Славамир Адамович. Шорохи

Терджиман Кырымлы Второй
Шорохи

Лишь выключу свет в одиноком покое,
ещё не успеет огонь озолеть,
являются шорохи воинским строем–
и тотчас в углах начинают шуметь,

нахально в шкафы забираясь, до зорьки
ютятся на вешалках вниз головой.
И кажется, слышу я вздохи и ойки
их душек никчемных в прохладе ночной.

Мне зябко– что псу в подоротне не спится:
ночные шпионы житья не дают,
настрырливым шарканьем по половицам
интимнейших тайн оскверняют уют,

из-за пожелтевших обоев парадом
с хихиканьем заняв отцовский комод,
шельмуют кагалом меня и злорадно
судачат, чужак, мол, в гробу отдохнёт,

на полках, где столько романных паяцев
божков и красоток уснуло, они,
потомки палео-древнейших, роятся:
луна их как мама, пожалуй, хранит.

И нет мне покоя, пока балаганчик
как вышел на сцену– рядок за рядком,–
под утро тишком испражнясь, однозначно,
не сгинет за белым как свет потолком.

перевод с белорусского Терджимана Кырымлы



Шорахі 
 
Ледзь толькі пагасьне сьвятло ў пакоі,
ледзь толькі пасьпее агмень азалець–
зьяўляюцца шорахі шыхтам, як воі,
і ўраз па кутох пачынаюць шумець.
 
Нахабна ў шуфляды залазяць. Да раньня
на почапках віснуць уніз галавой.
Здаецца, нібыта я чую дыханьне
іх душаў нікчэмных у цемры начной.

Мне золка, як зьверу ў лядашчай бярлозе,
мне шорахі-шпегі жыцьця не даюць.
Сваім шаргаценьнем па шорсткай падлозе
яны мае тайны на сьвет дастаюць.
 
Іх цэры а-за жоўтых шпалераў сьмяюцца,
ў старой шыткаўніцы яны грамадой
міжсобку шальмуюць мяне і злуюцца,
што ўпарта хачу я знайсьці супакой.
 
На кніжных паліцах, дзе столькі паснула
раманных паяцаў, багоў, прыгажунь,–
там шорахі шорхнуць з часоў Вэльзэвула,
там месяц глядзіць на іх зь неба, як лунь.
 
I я ў гэтай кодле ня йму паратунку,
бо толькі пад раньне сьціхае мой боль,
калі, пакідаючы брудныя шлункі,
зьнікаюць начніцы скрозь белую столь. 

Славамір Адамовіч
см. по ссылке: http://rv-blr.com/literature/show/4153