Недялко Йорданов
ПРИСУД
Моя гірка, моя сердешна… Найчорноокіша з усіх…
Твій вічний страх життя і смерті… За кревних… За дітей своїх...
Від найдрібнішої загрози… Тремтливий голос твій бринить...
Ні, не за себе… А за мене… За кревних думаєш щомить...
Отямся, мила… Схаменися… Всміхайся… Прожени свій страх…
І завжди буде нам стежина в найнепрохідніших лісах…
Крізь непроглядний морок – вірмо – світляк надію принесе…
Ми ж тут з тобою… Тут допоки… Не варт… Тримайся попри все…
Чимало нам в житті судилось... Ще скільки нас чекає драм…
Егеж, пограла нами доля… Все ж милість теж являла нам.
Покинули і дім, і сцену… В нікуди шлях не був простий…
Знов починаємо спочатку… Знов в смерті із життям двобій…
Перемогли… Вціліли знову… З тобою разом ми, удвох…
Хоч молода ти… Молода ще… А я старий між нас обох…
І огорта мене постійно твоя настирлива любов…
Моя ти мила і докучна… Твій вічний присуд чую знов.
Гіркі ковтатиму я ліки… Веселі напишу рядки…
Гей, досить – посміхнись-но, мила… Це штрих маленький, навпаки...
Не поспішай, де вічний безчас… Тебе чекати буду я.
Моя прекрасна… Наймиліша… Найчорноокіша моя.
(переклад з болгарської – Любов Цай)
***
Оригинал:
Недялко Йорданов
АПОСТРОФ
Ти, моя тъжна и проклета... Най-черногледа на света...
Ти... С твоя вечен страх от всичко... И от живота... От смъртта…
От най-нищожната опасност... Ти... Треперящия ти глас...
Но не за себе си... За мене... За близките... За всички нас…
Вземи се във ръце... Опитай... Усмихвай се... Не трепери...
Пътечка винаги ще има и в най-бездънните гори…
Надеждицата ще блещука – светулка в непрогледен мрак...
Нали сме тука... Още тука... Не бива... Дръж се... Няма как…
Какво със теб не преживяхме... Какво ли не ни сполетя...
Е, поигра си с нас съдбата... Но беше благосклонна тя.
Напуснахме и дом... И сцена... За никъде... И посред път...
Но пак започнахме отново... Във битка на живот и смърт…
И оцеляхме... Победихме... И двамата сме пак... Макар,
че ти си още млада... Млада... А аз съм... Ех... Надеждно стар…
И ме обгръща непрестанно болезнената ти любов...
Ти моя скъпа и досадна... Мой постоянен апостроф.
Ще гълтам всичките лекарства... Ще пиша само весел стих...
Е, хайде де, засмей се вече... Това е само малък щрих
от Другото... Прекрасна моя... Най-черногледа на света.
Спокойно! Дълго ще те чакам... Не бързай... Там... Във вечността.