Сердце, воспой сады, которых не знало, в стекло
будто погружены, они очи слепят, как ваза.
Славь их, счастливое, пой. Краше их не росло
у цветущих розами вод Исфахана, Шираза.
Свидетелем будь: никогда ты не могло без них,
спелые смоквы их память твою хранили.
Пышные ветви их цветы к тебе возносили –
так, словно теплый воздух щек касался твоих.
И не поддайся обману, будто ты уж не в силе
себя удержать от порыва внезапного: существуй!
Нить шелкотканая, ты вновь станешь у швей при деле.
Образ тот, что тебя в плоть свою примет, почуй
вдруг на мгновенье отжившим духом больным своим
как завершенный вполне, изумленья достойный килим.
Серце, співай сади, тобі невідомі, що в скло
ніби занурені, очі сліплять, мов ваза.
Слав їх, щасливе, співай. Кращих за них не було
понад води й троянди Ісфагана й Шіраза.
Серце, засвідчуй: ніколи ти не могло без них,
їхні стиглі смокви завжди тебе пам'ятали.
Їхнє гілля рясне квіти до тебе здіймало —
так, як тепле повітря никло до лиць твоїх.
І не дайся омані, буцім-то вже не в силі
втриматись від припадкового поривання: існуй!
Нитко шовкова, ти знов станеш ткалям при ділі.
Образ той, що тебе в плоть свою прийме, відчуй
враз оджилим на мить духом своїм зболілим
як остаточно завершений, подиву гідний килим.