В дитинстві мені здавалося, що світ - повітряна кулька
У руках якогось страшенно примхливого хлопчака.
Щоденно я молилася, щоб йому вчасно вмикали мультик,
Дозволяли цукерки з серванта й не ставили до кутка.
Щиро сподівалася, що він не знайде де-небудь іржаву голку
І заливаючись сміхом, не лусне цей клятий світ.
Я думала, що тоді і я лусну, і мама, і друзі з двору.
Загалом, хотілося складати пірамідки, а не заповіт.
Потім я дізналася, про Великий вибух та еволюцію Всесвіту.
Про те, що цей гівнюк таки підірвав нас усіх.
Але мені подобалось, що в нас з Леметром досить схожі концепції.
Хоча моя, напевно, викликала б у нього сміх.
Врешті-решт, я знаю про голку більше, ніж фізики про сингулярність.
І хочу, щоб малому дали не цукерок, а гарного ляпаса.
Шкода, що після розповіді про таке, неминуче опинишся у лікарні.
Бо досить комічно вірити, що світ - це просто шматок латексу.