Чудомир
ГОЛКА
Чи то від клятої старості, чи то від клопотів, чи то від того, що звечора пізно обляглися, – а от ще до перших півнів баба Ната розплющила очі й більше не змогла заснути. Вовтузилася на ліжнику між ковдр, крутилася з боку на бік, стогнала, потім підвелася, розворушила жарини в печі, додала хмизу й присіла коло вогнища. Згодом, зачувши тепло, підкралася й кицька, потерлася об бабину спину, простяглася й скрутилася клубочком коло бабиних ніг. Так і сиділи удвох, захоплені кожна своїми думками, сиділи й мовчали. Кішка зігрілася й знову задрімала, а бабі сон все ніяк не йшов.
– Мабуть, так і стріну світанок, – сказала собі стара, – дай-но залатаю дідові гетри, бо ж ще вчора бачила, як з дірки визирала п’ятка.
Баба Ната піднялася, знайшла голку з ниткою, кинула ще кілька хмизин у вогонь, начепила окуляри на носа й почала просовувати нитку у вушко голки.
Наслинила нитку, зсукала краєчок, аби вигострити його, щоб легше сунулася у вушко, мучилася, пихкала, – не просувається нитка та й годі!
– Направду, ні то очі як очі, ні то окуляри як окуляри. Що з ними, що без них. Відколи кажу старому: відведи мене в місто підібрати й купити окуляри, щоб видючі були, а він:
– Пусте діло, – каже. – Зажди.
– Пусте діло, пусте діло – а от і не пусте вже. Завіска клята он обвисла, і тільки бовваніє мені щось попереду, а що воно таке – й не бачу, й не впізнаю. Коли б хоч гас був, я б засвітила лампу, бо – хай вже старість – а то ще й злидні до неї на додачу.
Старенька трохи відкусила кінчик нитки, наслинила знову, зсукала своїми кістлявими пальцями і ще раз спробувала завести нитку у вушко голки. І начебто примірялася точно попасти – а тільки кляті руки тремтять! Щойно наблизиться втрапити куди треба – аж нитка знов кривуляє й не хоче лізти.
– Хай йому грець, – розсердилася баба Ната. – Хіба ж то голка? Йой, було колись їх продавали з вушком завбільшки з вікно, а тепер ледве-ледве знайдеш те вушко, ніби заліплене воно.
– То не голка крива, ні, – озвався ззаду дід Стоїл, що вже був прокинувся, – а роки! Постаріла ти вже, постаріла! Хіба не відчуваєш?
– Тобі бабця зістарилася! Ти, якщо такий молодий, то давай, спробуй просунути нитку.
– Зараз встану, встану й одразу зроблю. Навіть без окулярів усилю її.
– Хіба всилиш? Якщо язиком всилювати, то й Гочо Сліпий всилив би. Не бурмочи там на ліжнику, а якщо можеш, то вставай і зроби, а я тобі вже полатаю гетри.
Дід Стоїл почухався, заправив штани, всівся до вогнища коло баби, узяв голку й нитку. Мучився він, пружився – все ніяк в нього не виходило.
– Упевнився? Я ж кажу тобі, що вушко завузьке, а ти…
– Не завузьке, то очі мені засльозилися від позіху, мабуть через це не виходить.
– Хоч сльозяться, хоч ні – а все в тебе сталося, як і в мене. Ось спробуй із окулярами.
Баба Ната подала йому окуляри, начепив їх старий, спробував знову, потім ще раз і ще раз – вже й треті півні прокричали, почало благословлятися на світ, а нитка все не заходить.
Вертівся дід Стоїл, піднімався, витягав шию, баба Ната підкладала хмизу у вогонь, щоб горіло яскравіше та й краще було видно, – все одно нічого не виходило.
Зрештою старий розсердився, копнув кішку, кинув голку з ниткою бабі до подолу й зачав шукати свою шапку. Мацав по поличках, рився в ковдрах, сердито буркочучи:
– Голки! Нитки! Це насамперед не чоловіча справа, а жіноча! Де се видано, де се чувано? Вічно ти видумаєш таке!
– Чи жіноча, чи чоловіча — не знаю, а от тільки знаю, що ми з тобою обидва заслабли на зір. Це я знаю.
– Заслабли! Маячня! Узяла тонку, наче волосина, голку, а нитку – що тобі мотузка… Заслабли, кажеш.
– Я знов тобі повторюю: голка тут ні до чого, Стоїле, ні до чого, ніц не бачимо вже, не бачимо.
– Е, добре, добре, – пом;якшав дід Стоїл, – коли вже ми з тобою настільки заслабли на очі, не мучся і не лайся на мене, а попроси Лілку, хай всилить нитку — та й по всьому.
– Вона, Лілка, зробить, авжеж, зробить, а от тільки спить ще дитина, нащо її будити?
– Ага, спить. Обернися й побачиш. Витріщила очка, наче лисичка в нірці.
Лілка, маленька онучка Стоїлових, часто затримувалася у них і лишалася ночувати. Побачивши, що вона прокинулася, баба Ната погукала:
– Вставай, Лілко, вставай, бабина дитино, просунь цю кляту нитку, бо цілісіньку ніч з дідом мучимося, а не всилимо нитку – ніц не виходить. Йди, поможи нам.
Дитина потяглася, протерла очка і, як була в сорочці, вискочила з-під ковдри, сіла до вогнища між бабою й дідом. Баба Ната притягла ковдру, щоб закутати дитині спину, подала їй голку й нитку, і старі обоє втупилися на руки дитини.
Лілка схопила нитку, підняла голку, глянула-поглянула, та й мовила, посміхаючись:
– Овва, бабусю, у цієї голки нема вушка! Вона поламана.
Старі не спромоглися на слово.
Так і застигли, мов занімілі.
(переклад з болгарської – Любов Цай)
***
Оригинал:
Чудомир
ИГЛАТА
От старост ли пуста, от грижа ли, от що ли, уж късно си легнаха снощи, а още първи петли непропели, баба Ната отвори очи и повече не можа да ги затвори. Въртя се из чергите, обръща се, пъшка, па стана, разрови жаравата, сложи сухи съчки и приклекна до огнището. След малко, усетила топлото, и котката пристигна, отърка се около кръста й, попротегна се и се сви на кълбо в краката й. Стояха тъй двете, унесени в своите мисли, стояха и мълчаха, котката се напече и замърка отново, а баба Ната не ще и не ще.
– То се е видяло, че тъй ще си осъмна – си рече старата, – ами я да взема да закърпя калцуна на дядото, че гледах го вчера, съвсем беше зяпнал на петата.
Надигна се баба Ната, намери игла и конец, хвърли още малко съчки на огъня, обеси очилата на носа си и почна да вдява. Наплюнчи конеца, усука му края, за да се изостри и влезе по-лесно, мъчи се, пухтя – не ще да се вдене и не ще!
– То, аслъ нито очите му очи, нито очилата му очила. Колкото видя с тях, толкова и без тях. Откога му викам на стария: заведи ме в града да си премеря и си купя очила, дето виждат, че голи и боси ще тръгнем, а той:
– Лесна работа, вика. И това ще бъде.
– Лесна, лесна, ама ето, че не е лесна вече. Перде ли пусто се е спуснало, от слабост ли е, ама само ми се мержелее нещо отпредя, а какво е, нито го виждам, нито го познавам. Да имаше поне газ, щях да пална лампата, а то - не стига старотията, а и сиромашия отгоре.
Откъсна малко от върха на конеца старата, наплюнчи го пак, пак го усука с костеливите си пръсти и го насочи наново към иглата. И уж право мери към ухото, ама пустите ръце нали и те треперят! Тъкмо да го мушне, гдето трябва, мръднат, конецът се подкриви и не ще да влезе.
– Опустяла пуста – тросна й се баба Ната. – То игла като игла ли е? Едно време ги продаваха с уши, хе, като пенджери големи, а сега ги свили, свили, че сякаш са залепнали.
– Не е крива иглата, не е – обади се зад нея събудилият се вече дядо Стоил, – а годините,
годините! Одъртяла си вече, одъртяла! Не се ли видиш!
– Одъртяла е баба ти! Ти, като си млад, защо не станеш да я вденеш?
– Ще стана, ще стана и завчас ще я направя. Хем без очила ще я вдяна.
– Ще я вденеш зер. То ако с приказки се вдяваше, и Гочо Слепият щеше да я вдене. Недей мърмори там из чергите само, а ако можеш, стани и я направи, та да те закърпя.
Дядо Стоил се попочеса, прибра си разхлабените потури, привлече се до огнището при бабата, взе иглата и конеца, мъчи се, пънкави се и той и не можа да я вдене.
– Видиш ли? Аз ти казвам, че ухото й е тясно и таквози, а ти…
– Не е тясно, не е, ами очите ми сълзят от прозявката, види се, затова.
– И да сълзят, и да не сълзят, все толкова ще я свършиш и ти като мене, ами я опитай с очилата.
Подаде му очилата баба Ната, надяна ги старият, опита веднъж, още веднъж и още веднъж – петлите потретиха, почна да се съмва, а конецът не влиза.
Въртя се дядо Стоил, надига се, опъва шия, подклажда баба Ната огъня да светне повече, за да види по-добре, и пак нищо не излезе.
Най-после старецът се ядоса, ритна котката, тръсна иглата и конеца на бабата в полата и стана да си търси шапката. Бърка из долапите, рови из чергите и все мърмори сърдито:
– Игли! Конци! Това най-напред не е мъжка работа, а женска! Кога аз през живота си съм папал такива дивотии? Все да измислиш нещо!
– Женска ли е, мъжка ли е, не зная, ама и двама сме ослепели. Това зная аз.
– Ослепели! Вятър работа! Взела една иглица като косъмче тънка и един конец като въже и... ослепели.
– Аз пък ще реча: не е до иглицата, Стоилее, не е, а не виждаме вече, не виждаме.
– Е, хубаво де, хубаво – поомекна дядо Стоил, – щом пък сме толкова ослепели, не се мъчи и не карай мене, а дай на Лилка да ти я вдене и толкова.
– Тя, Лилка, че ще я свърши, ще я свърши, ами спи си детето, защо да го будим?
– Спи ами. Я се извий да я видиш. Ококорило е очи като лисиче в дупка.
Лалка, малкото внуче на дядови Стоилови, като закъснееше вечер, често оставаше да спи у тях. Щом видя, че се е събудила, и баба Ната я завика:
– Стани, Лилке, стани, бабиното, да ни вденеш тая пуста игла, че цяла нощ с дяда ти се мъчим и не можем. Стани да ни помогнеш.
Детето се попротегна, потърка очи, измъкна се по ризка от леглото и седна при огъня между двамата. Баба Ната притегли чергата, зави му гръбчето, подаде му иглата и конеца и двамата се вторачиха в ръцете му да го гледат какво ще прави.
Лилка хвана конеца, дигна иглата, погледа, погледа, па извика ухилено:
– Ами че тая игла няма ухо ма, бабоо! Тя е счупена.
Старците не можаха да рекат нищо.
Тъй си останаха като заковани.
***
Чудомир (Димитр Христов Чорбаджийський; 1890-1967) — болгарський художник і письменник-гуморист.