  мармурову брилу обтесану розклад змінюється щохвилини на платформі червоний сніг
 
  ***
  казав, що тепер від Яна Палаха не залишиться жодного спалаху,
  місто, яке перетворять на цвинтар, еклектики неодностайності витвір,
  мов дірка у щелепі, скроні, в таку народжені лиш в безнадію міську
  закоханих, що залишають в під'їзді свої телефони без коду плямисті,
  весняні побачення на бездоріжжі, шматками свинцю в піднебінні колишні
  закохані мовчки проходять, не повз, але доторкнутись тепер не вдалось.
  казав, що тепер, як опіки тіла, які олією вже не сила
  мастити, вірити у найкраще, сусіднього парку дубові хащі
  одним сірником зрівняти з собою, тіло залишити для двобою
  з янголом, що не назве ім'я, і запальничка у нього своя.
 
  ***
  коли йшлося про інші речі - яка байдужість дорослих, подихи, зойки, кпини
  за лінію розпачу розтину сивого струму з дубового тіла дитини
  ляльки, в якій малий мала менше і так до восьми колін,
  поки не прийде на пам'ять єдиний, хто пам'ять залишив, він
  пам'ять - марудна справа, відбитки пальців на забутих в кишені ключах,
  на підлозі кривава юшка, луска, несамовитий сум і недбалий страх,
  наче тепер життя не вимагає гостроти заточеного ланцету
  видали цю родиму пляму, єдину при упізнанні твою прикмету.
  коли йшлося про інші речі, вдавала, що розумієш, про що там далі.
  виринати, щоб дихання тепер залишало спроби витіснити невдалі
  на поверхню розуму. ось трамвай на зупинці жевріє тьмяним оком.
  щось тут має статися, зачекай, календар скорочують рік за роком.
 
  ***
  ***
  дуже точно про це написав венеціанець Ніколо Барбаро
  Константинопіль з початку облоги залишався у формі шару
  це найбільш ергономічна фігура з усіх можливих
  вигин стіни кріпосної сусідської луки вивих
  свідок подій спостережливий міг би писати романи
  про королівну з багрянцем родимки, та не минути омани
  справді великих держав - митні стягнення, з моря каліки
  ставить десь крапку і словом "кінець" замуровує пам'ять навіки
  раніше мур цегляний справді правили як для себе
  досі лишає як тіло тінь в землю падає без потреби
  і у провінції вже візник просить кілька монет додати
  і з прейскуранту до світла зник костянтинів вівчар крилатий
  тягнеться траса в столиці зима надлишкових вітань розпродаж
  з потаємного ходу несли дарма ключі, які вже не вхопиш
  дуже точно про це написав, у двірницькій сухого спирту
  декілька крапель згубив, дистильованих ним in virto
 
  ***
  наче останні сутінки перед закриттям виходу там, де раніше написано "Вихід" кимось було,
  мов риби об лід кіоску з перепічкою преси зірковим складом учасників цього життя на вістрі арки вічної дружби
  наче Биківні кров дерева робити б з цих людей на труну і трунок транквілізатор
  смирення просити поспіль кілька кроків у напрямку десь наче останні сутінки дощ кольору морквяного соку
  кров кольору опадів непрогнозованих простір для тлумачень професія що зникне у дві тисячі двадцять п'ятому році
  кублиться пір'я з подушки холодний льох мистецького призначення
  дерева б робити з дерев проростати корінням у скроню
  на масиві знову літо масні плями паперових журавликів у небі вода
 
  ***
  ***
  хто ворожитиме на Андрія нестиме закрутки з огірками нуль п'ять слив'янки
  останній твій чоловік замерз у землянці коли шукав кільце невмирущі розбиті пацірки
  спогади про універсальний лічильник Гейгера діти вирушають в різдвяний хрестовий похід з пробитими прапорами
  з нафтовими плямами на випрасуваних фартучках мир злагода безлад травень
  хто ворожитиме на причини і наслідки відсутність зв'язку в печері сирі печериці
  необхідно смажити можна додати сметану за смаком сіль воду лушпиння
  торішній землянки вогонь розмальовка в якій стисло окреслені напрямки руху
  на непроникному склі напис "не кантувати"
  хто ворожитиме на Андрія без дати і часу коли зупинився годинник жетон вирізняє номер так або ні
 
  ***
  скільки б не думав по кому подзвін щось віддалено схоже на теплий колишній райком леопардові плями
  на стелі попіл чорнобильских квітів тепер чорнобривці та скільки б не жив тут без шибок
  та термінів оплати життя і опалення розподіл на декілька колишніх тлумачних словників
  скільки б не чатував на знайому літеру розраховував що вона пройде повз тебе
  омине земляні червиві яблука розпач поза системою мовлення
  скільки б не думав по кому подзвін нічого тепер не чутно розривається на кілька квитків
  лінія відриву намальовані ножиці шия тепер невідомо як потрапити кудись вісім годин в зоні відпочинку
  повідомлення невідомих у забороненому месенджері як ся маєш скільки залишилось крапок поза клавіатурою
  коли ми зустрінемось наступного разу вперше літак врізається в лінію на якій свіжий гудрон парує
 
  ***
  говорити зі своїми померлими виписками з епікризу
  дивні знаки завжди будь готовий наче ти ніколи не жив не сподівався викрити спогад
  про пагони каналізаційного струму двірники які змивають пожовкле листя псевдокласичних стигмат
  будівель ампірна його прохідна чорний чай з пакетиків
  ніколи не закінчується легкий морський бриз кондиціонеру
  канцелярські принади натовпи на зупинці о восьмій ранку смерть приходить до тебе тепла м'яка
  розчинена у холодній воді присмаком фтору
  не пам"ятати числа жодної дати і сходить сонце
  у п'ятому секторі скільки триває день і життя стинає
 
 
  ***
  скільки просторового бачення залишилося тобі до останнього подиху трамваю, який їде на Нивки,
  кондуктор навіть не намагається отримати докази наявності квитка з цупкого паперу вихований голуб
  цупить з верхівки дерева дуб середнього розміру голод скільки намірів залишилися марними
  перевісити чорний квадрат догори пересмаженим стегном пояснити родинним експертам самотності клітинного рівня
  безладдя всю неміч автора бездоганного твору розпиленого на декілька колишніх шматків
  оскільки це день співжиття мотузки зупинок врізатись у стіну сльота на вивісці
  жоден не пройде повз тіло бавиться наміром жити вічно
  молоко наливають у бідон де червоні маки
 
  ***
  вміти в житті лише дещо, рекламувати кулон "Тризуб" без особливого натхнення,
  але з присмаком позбавленого ймовірних ознак свободи розподілу праці нетлінних колишніх сервізів,
  і в кожній вітрині, коли закінчиться літій в твоїй батарейці, нелінійні рішення нікуди не йти вранці
  не пити розчинну каву не відкривати зубну пасту не згадувати примарне позахмарне вночі
  скільки не йшлося про вічне неповернення, все одно клацають коліщата повз домофон, і неможливо впевнитись, що поза реальністю тлумачень існує білий духмяний але
  вміти в житті лише те, що досі обсяг кола окресленого, в якому Дарницька ТЕЦ, районна піцерія,
  дитячий будинок продмаг коло трикутник безліч
 
  ***
  мирні дитячі майданчики, гойдалки, синці на колінах,
  щорічні поїздки туди, де хвойне повітря, ковзанки,
  ніколи не закінчиться день, роздягальні міських будинків культури,
  отримати посвідчення учасника окреслених в цьому документі подій,
  перелік непересічних вулиць, якими ніколи не пройде наша ланка
  дитячий кір цар звірів останній мешканець цього льодового звалища
  примерзлі пальці ведмежати кілька годин льодяник у скроню
  кілька в томатному соусі плями криваві на тлі
 
  ***
  ***
  а в неї з металу зварена пірамідка,
  і блакитна фарба, мабуть, облущилась знову.
  довгі роки життя не лишають свідка,
  короткі також. не зважати на літер змову.
  зривати пожовклий глід, у гранатові грудні
  штовхати велосипед до штучного водоспаду,
  перелічити все, наче тут ще досі підсудні.
  аорта штовхає кров до самого краю, зраду
  (взимку вони вже були в пилу, якісь дрібненькі, дзьобали,
  лушпиння, від апельсинів пожмакані терикони,
  наче цього життя для спогадів не замало,
  зернятко забуття у піднебінні холоне.
 
  ***
  все пам'ятати до крихти, але воскресити їх ти
  більше не зможеш ніколи, великі міста-стодоли.
  нижня полиця у лівім кутку, електричного дроту промінь,
  і закриває долонею скло, невідомо, хто він.
  в полі замерзнути, тіла муляж залишити в відділенні пошти,
  і адрес гіркоту тепер не віддаси, але їх помилково хоч ти
  продиктувала, і божа роса не спадає на думку як засіб.
  не описати подію просту, скільки їх не ховали в класі б.
  все пам'ятати до крихти - ось куля в стінці продмагу.
  він залишає тобі сльозу торік втамувати спрагу.
  скло розбивається, тане сніг від крові, піску та солі.
  нижня у лівім, а ти не встиг і життя доволі.
 
  ***
  така вона густа, ця темрява, що ти
  нікуди не втечеш, і ліхтарів омана,
  засніжені сліди та снігові хребти.
  в повітрі не гребти, не прокидатись рано.
  така вона густа, що кожен тихий крок
  луною віддає у шумовинні вуха.
  засмаги вібріон ховає в пляшці Блок,
  немає більше рим до слова "завірюха".
  така вона густа, що в темряві чужій
  розірваний конверт не викинеш в смітник ти.
  і ллється стигла кров - без витримки напій
  у землю, на яку тепер складають квіти.
  і світло не ввімкнуть безрідне нарізне
  на декілька хвилин, щоб розірвати коло,
  і зведений ланцюг з рукою відітне
  вся пустка, на яку не дивишся навколо.
 
  ***
  коли її шукатимуть одну - північний потяг зникне, наче розклад
  написаний. калюжний осад сну, і щеплення тепер мовчання досить.
  він майже жив, на станціях чужих брав пиріжки з начинням підозрілим.
  фейсбуки самовидців, плями слив на спаленій бруківці, зміст могилам,
  життя як хрестословиця пуста, і жодних літер вірних не вгадати.
  дорога спить за формою хреста, фіранки білі та іржаві грати.
  він майже жив і ввічливі синці ховав її обличчям вверх до стелі.
  і папірець з молитвою в руці - останній лист до листування з нею.
  прощатись, доки сплине п'ять хвилин, пообіцяти повернутись, з краю
  біля вікна сидіти, ліс один, а що там далі буде, не впізнаю.
  ***
  а це дерево бачила восени ще до початку війни
  на клітинному рівні одні до розподілу "ми" і "вони"
  до міського паління трави кольору гіркості м'яти
  коли ще не потрібно було у півкулі тебе ховати
  без пояснення напису хто це коли від недільної втоми
  від морської пропасниці кров не холоне та хто ми
  щоб гортати пусті сторінки впізнавати за обрисом кволим
  всі недбалі закінчення кинуті в стелю говорим
  про торішню погоду лише наче простір воліє з'єднати
  набери його ще зірка номер на вісім і грати
 
  ***
  чи добре ти поводився цього року вісім міліметрів залишаються під шкірою
  стільки подарунків земля парує розповіді для тих що вижили римовані прокльони як побажання найскорішого одужання
  чи добре ти поводився цього року знаходив кротячі помешкання під пустою бетонною коробкою
  в якій жевріє несамохіть розмальовка ось колір морської ртуті ось мексиканський сурик
  цукерки з ялинкою на обгортці спеціальне замовлення ось лялька мобільний мрець
  мотузяних сховищ кліпає віями наче ворожать сутінки піднебіння
  чи добре ти обміркував це колишнє почуття з усіх запилених кутків і точок спостереження
  позбавлених змісту медичних карток приміських освідчень
  не залишається ззовні шляхів для відступу рівних схилів
  річних звітів простих слів
  ***
  ***
  залишаються тільки нічні потяги сталий диктат історій
  помешкання, в яких ніколи не вимикають світло, тому що боязке тіло
  не наважується залишитись наодинці з собою
  розгледіти щось за вікном, ось валізи тягнуть по сходах
  втаємничені електронні табло не надають інформацію про колишній
  напрямок руху, застигле обличчя за вікном, наче риба фугу
  плівка на оці, в якому тремтить, як ліхтар
  нерозмінована територія, далі рухатись неможливо, але ти
  кидаєш речі, які придбала на розпродажу не прасувати
  і йдеш повз старовинну будівлю вокзалу, в якому тіні та світло
  всупереч пам'яті співжиття розгалужують довгий сумнів
  залишаються тільки нічні потяги розмови з невідомими любителями фолку
  поціновувачами тиші в навушниках і диктант
 
  ***
  ніколи не вийти з цього джет-лагу не дістати свою мильницю з кишені на площі Іспанії
  наче ти розумієш розмовну мову читаєш довідники дізнаватись про найстрашніше з новин
  які довірливо повідомляють про те що воліла б залишити десь в підсвідомості
  інколи зупинятись щоб роздивитися пам'ятну табличку на старовинній будівлі
  скільки морепродуктів людство з'їло спровокувало на беззмістовне розпізнавання образів
  образ розгалужених систем спостереження вимірів тиску на шкіру
  такі ж високі вилиці як у тієї красуні холодна шкіра вода в очах пам'ятати краще
  вибіркове життя наче ніколи не закінчиться подорож не вимкнуть світло у поїзді не побажають свободи пересування
  на кінцевій зупинці коли земля
  ***
  наче святий Миколай призвичаївся вже до твоїх бажань отримати сто балів у караоке
  ніколи не зупинятись коли кулі поринають у мур класово невартісні елементи
  реальності непевні картки на метро і розподільна здатність здається що все не проходить
  наче добре поводилась цю половину життя щоб не йшлося про вигини вулиць
  синці вулиць силоміць пронумеровані будинки в яких вже ніхто ніколи не знайде чорний вихід
  і теплий ліхтар не спростує спокуту бовтається на мотузці лялька солом'яна
  ластовиння світиться в темряві якщо проходити повз трамвайні депо чайні будинки котли в яких з'являється осад
  не розбиваються лаштунки будинків з дріадами феями трунком за яким земля за якою просторе повітря
  і якщо смикнути за кільце не відчиняється замкнена стеля з якої мають впасти на тебе спотворені подарунки
  наче таки впіймав
 
  ***
  коли йде війна, всі пісні лише про кохання,
  у парку міському закопують вишні без кісточок -
  вона підросте і на шиї твоїй висітиме зрання,
  тепер не зламаюсь, не піднімусь, і червоним змок
  цей отвір, який розтинає сльоза, наче срібна куля.
  тепер нічия земля в полосі приміській
  крізь пальці вертається, і продають в електричках снулі
  пожмакані мапи міст, і монету Кий,
  що щелепу тисне тобі, золоті вже на вартість снігу.
  на тому березі річки ботанічний сад і музей,
  коли з відкритих очей починає знімати кригу -
  на першому поверсі світло, фіранка застигла, клей.
  коли йде війна, всі пісні тепер ні про що, і саме
  у довгому приспіві йдеться про те, як згоріла плоть
  під сонцем Севільї, коли закрили універсами,
  повісили там "не вб'є, але все-таки не заходь".
  ***
  ***
  за такі кульбіти вона воліла б у пеклі згоріти
  під камінням у квітів серце не б'ється діти
  перотворюють цеглу на попіл кремований чергою ЖЕКу
  особистими справами цілять у гумову теку
  мов риби німі лише життями і плачем
  промовляють до того хто їх залишає під сонцем наче
  дитинство збирає по кісточці змите як море
  і тнеться в мушині шпалери життя серед ночі кволе
  за неї говорить ця дикторка сонна яку не чекають вдома
  вона ще дивується голосно кров на підлозі від дихання втома
  і гість їй кладе на холодне плече забинтовану руку камінну
  і в студії знову так пахне мате з непоміченим запахом тліну
 
  ***
  діти воєнного часу розлиті під вістрям готичного шпилю пелюстки костел невеликі шпарини у стрісі
  будівлі під цим прилавком з якого капає кров на бетонну підлогу підвестися більше не в змозі
  та розум не знає здобутків немирного часу колишні статичні як статуя у міському мурі
  вмурована в дріб'язок скель приміського притулку розбита на декілька квадратів
  діти воєнного часу повоєнної пристрасті до коміксів з яскравими кольорами зачісок
  міток від щеплення слідів від неправильного прикусу невірного смаку він говорить їй
  що не міг би не повернутися сюди та невідома сила мультиплікаційної бентежної дійсності
  викинула саме в пункті пунктиру бажання розбити за кілька хвилин цю кватирку каміння що з неба
  діти воєнного часу ніколи не рахуватимуть скільки повернеться потім тому що коли
  ***
  раптом отримуєш повідомлення "ваш комп'ютер працює повільно".
  напроти будинку, де жив Сікорський, тепер білена катівня.
  їх виводять у двері будинку, з якого на землю капає кров червона,
  і не знатиме слів немовля, наче слів не залишиться вдома.
  їх виводять у двір по одному, складають у патики чорнозему,
  і такого ніколи не станеться, і за переписом не помремо,
  він нарешті тебе викликатиме, зробиш ти вигляд, що не почув.
  і цеглини твоїх куренів просуваються, поки зсув
  не відчують легені, які видихатимуть тільки слово,
  наче ти до повтору цієї програми самознищення не готова.
  раптом отримуєш повідомлення: "всім з'явитись о п'ятій ранку
  з клунком, з останнім дитям", це магнолії тнули п'янко
  квіти свої. розтинає їх тіло досі,
  і на снігу засинають простоволосі.
  ***
  Київське море
  ***
  спочатку треба помити посуд миючим засобом - зміст написів на етикетці більше не зчитується,
  наче це прирощення змістів завершене, майже довершене до небуття,
  застарілі залишки кропіткої роботи зі збирання, накопичення, нашіптування на всі носії інформації,
  поховання в чарунках, замовчування у несвіжі бинти,
  коли сонце, добре видно, щоб не було відблисків,
  всотує все, залишає - лише що забуде, марення, колір бузковий,
  із порту в Марселі пробкове дерево, теплих годин ластовиння,
  і плинність, і кошик, судини як витерта замша, розварені мушлі подій -
  спочатку було слово, розмокле від холодної води з хлором,
  вже два тижні дощить, асфальтовий каток і садок Семи ряден,
  недолугі патички біля ряден будуть цвісти і квітнути,
  і наливатися соком, і море плисти в Геркуланум.
  краще не жити ніде і на попелі стін будувати
  нежитлову споруду, вогнище кволе.
 
  ***
  наче в цій комуналці - дзвонити два рази на тиждень,
  нічим не розбавлена, не позбута свого Гудзону,
  схожого на річку, куди їздили хизуватися новою північною засмагою,
  завжди дивилась на неї з вікна тролейбуса, коли їхала через міст,
  питала, скільки коштує полуниця, чому саме стакан, міра об'єму пам'яті,
  яка залишається після всього, неможливо розтлумачити, розбити на параграфи,
  сувора, але справедлива мати з мечем і тацею, на якій ліси, поля,
  несе мене лиса за чотири моря і два океани, розбовтує жовтяка,
  кидає напризволяще вміст червивого яблука,
  сонечко моє сходить та йде на небо,
  наче в цій комуналці три на чотири простір,
  котиться тіло проти руху, залишається позаду відчай,
  відчуження, кров полишає ці руки, з яких вона змита,
  напризволяще, воліла б себе не впізнати ніколи,
  затінок поличок, на яких героїні істерики Туве Янсон,
  скелі, з яких ніколи не доведеться впасти, морський бій,
  який вже програно, скільки б не перебирав різні варіанти,
  відбитки старих речей, які неможливо викинути, оскільки коли б не шкода,
  силоміць набираєш номер, тіло тягнеться до контуру, яким обведено центр міста,
  люди проходять повз тіні маленькі місцеві принади,
  в навушниках розтинається на молекули відоме завдяки телебаченню колоратурне сопрано.
  ***
  ***
  життя надто тривале для всього, що існує, можливість пережити всі свої кохання,
  тримати в шухляді роздруківки смс-листування, перечитувати, коли немає інших варіантів проведення вільного часу,
  згадувати, хто і коли пішов туди, щоб не повернутись, напередодні розпачу покоління бебі-бумерів,
  тільки без нового автомобілю і кредиту на півстоліття,
  яке починалося так щасливо і закінчилося орденом за мужність другого ступеня
  складності. життя надто тривале для пам'яті - спочатку забуваєш загальну картину дня,
  а вже потім подробиці, посмішки, похмурі погляди касирок,
  які всміхнено простягають пусті пакети,
  життя неможливе, як вранішня кава колись о десятій, вже холодна, тому що запізно, і майже солодка,
  ти не хотіла б дізнатись подробиці, але газета із розмитим зображенням лежить поруч,
  питаєш: "Йому хоча б не було боляче?", тому що завжди залишається надія на краще,
  і скільки б не перебирала відтінки скорботи, симптоми скорбуту,
  масовані бомбардування нерозважливих повідомлень,
  на які вже неможливо знайти відповідь.
  ***
  ***
  осінь - дивна справа, наче ти жив завжди в її морській несумісності з твердою поверхнею,
  тлумачив знаки для перехожих на свою користь лише як зелений,
  чи помітив колись цей зашморг нежитю, чи змилується не заповнений розгорнутим висловлюванням рекламний простір,
  розриває на кілька шматків лист без підпису або листівку з побажанням якомога легшого прощання зі своєю шкірою,
  більшої розкутості після скасування чужого тіла, кимось полишеного, подарованого тобі просто нізащо.
  осінь - первинна нерозбавлена рідина рідкісного щастя
  наближення холоду. зелена ящірка вихоплена замацаним об"єктивом з пожовклої трави,
  наче тут її справжнє місце, осінь - не віддана ритму місцева говірка працівників комунальних сервісів,
  які несамохіть палять проти вітру, щоб позбутися вродженого почуття провини
  перед попелом, що падає під ноги і всотується в каміння,
  полите гарячим оцтом.
  ***
  фотографія початку вісімдесятих - приглушені кольори, які тепер існують лише завдяки спеціальній програмі-редактору,
  сонце падає на клумби, немає ніяких клумб,
  більше не ходять трамваї, діти не намагаються сховати щойно куплене морозиво в кишеню,
  не зважаючи на забороняючі написи біля місця водія,
  приватний простір звужується - скільки людині потрібно приватного простору для власного нещастя,
  спогадів про знаменитий мабуть на всю область магазин "Хліб",
  який ти ніколи не бачив у дні його минулої слави, травма постійного небуття, в яке занурюється місто,
  не залишаючи на поверхні жодного відтінку співчуття до тих, хто більше не поряд,
  лише вперед рухається ескалатор, тлумачний словник для постави,
  нікуди не зникають картки без зворотної адреси - вічно шукають ціль,
  кремова цвіль мерехтить свавільно
  там, де раніше була четверта гімназія.
  ***
  ***
  тому що фантики від цукерок треба викидати в урну, не смітити в центрі міста,
  здавати кров - це не боляче, комарик вкусив і все - ти пам'ятаєш,
  тому що вказівники брешуть - там за рогом ще одні грати,
  за якими ще одні, наче лялька, яка не знає свого імені, лише машинально промовляє слова з двох складів,
  лише зубна щітка й цукерки, непромовисті назви, можливо, вони навіть солодкі,
  скільки б серце не билося, розриває поверхню пластикову біляву,
  чай улан сушонг, застиглий краплею в калюжі мазутного сяйва, розведеного молоком milk говіркої ослиці,
  тому що вона завмирає при перших кроках, не маючи перекладача для висловлення думки,
  тому що фантики від цукерок завжди їдуть.
  ***
  ти повертаєшся на свої позиції, чітко окреслені на мапі,
  кілька уламків у спині, спати у бліндажі неможливо, коли вода обіймає груди, розриває на тут і зараз.
  ховати у лікарняній палаті під простирадло себе, наче ніколи так пронизливо червона, паролі на блокпостах,
  кров у твоїй попільничці, Попелюшка, диво стається,
  коли невідомо, скільки треба чекати його, беззмістовність - марудна справа,
  все життя переїжджати з точки А в точку В, сигнальні вогні світять в обличчя, наче ти вмієш читати ці сигнали,
  маскувальні прояви людяності до фотографій, павутиння, в якому застрягла квітка,
  краса не знає неможливості спротиву, залишається десь.
  ти повертаєшся на свої позиції - скільки б не було літер в цьому слові, колись воно закінчиться,
  не на твою користь, не здригнеться гілка наступна,
  коли вимкнуть світло похилого ліхтаря,
  ти повертаєшся геть.
  ***
  ***
  ворожити на тлумачному словнику, не маючи значення для історичного процесу падіння голосних,
  не вимикати світло в особливо небезпечних місцях, не закривати очі, скільки б не залишалося сторінок до кінця,
  вицвілі кольори середньовічних гобеленів, що тоді означали сережки на жіночих портретах,
  що бридке каченя не стане білим лебедя пухом,
  в пуховій пірині, в якій горнятко зернятко блиск чавуну маскувальні литаври і арфи марсельські креветки в іржавій воді
  стільки в залишку потягів на запасному шляху ніколи не розвидняється не змивається фарба Північного сяйва,
  не розбивається скло "Аварійний вихід".
  ворожити на тлумачному словнику лише на літеру "Л", вибір завжди невеликий, несумісність літер і коректурні виправлення, зелене світло
  населених пунктів з центральним опаленням, знайдено воду з землею.
 
  ***
  китиці повітряних куль падають, немов пігулки в день народного цілителя, більше нічого не болітиме, не вболіватимеш більше
  за свого героя, коли в нього закінчаться всі життя до останнього, "невідомий боєць, який загинув у зоні АТО, 2570" дивиться з екрану,
  перетворюється на пікселі будь-яка рана, будь-яка смерть перетворюється на передмову до збірки оповідань, авторські переспіви свідомих спагеті, з"їдена іржею полуниця комунікацій,
  все перетворюється на щось невідоме, зривати марлеві прапори з деревини під"їзду, здригатися від кожного телефонного дзвінка негостинній плоті,
  силкуватися згадати, куди подівся носій інформації з неважливими даними про тебе, який висів ось тут у тебе на шиї весь час,
  не розірвати коло, не змінити напрям руху струму, розрахувавши час.
  ***
  ***
  а натомість лише повідомлення про нестачу кальцію та кількість кроків, яка пройдена за день в гідропарку,
  скільки не триватиме життя, його неможливо витримати в одному стилі стислого одужання від сподівань, надщерблених сервізів,
  люстерок з тріщинами ліщат гордості антикварних крамниць пишатися чутливістю емоційністю спонтанністю рішень
  у цивільному вбранні вже майже схудлі плечі не настільки приваблюють погляд. міські мешканці цнотливі вітальні листівки
  минулих часів перечитують мовчки, і тіло, що зтерте на порох, не має до себе жалю, розливається тлом барокко
  попільниць та еркерів брунатного диму лісів.
  ***
  "Life" вітає тебе у Чехії, стільки років мертві моравські брати, дешева морква на ринку,
  кістки в підземеллі на зламі пластів у землі, де Йозеф К. з кров'ю та кардамоном всупереч туристичним довідникам,
  де насамперед закінчується життя, золоті рибки в скляних пляшках для паперових квітів,
  мордовські схили силіконові невиліковні, пагорби, пагони, синці від падіння з велосипеду,
  з висоти власного зросту, жертовна кров на бруківці, жовта кров у небі кольору листівки з моря, нетривка засмага,
  розлучення з розумом, "Life" більше не вітає тебе роз"єднує абонентська плата телефоністка Мілена розносить плітки
  шоколадні плитки плити полу витерті вщент.
  ***
  пережила всі свої кохання - зникли дві крапки, пів-світильника, в матері-землі немає місця для нас, окресленої території,
  в якій розміщується твоє пластикове тіло, поділене на квадрати - ось туди втискається голка між щілинами плоті,
  оголені клітини шахової дошки, може майже не нам відомо, як мають ходити вони, як вони мають пересуватися траєкторією кулі,
  влучні рухи залишають сліди на шкірі, якщо змивати сіль, корисне повітря, таблиця, в якій, наче нежить ще має місце в цьому житті,
  на яке спокуситись хотів би, зринає колись і заходиться плачем, де спокій зливається з болем, я більше тепер пам"ятати навчилась,
  і пар за життя з теплих вуст випливає.
  ***
  ***
  наче воліючи вижити після шторму, не маючи змоги зрозуміти мову риб, досвід не має сенсу в акваріумі з тонкими стінками,
  коштовні обриси пустих будівель, в які не проникає світло очей Ведмедиці, полярне сяйво реклам соціальних та комерційних,
  сподіватися, що ніхто не залишив зупинку сьогодні вночі без докладної мапи місцевості, де не були ще в жалобі.
  нікуди не рухається потяг, в якому жодного вільного місця, прощання і привітання, біле шумовиння,
  крізь стінки акваріуму дивиться витвір палеоліту, як водорості в самоварному золоті, розведені золотом, змащені йодом,
  подряпини рівної шкіри.
 
  ***
  перед великою війною більше квітів у переходах.
  діти, яким за життя купувати любили мотлох -
  для фарбування папір, кульки чорної сивий гелій,
  домовини-сюрпризи, в яких лежать тваринки веселі.
  збереш десять цих кістяків і отримаєш в них відпустку -
  ось вимикають світло, змітають в куток пелюстки.
  дріб'язок мертвих країн дзвенить у лівій кишені.
  залізо, як рідина, стикається крізь легені
  з повітрям, і провід оголений тнеться, вони
  сиділи п'ять років на пошті, були при надії - з війни
  чекали листівку, де попіл у стані фосфату,
  і напис "З народженням" падає в землю кирпату.
  ***
  їх було саме стільки, як ти рахувала, шукаючи ключ і додому.
  тільки біле каміння на пагорбі, мертві не знають від дихання втому.
  це тяжіння повітря і запаху, мускус палених парфумів, дивись.
  як вода розливається кольору коли та крові, солона колись.
 
  їх було саме стільки, як вийшло до пункту призначення, місто, розбавлене оцтом,
  не лишає надії позбавленим імені, віри пестливим пророцтвам,
  і коли твоє серце залишиться в скринці поштовій, тобі затісне,
  таймер всіх мікрохвиль, на яких він хотів повернутись, засне.
 
  їх було саме стільки, як нас. мерзлим паростком, грудкою тліну,
  наче гострим підбором залишити в пам'яті голених слів половину,
  так старанно причесаних, складених в парку під білий мармур, де дитя
  прочитає по літерам, більше не знатиме слів для життя.
  ***
  смажила тіло курки в пательні, шинкувала кабачками - немає в житті жодної драми,
  окрім нерафінованї олії. ліфти в будівлі старі, і
  проходить дівчинка в білому вбранні повз, і пам'ять дарує ліки,
  всі ці старовинні ринки дев"ятнадцятого століття, і тягнеться
  (яблучна зелень) рука несамохіть.
  я мала б залишити тінь, відбитки пальців на дзеркалі,
  та ця траєкторія в землю падіння доволі проста
  вологим зерном, з якого ніколи не виросте хліб,
  який все одно розчавила в тарілці ти б.
  ***
  і він веде її в укриття, каже, що хоче врятувати їй життя, подарувати квіти.
  життя - ніде правди діти - проходить ось тут під землею, він залишається з нею.
  їй подобається цементна підлога, тому що так ближче до Бога.
  ці небілені стіни, на яких червоною фарбою напис: "Не розлучить війна нас,
  не розлучить мир, який настане потому".
  вона дістає вологі серветки, які гарно знімають втому
  у цьому пеклі під містом, під сільським індустріальним пейзажем, де кожне авто
  кидають під стіною так просто неба, під зимові шини не кидає тіло ніхто,
  не залишає рифлений слід на її долоні із зображенням карти міста,
  вона змила все зайве - і шкіра вже майже чиста.
  ***
  тому що цей довідник для молодших класів зі шматками шоколадного скла наскрізь
  пробитий голкою, помацаний пензлем з білячого міху, надто сильно розведені водою
  акварельні фарби - ллєш воду просто у кратер, тому що цей довідник
  на літеру "А", ніколи не знав, про кого йдеться в класичній літературі -
  усі ці описи природи, природа без кінця та без краю, навколо тебе хатинки
  з килимовим квітчастим покриттям - повертається дверима або цим явором,
  який колись впаде і розчавить все, що рухається та проходить повз,
  цей довідник на літеру "Я" - сакральну, яку ніколи не можна промовляти вголос,
  зізнаючись в коханні, наче в злочині особливого ступеня тяжкості,
  який не змити жодною аквареллю.
  ***
  Життя таке, яке воно є - маслинне, гливке, потойбічне,
  Незважаючи на відсутність обставин, обличчя.
  Колишні діти майбутніх батьків, не зважати хотів.
  Цукор розтане у крові під марення злив.
  Життя таке, яке воно є - і хотів би побачити більше, майже злетів.
  Та тримало гостинне горище animus anima перший примірник видання про втому.
  Втратив притомність, питому вагу і потому
  Впав на холодний розчавлений равликом лист.
  Відчайдушні пагорби, паростки, ось і закінчились титри,
  І світло твого кінозалу,
  Що говорило про те, що кохання замало.
  ***
  Роз"ятрені ятки морозиво стигне провінція сонна спливає
  І наскрізь пробита лежить від попелу наче ось так як легені курців на плакатах
  "Паління вбиває" помітно та наживо пишуть забутих
  В усіх закутках від імперії сонце заходить от сором
  Кричить оператор "Скоріше" замріяно блискавку мацає чорним крилом nevermore
  Розливає дощить же так довго так дивно продовження чарів життя в післясмерті скупому
  Дитина зриває цей мак і на маківці обрієм кров і садок там вишневий і сестри
  Середини майже нема і нікуди тепер не дійти і трикутник там сірий
  Під оком написане теплим чорнилом гливким прочитати ті зміг
  Одразу забув що написано там і піднявся мов подих до стелі
  Морозного дня за яким не спливатиме ніч
  ***
  Жінки стріляють не гірше за чоловіків -
  Повідомляють на кожному семінарі.
  І пам"ятаєш, як він до тебе підсів,
  На око вимірював отвори мало вдалі.
  Жінки стріляють не гірше - із тіла ртуть
  Ніколи не вимити, як придорожну пляму
  На сірий бетон і отруту, коли зітнуть
  Останній апостроф, колишній тобі так само.
  Як вишня п"янка, розривається тіло вщент
  На мерзлій землі, для якої що кров, що крига,
  І пальці холодні не гріє останній Kent,
  Який довелось заховати під зошит стиха.
  Жінки піднімають прозору кулю, під каблуком
  Гаряче і липке щось, і солодке майже.
  Ти все пам"ятаєш, і віру свою цілком
  Повернеш йому, всю історію не впізнавши.
  ***
  тверезi бiльш нiж пiвроку, церква у стилi необарокко,
  сказав екскурсовод, англiйською мовою був безкоштовний гiд.
  не розрiзняти рух, який до, i той, який вiд.
  кружляти за сонцем i проти бiля пiвденноi сторони.
  іменами іноземних святих називали, вода до стелi. втони
  у кольорових бульбашках невикористаноi пiни,
  пiд ногами намацавши потопельникiв спини.
  тверезi бiльш нiж пiвроку, свята Тереза на іржаве те лезо
  намотувала волосся, вижити не вдалось, я
  без картки пам'ятi, iменi - неочiкувана свобода.
  аудiогiд радить дивитись уверх, на цей витвiр Джотто.
  ***
  Івона принцеса Бургундська неначе обскубана гуска,
  мовчання - це золото, кілька краплин коньяку із буфету.
  не може лакею сказати, щоб їй подали ту карету
  з яскравими плямами фарби червоної. варте життя порятунку,
  але залишили в снігу дріб'язок, що колись і складав цю пустунку -
  із декількох пазлів скидатись могла на складну особистість, та світло
  її притіняло так вигідно, потім покинуло підло,
  і мимо проносять ці мощі на оксамитових ношах.
  ведіть сюди автора - не вистачає так реплік хороших.
  мовчання і золото - битого скла на асфальті цей розсип,
  і більше не скаржиться, що у містах неможливо залишитись босим
  безкарно. на землю дивитись, лише коли падає хтось,
  бо серце за схемою з атласу там, де записано, ось.
  ***
  сі ті цвяшки-ялинки у дзиги, неначе прикраса-принада у місті старому.
  серце заходиться, наче від того дешевого рому,
  що розбавлений був не водою з-під крану та чимось на кров надто схожим,
  і привітання хотів повернути. так мало листів перехожим
  зараз приходить в письмовому вигляді та на папері, і мертві
  більше не заздрять живим, бо адреси ретельно їх стерті,
  поки ім'я пам'ятаєш своє, і останні ті декілька літер
  душу зігріти могли, доки в серці свистів, наче вітер
  в сірих шибках, цей роз'ятрений звук, перетворений в розпач.
  хто зрозуміє, почує його тут ну хто хоч.
  поки ялинка кружляє навколо рослинної вісі,
  так і проходить життя то в надії, то в кризі.
  айсберг розсік її деревину і на волі залишив,
  більше ніхто про спасіння тобі не напише.
  і обіймає, тепло розливає на кілька хвилин,
  і залишається номер у книзі один.
  ***
  ти напишеш кілька постів і забудеш пароль середнього ступеня складності.
  смерть - коли надто багато інформації, яку неможливо перетравити.
  у цьому напівпустому потязі заборонили палити, отже, тепер навряд в хвості
  хтось цигарки дістає і згадує, хто це такі - луддити.
  хтось палить, а хтось вдихає цей дим в складнопідрядному реченні.
  ти напишеш кілька постів, які ніхто не прокоментує.
  слова у найкращому порядку теж не завжди бувають доречними -
  навіщо згадувати одне сім символів просто всує.
  якщо натиснути туди, де мало б бути серце, в суцільній темряві,
  раптом згадаєш, скільки годин воно не б'ється після відключення від мережі,
  і це бажання поставити лайк тепер пояснити не зможеш нервами
  чи неможливістю окреслити порозуміння межі.
  ***
  сім тисяч осіб у черзі на курси першої допомоги,
  в країні весна, нові покришки, старі дороги,
  вказівники у напрямку, який заборонила цензура.
  доброго ранку бажають диктори, під час реклами похмуро
  дивляться в дзеркальце, перевіряють, чи не впав мікрофон,
  потім читають приємним голосом заяву ООН,
  потім їдуть відсипатися перед нічним ефіром,
  їдять бутерброди з краківською та сиром.
  сім тисяч осіб у черзі на отримання знань,
  як затискати артерію, щоб кров не вдарила. стань
  кимось розумним та сильним, дотримуйся теж режиму
  кілька годин на день. цього достатньо, скажімо.
  сім тисяч осіб купують за власні кошти пеніцилін та корпію.
  власне те саме робили б, коли б у Європі я
  запах іприту не відрізняла від освіжувача повітря,
  і освяченої води купували чотири літри
  для всіх, хто працює та не може вийти під час обіду.
  я застрягла у пробці, тепер нікуди не їду.
  сім тисяч осіб зранку дивляться на небо спальних районів.
  Гідрометцентр обіцяє стільки антициклонів,
  обіцяного чекати доведеться тридцять хвилин.
  світиться вогник червоний у вікні навпроти один.
  ***
  вірити майже можливо, життя повертає забуті,
  концентровані, в кишенях поховані, кольору ртуті
  копійки. врешті нам сказали, що нас не зламати.
  невідомої армії невідомі солдати,
  закуті в каміння бомбосховищ, павутиння за двадцять років.
  ти порушуєш тишу аптечну відлунням кроків.
  порушуєш спокій, стерильність, розчавлені мухи на стелі.
  дивитись немає на що в цій застиглій з екрану пустелі.
  він робить, що може, але героїня німа від природи,
  і доки рухома земля над багаттям кружлятиме, доти
  вона малюватиме попелом лінії рівні, якщо
  можливо це в світі, де цих декорацій замало було
  для певності, а за вікном так палатиме Олександрія -
  туди віднесу непотрібні книжки всі старі я.
  ***
  снігом коли замете перші проліски-патріотів
  двох кольорів, що надихали тебе на ментальний спротив
  перед монітором. розподільна здатність 320 на 240.
  за небокрай кудись летить останньої пляшки корок.
  не можна нехтувати силою розпачу, зупинятись більше не треба.
  Lufthansa завжди залишає там, де митниця просто неба,
  чорних від пилу дітей у маскувальній сітці просторій.
  холодно-гаряче - ось і вся незалежно від слів love story.
  вихід має бути завжди, що б сценаристи не малювали.
  репліки туляться одна до одної хитко чи вдало.
  в останньому кадрі кидає листа в ЧМ героїня.
  бульбашки лимонаду розходяться колом сині.
  ***
  канадійці зрадіють твоїй вимові, зірки реклам локально відомі
  зроблять з тобою кілька спільних світлин, але ти тут не один.
  приділять уваги своєї п'янкої кілька хвилин,
  а потім знову змивати залишки сої з одноразових тарілок.
  картон і рослини в різні контейнери, не потрібний білок,
  бо тільки запаморочення рятує від спалахів фотокамер,
  листи про кохання присилає лише невідомий спамер,
  я побачив ваше фото в Інтернеті, прах до праху, до пластику скло,
  і цівкою кров по бруківці - яке тобі rule of law.
  ***
  не страждати від комплексу меншовартості,
  не спокушатися жодним, що створений людством,
  і телебаченням, образом. стільки образ
  в серці твоєму. немає нічого нового,
  витримка тішить сміття, що лежить, ніч стинає
  гострим кутом - малювати навчились у школі,
  тільки тепер не людей. орігамі-лаштунки,
  не поспішати туди, де тебе не чекають.
  коли він пройшов повз свинцеві огорожі гіпер-
  маркетів, де взуття завеликих розмірів, де
  близьких неможливо впізнати за штрих-кодом
  на вилиці. тобі подарували новітній сканер.
  мовчазно закривавлені підлоги витирати, завмер
  манекен, позбавтеся печії, мароканська таблетка
  знімає будь-який біль, неначе тебе не було
  навколо. триматися за поручні більше не треба.
  не страждати від комплексу повернення, силоміць зачиняти
  перед тим, хто не встиг, забуття розчиняти, як аспірин
  per aspera ad у будь-якому напрямку, зволоження шкіри,
  сухе повітря іонізоване розчинене стигне,
  на дереві телефонного проводу теліпається, шаріється і холоне.
  страждати від будь-чого, виринати на поверхню, дихати сріблом
  пилу, який збирають з твого штрих-коду.
  ***
  ствердно кивне головою сестра і розгубиться лікар,
  опади врешті заллють Оболонь і тепер вже навіки.
  м'яса кусок з гіпермаркету з клюву шуліки
  біля під'їзду твого на каміння впаде -
  ти не знаходиш для себе притулку ніде.
  та вже поїхала звідси, а ця незнайома.
  теж говорила, щоб був о десятій ти вдома,
  і без запізнень, бо пастки трапляються різні,
  жити якщо доведеться, то при комунізмі.
  домішки в морфії цьому, повітря у вені,
  діляться навпіл країни твої суверенні,
  витратив шосте життя у столиці намарно -
  і у будинку тепер має тінь бути парна
  там, де розбиті пляшки на майданчику, досі
  діти місили бетон шикувалися босі.
  досвід, якщо він і є, може занапастити.
  має пробачити - люблять жінки свіжі квіти.
  ствердно кивне головою сестра, вистачатиме ампул,
  щоб розділити життя до і після не навпіл.
  ***
  насправді майже всі каміння в емендемсі
  знаходять, чорне та червоне, ти в мейнстрімі.
  лушпиння по воді пливе, з пакетами пустими
  без переваг під час знеболювання руху,
  коли забудеш цю, тобі запропонують другу
  одразу. щастя пам'ятає хто - лише образу.
  чіпляє стрічку на портрет цариці Олександри,
  вмикає свій ipad, куди рушати в мандри.
  ця біла лінія навколо континенту, обрис тіла.
  ти впала горілиць, хоча ти не хотіла.
  в розмовній мові стільки слів, про це розповісти кому.
  в письмовій ти листи кидала б у пітьму
  криниці, і луна бриніла над курганом, де Малахов
  туристів лікував від неприродних страхів.
  ***
  стінки стискаються, наче охоплює страх
  тебе від обідів місцевих і жвавих комах,
  що теж перетнули екватор на мертвому судні.
  наповнені снігом розталим під вінця всі будні
  твої, та не видно під снігом чужої землі -
  лише телеграми пусті та покришки старі.
  тобі пропонують до Книги життя записати
  когось, кого навіть у натовпі більш не змогла ти
  впізнати по рисам, що тут притаманні усім.
  стискаються стінки, і зранку не має простим
  лишатися погляд на речі, розгублений вчора.
  міста миготять в телевізорі, потяг-потвора
  несе тебе далі, куди - невідомо, а ти
  не хочеш дивитись, як палко палають мости
  лише від недопалку, що залишився на мапі
  країни, яку малювали колись на стартапі,
  але все полишили, бо колія беззмістовна
  не має кінця і пустелю окреслює сповна,
  і розум не знає троянди не знає розплати.
  у кого квиток на останній сеанс вимагати,
  де тіні, що хочуть краплину лиш крові живої,
  зустрітися поглядом більше не можуть в "Савої".
  ***
  тримай себе міцно в руках, каменем падає птах
  у шибку немов хтось навмисне зі злості поцілив
  не міг підібрати слова для життя, рими вмілі
  скоріше невдала ідея, ти бачиш цей "Зміст"
  поставити підпис на білій серветці благає юрист
  якийсь ошуканець, отримати пам'ять у спадок
  тепер неможливо, бо ти все одно не нащадок
  цих літер забитого в чорну бруківку тепер алфавіту
  не прийде ніщо, невідомо, де вітер, де літо
  і дівчина у протигазі тепер на білборді,
  бо що б не було, успадкують красиві та горді
  цей світ, птах розчиниться в чорній дірі,
  бо хто прибиратиме потім ці речі старі
  ***
  це не біном Ньютона, а просто від снігу втома
  від неможливості вийти кудись та сидіти вдома
  снігом засипаний слід від тойоти Corolla
  впевненість якось тримає, та впевненість квола
  навіть не можеш тепер загадати бажання як слід
  рух без зупину - якщо вже не до, то від
  щоб не стояти на місці, не мерзнути на зупинці
  чорну маршрутку прислали для зухвальців місцевих німці
  тіло запхається якось саме в цю печеру образ
  і віддалятися буде місцевість від нас
  квіти замерзлі, стирчать з целофану пелюстки,
  наче дитина, яка визирає з-під хустки
  і розуміє, що швидко не вб'є тебе світло -
  треба шукати десь вихід, але непомітно
  будуть навколо ялинки від снігу комети
  тільки життя залишає знайомі прикмети
  щоб розчинитись у спогадах, кіномеханік
  дивиться вперше, як тоне і тоне "Титанік"
  ***
  жінка чекає на прибуття НЛО експерименти зі свідомістю невагомі кульки космічної їжі
  пазурі проникають під шкіру твої родичі надто хижі
  щоб порозумітися з ними над фотографіями старими
  медитуєш здригаєшся раптом від тваринної пантоміми
  леопардові плями знову у моді, як двадцять років тому,
  і ніколи цю шкіру тепер я вже не зніму
  рівень рН 5,5 зустрічати знайомих притомних в китайських притонах
  за курінням опіуму вдиханням диму окропу
  бачити за вікном дитсадковий двір та Європу
  всі охочі зголосилися жити як доведеться але ніхто
  не подав тобі на виході звідси твоє пальто
  в холодному льосі з проводками різнокольоровими досі
  дивишся в ракурсі сміття на свої ноги босі
  чекаєш - нарешті хтось прийде та зніме зліпок
  нікому більше нагодувати рибок
  кохання - це не для розумних істот принада
  скільки не вдивляєшся в життя - одна неприємна вада
  від тебе залишилась сама лишень підсвідомість
  ти у накуреному кафе не сидиш, натомість
  місткість цієї банки, в якій павук-хрестовик
  до виконання ритуалу з'їдання звик,
  чотири на чотири, пробили його на касі
  і знімаємо кришку, тепер до життя не ласі
  ***
  люди кричать "Ганьба", вибивають шибки, текст їде навпаки
  внизу екрану, залікувати простроченим йодом рану
  нікому. станеш колись і ти, напевне, великою,
  виростеш з віри теж, ні до чого не доростеш,
  тому перехожих, які просто неба зомліють, бентеж
  можливістю щастя, яке ні побачити, ні доторкнутись
  до якого. нікого живого, буяє Хрещатик сміттям,
  на стенді коробка з табличкою "Гроші на храм".
  зробити пожертву з останніх своїх копійок. якщо сигарети - блок
  "Malboro Light", заповнити цей гігабайт поганими фото,
  напевне без підпису - нащо їм знати, чия це робота.
  зустрінемось десь о п'ятій у цьому квадраті.
  бруківка не розбиратиме, якої ти статі,
  прийме у себе будь-які обриси і обличчя.
  неможливо належати собі, якщо бути річчю.
  виринеш десь за порогами ти натомість,
  просто життя - це перерва на непритомність,
  і кольорові картинки в підвалах мозку,
  лялька в колясці тане, і краплі воску.
  ***
  сила силенна слів завжди імітує спів,
  і ти говориш про те, про що мовчати хотів,
  мовчання - це просто втручання в чуже небуття.
  все те, що ховав, знадобилось якшо за життя,
  тепер все одно не залишило жодного плоду.
  кому говорити слова, ти не знаєш достоту.
  сила силенна морфем - це протизморшковий крем,
  в останньому рядку інструкції не знайдем
  пояснення всіх складових, що гартують цю суміш,
  отже ти все переплутав і марно римуєш
  "кров" і "любов", за вмовчанням не обрана мова
  б'ється, пульсує. поезія справді - не змова:
  просто раптово поцілила з неба цеглина,
  в іншого також могла б - отже ти не єдина.
  просто на ґрунті цнотливого побуту хтось втратив мозок
  і перестав за годину приймати свій "прозак",
  вийшов на вулицю, щось там побачив рухоме,
  і від життя дратувала невпевнена втома.
  впевненість конче потрібна, тому нерухомість
  нас обіймає, та інших приносить натомість
  вічний подільський трамвай, обговорюють стиха,
  як діставали шмаття з-під коліс його. втіха
  сонця й сусіда з газетою, їх зігріває
  сукня, яку їз любов'ю пошили в Китаї.
  треба таку ж показати відомій майстрині.
  взявся за гуж - і тягни його далі віднині.
  ***
  і от знічев'я потрапила до поля зору якась вежа древня
  описання розлоге концепції авторства змісту
  посилання на те що насправді їй років з триста
  і якщо ви пройдете сходинками усіма повз ятки де різні магніти
  можна дивитись на сонце нарешті очі відкрити
  біля міського муру прикрашають травневе дерево
  зараз план укріплень на траві ми розстелемо
  позначимо врешті пунктиром куди тобі рухатись треба -
  адже неможливо стояти на місці, коли вже потреба
  кудись та прийти тебе просто під груди штовхає,
  неначе матерія там, як говорять, жива є
  навколо травневого дерева водять свої хороводи
  ті офісні клерки, які не питатимуть, хто ти,
  якщо ти і прийдеш до них, недолугі ці танці
  ніхто пам'ятати не хоче, ми знаємо, вранці
  екскурсовод говорить, що треба спускатися вниз
  скільки в історії нашій було невідомих криз
  сходило сонце на сході і вежа горіла
  пилом життя припадало і скніло від пилу
  ось посилання на дати його основні
  ви пам'ятаєте щось? та напевне, що ні.
  ***
  я тобі не бажала злого нічого зі змісту видно
  що це місто пошарпане вітром розкрите огидно
  і беззахисно поглядам ницим скляним пляшкам
  посередині станція метро десь тут поряд храм
  я тобі не бажала повернення мокрі недопалки сором
  рахувати втомився громадським твоїм непокорам
  вже немає рахунку завжди нічия зсуви ґрунту
  ми збираємось кілька хвилин мовчимо після бунту
  і розходимось в теплі свої ТРЦ і порти
  там чекає тебе подарунок цей шар ти зітри
  ***
  і тому вони всі мали втонути в росі не закінчиться ця війна так як хотіло
  твоє озброєне байдужістю знекровлене тіло
  бо тільки поки живеш і з якимось прапором теж
  ходиш туди-сюди історичним центром застигла крига
  і хтось з тієї сторони вже шкребеться стиха
  хтось приносить кавові боби хтось теплі речі
  все що відбудеться вчасно але недоречі
  згортує розмаже по стінці мов голуба миру
  хтось пам'ятатиме очі та посмішку щиру
  на цій фотографії скільки таких на фейсбуці
  війна не закінчиться поки ці довідки куці
  раптово ось так виринатимуть разом з пітьми
  і світ крадькома поглинали так жадібно ми
  ***
  з помірно-континентального клімату Марієнгоф у Сочі для двох
  віз кокаїн кілька засмаглих спин із самісіньких чорних глибин
  виринали що там про кохання повз вади відсутність помади читав у Стендаля
  не зважав на безпомічність був пістолет дерев'яна паля
  повний набір косметичних засобів і для життя підстави
  вправи для вправної шлунку роботи і для постави
  нікуди ставити буде печатку жадали для друку
  всі ненаписані вірші пенсне та перуку
  буде звучання глухе у цього невідомого інструменту
  отже його з цього тексту буде нам легше стерти
  вийшов на березі моря поцілив у двох горобців
  у новому числі газети приміром перелік гравців
  невідомих тобі раптом виявиться поема
  Ромула вбивці впізнати могли та зустріли Рема
  він називає ці прізвища на піднебінні смакує
  бо не повинні вони просто зникнути всує
  гільза одна залишається у барабані
  пишуться вірші такі неможливо старанні
  ***
  Вакарчук пише у фейсбуці що йде до ЄС
  хтось повинен дотримуватись поважати цей політес
  над непотрібним щоранку собі міркувати
  без оголошення війни кому ці солдати
  будуть тепер звітувати що ворог ганебно втік
  ти ж мене певно кохав і забув торік
  Вакарчук миготить сріблом кавайного аватару
  ти надсилаєш мені пісні Софії Ротару
  про те що вона в далекому місті дивиться у вікно
  і нікому не потрібне більше воно
  якісь питомі та непритомні рими
  ми ніколи не будемо кажеш мені старими
  жорсткими і владними палиш своє ганчір'я
  не розумію мову квітів так до сих пір я
  старий квітникар у Чернівцях говорив по святцях
  щастя існує воно к каві і праці
  ти виходиш з університету у стилі "Хогвартс"
  у такі степи символіки занесло вас
  чарівну паличку б тобі з бергамотом чаю
  я нічого непотрібного не вивчаю
  безіменні квіти вилазитимуть з чорнозему
  я напишу що потрібно визначте тему
  ти виходиш на свіже повітря з цупкого хутра
  ти нарешті красива при цьому мудра
  діти палять цигарки обирають бога
  ти не кажеш їм що це марна пересторога
  вони рахують хто вибув той і програв
  и вирує під льодом брунатний став
  ***
  "На Софіївську 10 переїхав нотаріус" - оголошення на паркані
  на чорно-білій фотографії у піні в чавунній ванні
  якесь недолуге дівча не видно нічого хоча
  кудись несе тебе проти течії течія
  не матиме жодного змісту твоє гумове місто
  гумові рукавички пупси магніти сережки невичерпні рештки
  культурних нашарувань під цим склепінням і стань
  щоб тінь падала тільки туди де будуть твої сліди
  дівча поглинає піна і ванна ця старовинна
  посеред кімнати в якій немає більше нічого окрім гостинного Бога
  але насправді це марна пересторога
  правосторонній рух літає де хоче дух
  тисне на будь-які кнопки ти потрапляєш у пробки
  йдеш у "Макдональдс" ну потім згадає хто нас
  по цим відбиткам вафельних стаканчиків масного паперу досить
  для того щоб згадати що чорне ніхто не носить
  більше весна приходить коли ти її не ждав
  земля зголодніла і кров подорожнім роздав
  би але цей чорний дим гріє біля труби
  візьми моє серце та тільки його не згуби
  губи солоні та пітніють долоні
  стільки пилу залишається в поролоні
  що незрозуміло яка потойбічна сила
  зберегла цю міль навіщось життя змінила
  сказала: "Тепер лети, дивись на світ з висоти"
  немає значення навіщо приходиш ти
  кожного ранку до цього безпечного парку
  заглядаєш у шпарину дивишся на гусінь від танку
  на дитячі брязкальця на невідому цвіль
  все найдорожче приносять сюди звідусіль
  і залишається як зіккурат що напам'ять
  знаєш ти вже і якісь невідомі тут правлять
  стільки століть тихо грають в своє доміно
  отже кохання напевне і варте воно
 
  ***
  для поезії може стати поштовхом все що завгодно
  вранці шарієшся ввечері зовсім голодна
  годі згадати куди сірники ті поділи
  для протидії немає належної сили
  просто їси пластівці вмикаєш "Як я зустрів вашу маму"
  але твоє життя не перетвориться на мелодраму
  ніколи дев'ятий сезон почнеться у жовтні
  "Фізики" ці сторінки замальовані жовті
  містять малюнки якісь зрозуміла хоча б ти
  і тематичні відвідала форуми чати
  має ж там бути відгадка якась хоч би натяк
  ти вимикаєш комп'ютер заварюєш "Batik"
  так зберігала пакетик для другого разу
  сонце о шостій сприймала завжди як образу
  десь там автівки шуміли як скажуть сторонні
  ось ти замружилась мало не луснули скроні
  від почуття піднімається вже хтось на ліфті
  тільки прозорим фарбуєш підрівняні нігті
 
  ***
  марсохід "Curiosity" "Аїда" Верді розмови відверті потім не стерті
  непотрібно читати різні там чати розумні діти над книжкою будуть скніти
  поки ти руйнуєш будівлю з якої летить голубине пір'я
  і чорним снігом присипане все подвір'я
  на твоєму обличчі пил і щоб стерти немає сил
  хтось на це життя спокусив покинув тут одну без совісті та без сну
  задля цього якийсь вигадуєш зміст і купуєш масний окіст
  а навколо багато яскравих балтійський міст
  паперових ти маєш сюди привести тексти здорових
  без неврозів і зайвих питань поставу рівніше стань
  коли тебе просять відповідай на питання коли не просять мовчи
  і світло вимикай обов'язково вночі
 
  ***
  копирсалась у собі знаходила щось торішнє
  про щось потрібно ж нам тут писати вірші
  дитяча забавка Ганс и Гретель залазять вдвох на горище
  місяць червоний марципан невже не кохала ти ще
  нікого ніяковіє Гретхен і просить вимкнути світло
  ти невагома як яблуні цвіт розквітла
  бовтаєшся тут у вакуумі місяць колише
  туди-сюди нарешті панує тиша
  жодного світла в кіосках таксі на хащах
  все що відбудеться тут відбудеться якнайкраще
  море хвилюється раз тобі зараз просторо
  наше життя маячня але все ж непокора
  падали вниз щоб розбитися знову злетіти
  маки червоні такі собі скажемо квіти
 
  ***
  копирсатися у магнітах з відрядження, яке ти сам собі тут призначив,
  вибрав на карті точку АВетки, поїхав туди навмання.
  це лише припущення. що має бути там, ти непевний, наче
  спокутує все, що ти визнав, твоє знання.
  ось красуня легка, наче натовп її не зітре на пил. ти
  малюєш в уяві риси обличчя, які підійшли б їй. світ зник.
  цивілізація надто стара, і нагріті від сонця плити
  перетинаються, гострим кутом потрапляють на твій язик.
  мовчання - це крик, і поезія - крик. отже це, як ти знав, тотожність
  між двома невідомими, одне з яких спотворює інше.
  ось красуня у відділі "Дитячий світ" імітує побожність,
  вибирає сукні собі найщиріші, найгірші.
  борсатись у невідомих словах такої знайомої мови,
  яку десь-таки чув - уві сні чи просто в FM-порадах
  щодо щастя, незвичного побуту і основи
  всього, що ґрунтується на її крихітних вадах,
  про які ти вже здогадався - мистецтво примушує жити так, як хотів,
  незважаючи на відсутність місця для магніту нового,
  чекаючи, коли тобі нарешті забракне слів,
  потім вигадуєш знову нові, не бажав би злого.
 
  ***
  Ми пасуємо один одному, як два пазурі
  на обкладинці роману фентезі, два пазурі позазмістовної істоти.
  Більше нікуди палітурки ці не пролазили.
  З роману неможливо дізнатися навіть, хто ти.
  Не знаючи броду, не лізь у піна-коладу, людині такого складу
  Соромно потім вранці шукати в прозорій склянці
  Очі, тому що сьогодні в клубі теж будуть танці,
  Телефонуй скоріше тій рибці вранці,
  Яку пам"ятають якось непевно твої долоні. В капроні
  Декілька дірок, назовні виходить пар сподівань, устань
  Та йди, куди ти там йшов, по шкірі проходить шов.
  Сьогодні будуть, напевне, танці. Всі прийдуть знов.
  Кожному тут по парі, всі вони красиві та вдалі.
  Ви ж хочете знати, що там за текстом відбуватися далі
  Буде, які співатиме колискові пісні
  Він їй, що за вододіл проходити навесні
  Буде між ними. Тут плекати зв"язки тісні
  Заборонено. Говорити лише так/ні.
  Буде знову весна, у серці, повному хлорофілу,
  Зберігатимеш теж (ну а де ж) цю забуту милу.
  Це кохання навіки твою відбирає силу,
  Але це лише між нами. Ніхто сторонній сюди
  Не має дістатися. Ти обережно йди
  Бруківкою міста, де має зрештою стати чисто.
  І все, що турбує - погана техніка піаніста,
  Коли неможливо вгадати, увертюра чия навіки
  Лягає монетою на теплі твої повіки.
 
  ***
  Андерсен-Данія-Скандинавія-білявки,
  русалонька напередодні пожежі на фабриці ялинкових іграшок
  читає зміст антології поезії, до якої не увійдуть її вірші про кохання до принца,
  якому не подобається її луска, тому що луска - від слова "лоскотати",
  це навіює неприємні асоціації з дитинства. доктор Фройд
  гортає нову Tagesblatt, поринає у спогади про форель,
  велике льодове побоїще і купи луски на Привозі,
  сьогодні знову нічого не відбулося. з цього випливає,
  що русалонька теж була білявкою, користувалась кривим люстерком,
  ненавиділа зменшувально-пестливі суфікси, їла планктон.
 
  ***
  Зелене світло, під шкірою сполотнів,
  куди себе після літер стількох подіну,
  людське життя - 25 000 днів,
  лезо насправді тонше за волосину.
  Почнеш тут збиратися в гості і навмання
  зустрінешся поглядом, серце крихке в долоні,
  своє секондхендівське від жебраків вбрання
  у ліс віднесеш і парфумами змастиш скроні.
  Куди ні подітися, правди своєї тин
  поставити вище за той хмарочос-горище,
  на все залишається ось 25 годин,
  на все залишається, вище і вище, вище.
 
  ***
  аже водій, що осінь - косинус від кута,
  жінка приносить хмиз і чує "Свята простота",
  люди шаріються, на півгодини лишають пиху,
  вода вимиває з тебе останню кригу,
  навіть не встигнеш зомліти, як станеш Лілі-Марлен,
  пластикові зіниці, комета і манекен.
  Кожне подружжя мріє, що через років сім
  стане відомо майже уже усім,
  куди тарілки поділись і фарба для стін стійка,
  і що там насправді п"ють біля стін ДК,
  кожного разу навколо тебе таке кільце,
  хочеться бути разом, разом піти в "ДЦ",
  вибрати гель для душу і засоби для прання,
  вважати життя поблажливим, справді не корм в коня,
  пластик може не сіпатись кожного ранку, що буде дощ,
  що недосолений хмиз и зелений борщ,
  пластик може насправді ну майже все,
  і ніхто за це на нього не донесе.
 
  ***
  Особливу увагу ми приділяємо черепасі Дарвіна,
  яка прожила триста років у притулку для бідних,
  набралася там різних нецнотливих термінів
  на позначення металобрухту і аспектів тяжкої долі жіноцтва -
  ніхто не любить непружну шкіру і плями на панцирі,
  хоча туди завжди можна сховатись, коли сором тобі допече.
  Особливу увагу ми приділяємо кошику Марії-Антуанетти
  з квіткою асфоделем, було вже бажання його розсадити,
  розсада росла на вікні, потім хтось зачепив, зів"яла,
  пам'ять стрімка і куди вона тільки не пнеться,
  щоб не тримати в собі твоє розпечене серце.
  Особливу увагу ми приділяємо рухам ірландської дівчинки Соні,
  стільки страждань від невдало зомлілих гормонів -
  все це для нього, звичайно лише для мистецтва.
  Тут ми були безпорадні такі недолугі,
  а подивитись - розсудливі, гарні й рожеві.
  Тут ми були тільки тінню того, що нам треба,
  треба чогось (розумітимемо - безпідставно),
  так і жили з цим бажанням, палким і гнітючим,
  потім дісталися щойно розритої вежі.
  Особливу увагу ми приділяємо ось...
 
  ***
  Не можна виходити за межі ленінградських дворів-скель,
  візерунчатих келихів і заміської млості,
  там, де раніше трамваї, тепер розливають ель,
  не потрапляють без коду за мури гості.
  Там, де тобі не буде боляче, насправді марне живе,
  марні втручання в цю плоть, що стікає снігом,
  думаєш - можна зайти, а ніхто не живе
  там вже давно, у наближенні зламаним кригам
  важко сховати всі тріщинки і набуття,
  досвід звеличення власної болі достоту,
  справді ніхто не віддасть тобі власне життя,
  соус для пасти і термін вживання для Сходу,
  справді ніхто тут нічого тобі не віддасть,
  не відкоркує останню без чверті на розі,
  чорна, як ніченька, зовсім нестримана масть -
  більше нічого побачити ми тут не в змозі.
  Більше нічого сказати я тут не скажу,
  бо для можливості щось невідоме сказати
  треба відвідати цей магазин "Bobiju"
  і до світанку твої рахувати карати.
 
  ***
  Нікому тут описати страждання юного В.,
  який випиває три кухля та їде спати.
  Манірна поетка Кет, що під ним живе
  і цупким папером підлогу чужої хати
  вистеляє, оскільки у світі до біса віршів -
  якби-то хтось написав хоча б половину -
  думає В., та він вже три дні не їв,
  а у дворі можна з"їсти лише калину.
  Манірна поетка Кет поливає сухе деревце,
  коли прокидаються всі співрозмовники в скайпі,
  зелені смайлики кидають у лице,
  а юний В. їй пише листа у кнайпі,
  де можна взяти на прокат ноутбук,
  написати: "Кохана, не йдіть же хоч ви у хащі,
  видають же вас вилиці і жовта шкіра рук,
  не поверталися навіть багато кращі".
  "Якщо не підеш до лісу - ніколи не почнеться життя" -
  написано у підручнику самореалізації, це варте поваги.
  Юний В. хоче примусити себе віднести сміття
  у смітник, але відкриває давньоїсландські саги,
  через дві години годинник перестає далі йти,
  манірна поетка Кет поважає Еклезіаста,
  тому ніколи не наближається до плити,
  не думай, за ким ці дзвони і лінія ця хвиляста,
  оскільки нікого живого не залишилося тут,
  окрім нас, тому ми кохаємо в перспективі,
  коли повертаємось з пікніка біля Крут
  і думки відкидаємо будь-які, навіть хтиві.
  Нікому тут описати страждання юного В.
  чи страждання будь-якого схожого індивіда,
  у тузі, що не підлягає поясненню, хай пливе,
  і хустинку ховає в горнятко від очей нецікавих Фріда.
 
  ***
  Кинула пити каву, бо зранку
  хтось весь час говорив: "Покинь",
  придбала для колекції ляльку-мотанку Веснянку
  у цих чудових майстринь.
  Переїхала до міста, де чугайстри і круки
  перехожим миготять "nevermore",
  і ніхто не каже: "Візьми себе в руки,
  бо ми всі тут так живемо".
  Перестала чекати на листівки у мейлбоксі
  "з днем народження, країно потвор",
  ти нарешті пройшла свою відстань, досі
  перманентна лише "Londa Colour".
  Кинула пити каву, бо зранку
  випадають зерна кавові з рук,
  і не в змозі зібрати їх до сніданку,
  і клює собі по зернятку крук.


***
наша країна поділена на квадрати на сектори наче це такі правила гри пройти неушкодженим повз усіх потенційно хворих
не потрапити на швидку "до скорого" майже звучить "до скорых"
нашу країну вигадав закомплексований літератор-постмодерніст з кризою середнього віку
коли виникає потреба вирішувати якусь проблему велику щоб забути про купу дрібних поки не опинишся поза грою
 коли ніхто більше з тих хто питав як твоя температура не заговорить з тобою
наша країна поділена на квадрати на сектори рецептом безсмертя поганим повітрям розбитою колією
коли ще випаде нагода так поговорити з нею про те що боліло життям закресленим голкою олівця теплою стернею що коле до крові
наче слова існували раніше знайомі в забутій мові
наша країна дівчинка що болить кожного дня кожного затемнення виходу за периметр якщо не вб'ють то пробачать
але ані смерть ані любов тут нічого не значить
у темному горнятку маскувального болю слів
скільки у тебе якось ти сполотнів

***
натомість тебе покине сніг та свідомість світ перетворений на судоми та невагомість
вигадки теплого міста напруга впаде до нуля
до грудей пласких притискає своє немовля земля
натомість ти намагаєшся всі приховати сліди стерти відбитки
сліди криваві з помащеної антисептиком плитки
звідки ти йдеш сюди просто нізвідки всі хто тебе пам'ятає свідки
лише твого зникнення з радарів розчесаних ран світанку
ковдр з англійської вовни Маріанських западин сніданку
кров жертовна стікає на підлогу повітря солоне вдихає тепле ягня
кривавий отвір нового січневого дня
опік свідомості ось тепер ти все маєш впізнати
сірі будівлі на шкірі відбитками грати
тут неможливо програти тому що не за нашими правилами ця гра
як ти могла прогавити вбивцю як ти взагалі могла
але натомість у цього світу просто погана спадковість
тіло втрачає вагу найпрекрасніша повість
закінчується тим що важко вважати гепі-ендом але
тебе обіймає у пастці жалю живе
тепле солоне любов колись охолоне
не для нас існує цей світ не на нашу користь закони
тому ти не будеш тримати руку мою останнього дня
коли з колисковою прийме нас у лоно земля
тому різдвяне печиво нам не віщує доброго спадку
тому про тебе тут не буде жодної згадки
нас заховали у шафі ми діти забуті у прірві днів
хтось від розпачу зойкне хтось від жалю до себе зомлів

***
нi зверхностi нi знання жодного суму не залишила нам земля колисала в надiї  що отримали соки її навмання розiйшлися по свiту покинутi дiти продавати фальшивi квiти на всiх безiменних станцiях цiєї імперіі скнiти
зглянься на нас ми скоро пiдемо у перший клас за кишеньковi грошi купимо пломбiр або квас щоб згадувати його через тридцять рокiв пiтьми коли ми були дiтьми але ми не згадаємо це насправдi були не ми
жодного суму картатi панянки з пакетами "ЦУМу" люди якiсь питають про що ти думаєш тільки напруга струму тебе викриває серед усіх ненароджених i живих усіх кого вигадка на хвилину зібрала з колишніх книг у цьому мiстi що слугує мапою марних пересувань встань та йди далi але для початку стань кимось кого неможливо згадати стерти з пам'ятi назавжди встань та йди нi не йди зачекай зажди
жодного суму лише транспортні корки на мосту через вічну річку це питання твого порятунку себто кривавої звички зуби стискати терпіти те чого терпіти не можна ніколи й ніде та подивись на небо скоро зірка впаде
можна бажання згадати своє через тридцять років нав'язаних ззовні бажань безкінечних корків мимовільних зізнань навіщо вони тобі тiнi з дитинства пітьми хто говорить хто слухає це напевне не ми це хтось iнший говорить нами змушує їхати автострадами занапащеними містами пересуватися лише вночі спати вдень під мостами наче хтось інший весь цей час був нами але тільки тіло живе душу свою колисає ні дня ні години не знає вранішнє молоко на підвіконнi скисає
жодного суму немає на зап'ястку нитка червона ми наче вдома тут були вчора лише ходимо коридорами пустими питаємо чи хтось живий тут є жодної вiдповiдi немає мовчання горло стискає дріб'язок у кишенi дзвенить потiм все зникає

***
ваше повiдомлення переадресовується на автовiдповiдач
нi даремно не плач у Бога всi живi
всi тiла загиблих на цiй вiйнi у цiй повенi свiтлом та камiнням наповненi
блискiтками електричного струму тут не має бути жодного суму окрiм життя
опiв на четверту скрегiт машини вивозять смiття один одного не впiзнавати жити та помирати
 перелiк невiдомих осiб ось на лодонi засихає хлiб для голубiв ось залишається так небагато днiв
щоб змiнити траєкторiю руху
лiвою рукою писати листи про те що збережи та захисти наче прихисток є у свiтi
наче не доведеться тим хто любить тебе сивiти наче ми  не покинутi в зимовому полi дiти
вийти до свiтла за слiдами птахiв як радили книжки дитячi все це не марно наче
вiрити тому що радять в книжках коли охоплює страх або надiя що вихiд є  вiн десь поруч
 отару веде на бiйню погонич та радiо грає життєствердний мотив
слiди птахiв зникають пiд вогнем перехресним злив
кров заливає небо поки ти її не спинив

***
матiнко-зозуле серця вибух пастка слiв як тебе вигадали кров прiрва солов'їна нiколи тебе не покине
   наче не було нiчого небо палає небо там де колись були пiдземнi торговi площi куди ми ходили кожного дня на прощу обирали з того що неможливо обрати як розбрат i любов перш за все до себе обирали те що нам зовсiм не треба потiм волали подумки просто неба це просто потреба вiдчувати що ти потрiбен комусь там де було небо мов кров багряне країна повстане проти жаху життя проти сваволi iсторiї смiття що забруднює сум палає пiд дахом поки ми отруєнi страхом котилася торба з великого горба ти не втечеш отже з тобою вона залишиться назавжди ця несумiсна з надiєю прозора земля насправдi тебе просто немає це вона тобi колисковi спiває щоб приспати на пiску малювати грати це вона забирає у пiддослiднi та солдати просто ми не звикли програвати але це тимчасово
   одного разу ти не вгадаєш слово як перехiд ходу хто хоче вiддати свободу або померти за неї як хвiрток старих терцини як пiсня що лине з динамiку про те що колись було краще ось подивись тодi небо було справдi блакитне й чисте червона кров коралiв краплями збирала намисто тiльки тодi життя було для якого ми лише тло зафарбованi силуети вигадки тi яким немає вiри прикмети не тримайся за те що не належить тобi жити на колiнах чи загинути в боротьбi вибору немає як свiтанок за вiкном верхiвку неба стинає що там насправдi за ним нiхто нiколи не знає купол скляний розбивається мов улюблена порцеляна нi я нiколи космонавтом не стану куди звiдси втечеш знаєш ти теж не те щоб iдеал та кожен/на отримає винагороду якщо не свободу то пастку в якiй вiдчуваєш її слова тiльки для тебе тiльки твої ось бережи їх
 
   я мушу вигадати себе тому що істина вбиває все неможливе з історії прибирає ми не заходили на ці сайти ми були хорошими так і знайте ми не знали що таке війна поки не було запізно розуміти що це вона поки наше тіло не вкрила пітьма у гастробарах ми не знали що це марення але у примарах бачили себе тих хто просто прийшов запізно в кого влучила куля всі ці солодощі потойбіччя пісні минулі
   я мушу вигадати себе все що навколо нас не навчила життю територія міста школа книжки в яких все несправжнє хоч би що там не писали минали повз вікна міста вареники іграшки та вокзали нас вбивали мов цвяхи в цю безодню розпеченої землі ми були надто втомлені щоб пручатися надто малі
   я мушу вигадати всіх нас кожного розпізнати нас відділяють від свободи лише реальності грати ми так боялися програти навіть розпочати цю гру щоразу розпочинати пісню наче нову стару ми не впізнаємо самих себе у дзеркалах й водоймах ми проходимо повз наче бачимо тут сторонніх простягаючи руки кличемо підійди але холод йде від води ми проходимо повз навколо чужі сліди
 
   нас мали вигадати чи мало ця земля страждала чи мало над народженими для смерті ридала коли зачиняли вокзали бо вибухне все чи вчасно їсте ви пісне читаєте молитви як безпечні бритви по шкірі вулиці міста сірі чи вчасно відповідає несмішними жартами Siri ми вже посивіли просто нам так не пасує дитинство як сивина кавова гуща підіймається з дна нас мали вигадати тому що країна спустошує душу як осінь з якої немає куди втекти наче вас із дзеркалом двоє і хто з вас тут справжній насправді годі зрозуміти той хто говорить мовчить життя розчиняється в каві немов упізнання мить нас мали вигадати хоча ми себе не впізнаємо ніколи ось ми йдемо до першого класу айстри купляємо для школи кому вони насправді потрібні їх просто складають на стіл гора квітів які зів'януть назавтра знову розмальована парта у якому році була завойована Спарта ми вимикаємо всі почуття не відчуваємо просто нічого від життя здається нам зле історія рухається колом немов змійка повзе
   нас мали вигадати за лаштунки історії заховати за всі її неотримані здобутки картати ми воліли б нікого тут не впізнавати навіть себе просто пройти осторонь тому що дерев'яні будинки охоплює холодний вогонь тому що ми колись сюди повернемось знову забувши ці вулиці їхню невпевнену мову ми будемо йти та дивитись під ноги немов щось цікаве там це просто історії стиснуте горло останній злам
   ми будемо вулицями йти у вікна пусті заглядати немов усе повернеться знову просто кохання дати зумисні як все що було з тобою хоча здається що навмання що все це лаштунки яскраве акторське вбрання і кров тут несправжня і сльози це просто вода з-під крану дешева зеленка лікує будь-яку рану дивись як це місто лежить на долоні твоїй і янгол останній надвечір згортає сувій

***
  годі тобі казати зберися ганчірко цій землі не будуть кричати гірко повінчатися із собою щоб життя здавалося грою
   прочитати кілька рядків із чужинського "Домострою" щоб ми так були за себе горою як не вбивати слабких чи сильних у нас не буде друзів або колишніх незнайомих та спільних ми прослухали це радіоповідомлення кілька разів а потім буде хоровий спів якщо ти не потрапляєш у ноти просто програв як зумів
   годі тобі казати зберися яка чудова погода тут немає значення хто ти хоча особистість кожен із нас але всьому буде свій час як продали б на базарі мов яблука підгнилі з одного боку з іншого червоні мов кров візьми цю землю цю країну німу ні знаєш ми не їмо такі нічого особистого просто нас відлякує вираз вічних страждань ось ця їдеалізму без грунту короста нам краще злітати в Турцію кілька разів нам краще не бачити снів не бачити реальності не бачити нічого що поза нами
   нам краще не послуговуватися словами та Господь завжди з нами ці господарські товари свідомість напхана тілом ми довіряли не собі не якимсь там небесним силам чи телеекрану життя саме по собі несе до цього світу оману годі тобі казати що десь буває щось інше це просто вірші ми ходили до школи сірої школи кінця 80-х наша свідомість не хотіла відчиняти свої дверцята наша свідомість не хотіла цю реальність вибачати нізащо навколо казали ця країна пропаща нічого тут не буде ніколи ми у замкненому колі їжа бридка в їдальні сірі та кволі стіни будівлі яка мала вчити думати але ні країні не були потрібні ні розумні ані дурні вічна повінь літер беззмістовні слова потім спитають чи ретельно ти крейду витер
   наша свідомість не хотіла відчиняти свої дверцята щось особливе собі обіцяти бо не виконаєш ніколи коли ці двері відчиняться ворота пізньорадянської школи наче тобі якийсь вітамін зневіри замість вакцини вкололи тут нічого не буде чого тобі треба не буде ніколи саме життя вказувало на те що вірне рішення не обов'язково просте бачиш як з асфальту кульбабка весною проросте а потім зникне час для навчання є час для молитви для всього є час яке непорозуміння з нас годі собі казати що існують грати намальовані на асфальті просто стрибай до неба рахувати не треба чи буде у нас потреба повертатися потім дивись як мурахи будують дім як його руйнують просто йдучи повз не спитають куди ти повз зі своїм хлібом десь дорогою згубив не залишається більше слів
   зі столу падають крихти першим уроком спів

***

коли вбивають за жовто-блакитний браслет здається що слів немає
можна продовжити тезу про те що поезія неможлива після обгорілої руки з жовто-блакитним браслетиком я пам'ятаю їх продавали в підземних переходах сувеніри робили самі плетіння
якщо існує щось щоб померти за це
щось найбільш неможливе в Європі кажуть мені: "Ми - номади, не знаємо, що таке батьківщина, взагалі, що це за слово"
якщо існує щось за що можна померти що залишиться цей браслетик з пластику
все згорить та зітліє все те що вбиває згорить з'їсть себе а життя живе
що таке шматок пластику пофарбований у два кольори
що таке пластик що таке попіл що таке земля твоя чужа вся земля
не відрізняється майже нічим скільки не йди на схід там виявиться те саме що вона тобі
земля темна солона батьківщина
хто скаже чому пластик не горить не згоряє чому людина вмирає чому вбиває
на кожен з цих пунктів можна відповісти відповіді немає
жовто-блакитний цвіт

***
тут водяться дикі кабани як за бабці Австро-Угорщини як за короля на Вавелі у квітні черга святити паски
дівчинка з маленьким братиком за руку говорить по телефону мамі: «Нічого, не плач, ми ще заробим»,
туристи не знають що таке війна хіба що у 15-му столітті
хіба що памятник Грюнвальдскій битві десь там біля центра що каже гугл мепс
тут водяться дикі кабани телефон куди дзвонити якщо зустрінеш такого ікла війни в Європі стане холодно взимку обовязково стане кажуть політики
хіба хто створить купол люди в поїзді з Катовіце кажуть ми маємо допомогати один одному я все розумію хоча ніколи не вчила цю мову
але що означає допомогати один одному що таке допомога новітнє ПВО визнання країни-терориста країною-терористом
ікла війни вбивають незгірше за все що вбиває тебе
як вижити у цьому світі вічної війни вічного ринку кров памятників камяниць туристи йдуть вулицею говорять
це такой балкон камяниця вони говорять англійською але я все одно все розумію
blue colour is my favourite colour
коли війна закінчиться ця Вавілонська вежа на тебе впаде попелом притрусить
коли війна закінчиться ми забудемо всі мови
коли війна закінчиться кому телефонувати ікла паплюжать твою плоть ікла ракет розривають тебе на шматки перетворюють на попіл
коли війна закінчиться хто захлинеться кровю хто згадає тебе

***
якщо у вас немає дітей, які вчаться у нашій школі, ідіть в інше укриття за місцем проживання
окупанти обстріляли Запорізьку область
окупанти обстріляли Київ окупанти обстріляли твій район
ти під небом Кракова тут нічого не вибухає
постріли чуються всюди але мабуть лише в новинах
майже ніхто не загинув від вибухів просто Європа помре але це ж буде потім не зараз після реклами
просто Європа народиться після рекламної паузи дивись як запізнюються поїзди
якщо у вас немає дітей які вчаться тут виживати у бомбосховищах чого ви можете навчитися далі
мотузка світла каплиці Матері Божої Кароль Войтила у сквері
виставка присвячена дивись він міг би зробити карєру в науці але пастирська місія
дивись надто багато патріархату життя вбиває тебе незгірше за мову
життя вбиває краплина за краплиною куди подітися потім еміграція слів
якщо у вас немає дітей які стануть гарматним мясом кровю тисячі вибухів за який кордон вам тікати
якщо у вас немає дітей ви самі діти мабуть не звиклі до смерті або звиклі занадто як вона є
вас зберуть у спортзалі вишикують за зростом тут насправді немає куди тікати лише похапцем збирати речі думати що може знадобитися після ядерного вибуху
земля велика куди на мапі де б на мапі не вибухнула вона

***

все плинне тут і зараз Музей народовий князів Чорторийських великі багатства все плине кудись розкажи мені що розказати
натомість історія завжди мовчить про нас ми заходимо у кавярню
зустрічаємо там українців які теж втекли від війни вся історія - втеча від воєн
вся історія - втеча, неначе від себе тут можна втекти
обіцяю собі бути сильною голос у навігаторі каже куди звертати ці лабіринти дворів планування на Вавель до центру
де центр цієї історії де центр всього децентрування
звідки береться кров у жилах коли вона замерзає від жаху життя від жаги існування
коли вона замерзає закінчується живе
не баритися на жодній зупинці
але нікуди не встигнути незабаром весь світ стане зблиском скілька тон вибухівки
ми тримаємо в серці тому воно має залишатися нерухомим
залишатися нерухомим жодного тиску
розкажи мені що знаходиться під скелями вод Вісли
чи відзеркалює вода вибухи слів

***
скільки життя залишилося в тобі королева Ядвіга в’їжджає до міста знеструмлене тіло любов памятає що поряд
вибухають будинки не все що навколо нас буде знищене але хто може знати що саме
залишиться потім навколо що саме залишиться ззовні цей світ що не створений ще
память колишніх імперій коліна різдвяних дерев звідси виходу зовсім немає
звідси має він бути але хто все вигадав це історія повторюється повторюється весь час повторюється календар на наступний рік
скільки життя залишилося в тобі наступного року

***
начебто все це було не з тобою насправді
біль оминає яке у нас місто на карті
вся асиметрія слів невідомої мови
хай би не влучили в ціль підсвідомості змови
начебто все це було але далі все марно
тіло вертаючи душу вбиває безкарно
ось для пелюсток яскравих прозорих мов скло
кров'ю історії місто мов пекло і тло
для невідомості - я тебе тут пам'ятаю
тут надто темно для фото і темно для раю
наглої смерті карбункулів вбивства Різдва
все що ми маємо треба ділити на два
поміж собою і тим ким би мали ми бути
більше не буде для вічності в тебе спокути
я залишаюсь і стіни будиночка впали
хто ми були ні ми імені навіть не мали

***

 ***
   як війна розірвала серце на шматки мов з картин Яна Матейко фарба спливає
   чорна фарба чорна вода стільки днів поспіль війна що її початок
   губиться десь в підсвідомості слів вистачає лише щоб сказати надія
   має залишитись там де полишили все
   як війна впала шматком заліза на скроні викарбувалась забуттям пам'ятаєш що було тут раніше
   цвіль зелених садочків рухомого складу душі мов розлили весь оцет в крові
   як війна розірвала серце і що тут раніше було тільки пустка залишилась замість того що живе та б'ється
   все що може розбитися тільки навпомацки спів з пастки вікон чужих
   як війна залишила сирени полів що ти маєш сказати так тому й бути зашилила нитку в голку смутку слова мають сенс там де ще є слова
 
  ***
   ні зовсім не хотілося б говорити про меседж війни війна не вчить нікого не робить
   кращим ефективнішим більш стресостійким у світі миру
   ти просто ходиш вулицями чужих міст не розуміючи що робиш тут прекрасно насправді
   тут тихо і тістечка тут неймовірно смачні тут вибухів зовсім немає хіба що від
   феєрверків тут з тобою вітаються привітно питають як ти ніхто тут не знає що таке війна ми теж раніше не знали
   війну ми бачили в кіно потім нам набридло дивитися ці фільми захотілося побачити щось про сучасність
   щось про справжній світ речей а не тіней в печері
   щось про світ де на людей не падає раптом ракета як в дурному блокбастері щось про справжній світ а яким він був чи могли ми його впізнати чи могли ми говорити зі світом його мовою а не мовою війни
 
  ***
   тендітна білявка Барбі лежить у пилюці
   пластик потрощений очі виколоті щоб ніхто не дізнався хто вбивці
   просто так життя стається з кимось або війна стається просто так кажуть як лихо стихійне якась навала
   як землетрус або повінь ніхто не застрахований від війни
   тендітна білявка Барбі ось її рука ось нога ось її сукенка рожева ось аксесуари ось очі окремо від душі
   ніхто не обирав бути вбитим на війні ніхто не обирав щоб тебе дикі звірі загризли
   ніхто не обирав але все пройшло все минає
   ось дивись тут немає протипіхотних мін ти гуляєш цим містом просто так як війна
   перетинає мир як мир захлинається війною
   ось знову тролейбуси їдуть туди де має бути життя
   ніхто не обирає страх але страх витікає з кров'ю
   тендітна білявка Барбі лежить у пилюці візьми моє серце воно просто пластик жадоби
   кожен видих немовби останній та все це ілюзія серце краси не зів'яне
   ці міста відбудують і море поглине любов