«Це чужа наука – пам’ятай!»
– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
розказано про нього так багато,
хоч повернуло шлях до забуття,
не тільки будні є, на схилі літ,
а й свято.
Залежить все, звичайно, від людини,
сприймати старість в благо?
Чи як – зло?
Роки, чи місяці, дні… роковими
і плакатися: «Як не повезло!»
Що, ці часи, погані і тягучі…
Це – пекло!
Чи гнітючий сон?
Усе сліпе.
Все, мов старі онучі…
Спів солов’їв пропав,
лиш – каркання ворон.
Хтось – старість проживає не цікаво
і тягарем кладе на плечі дітям.
Ну, що сказати цим приблудам – браво!
Їх, молодих, наповнюють страхіттям –
боятись старості,
боятись довго жити,
не стати своїм дітям тягарем,
як порохно живе, убого скніти...
Сама кажу і вже на серці щем.
Хтось – перетворює останні дні у свято.
Збирають все, на що не було часу,
різних цікавинок у світі так багато,
наче до першого вступають класу.
Дитинства мрії, втілюються ними,
їх розмаїття, цей чудовий світ,
які не виросли, зосталися малими,
чекали виходу так довго…
стільки літ.
– Бабусю мила, а ви праві.
Знаю,
що всі старенькі є, насправді, різні.
Одні бурчать –
не так сказав, чому присів тут скраю…
Є, що мовчать, та погляди лиш грізні.
А є цікаві, завжди позитивні,
придумують, навчаються новому.
Різницю не відчутно, всі є рівні
і молодість, і старість – гімн живому.
НадихАють, навіть молодих,
з них енергія клекоче через край,
довіра в ситуаціях любих…
– Вся ця енергія – крізь болі!
Так і знай.
Тіло старе, своє бере в цім віці,
вже зболене, пігулки мов цукерки,
ці люди – не послушні вівці,
бо хочуть у строю, в бою померти.
Не всі, на жаль,
справляються так легко,
з розумінням – старість підійшла.
Часто, переходять через пекло,
спалюють середину до тла.
***
Якось, до менЕ прийшла знайома,
з розпачем:
– Не хочу більше жити!
Не потрібна вже нікому вдома –
дочці, сину, внукам…
що робити?
Як прийду до дочки – зять сердитий.
Як до сина – злість в очах невістки.
Чай ще не холодний, не допитий,
а вже «перемиті мої кістки».
Серце крається, життя все положила
на дітей, так працювала важко.
Своє щастя, теж, не пережила –
відказалась ради них.
На душі тяжко.
– Ти малюй, – даю їй пензлик в руки.
– Я не вмію, хоч колись любила,
у дитинстві. Творчі муки
також мала, стать митцем хотіла.
– Я навчу і розкажу в дрібницях,
не тривож ти кожен день дітей.
Дотепер ще справна молодиця,
в голові є океан ідей.
За неділю, діти в непокої,
позбігалися, злякалися за маму,
а матуся, усі мрії свої,
втілює в життя і їм в догану:
«Не ідіть, не йдіть, не маю часу,
сплю по три-чотири я години,
серця і душі моїх прикрасу –
в творчість, мої ночі всі і днини».
Потім виставки, вірші і проза,
закрутилося життя на старість
і тепер цвіте, а не заноза.
Їй і дітям, це життя у радість.
***
– Ви, бабусю, теж не знаєте нудьги,
творчість в вашому житті є назавждИ.
– Я, приливами, від болі і туги…
…роздумів…
Ти трішечки зажди,
ледь спочину і думки до кучі
позбираю, бо ти знаєш,
в голові немов ліси дрімучі,
в них плутаєш, а то їх шукаєш.
Переміна в настрої постійна –
радість змінюється, вмить, на відчай,
то, ти винна, а то знов – невинна,
то суддя,
то сліпий, глухий слідчий.
Ти сама це бачила не раз,
утішала, потім вдвох раділи,
бачила всю старість без прикрас,
її трати і її наділи.
Краще поділися про себЕ,
що нового у твоїх стосунках,
бо цікавість кріпенько скубе,
ти в яких від долі подарунках.
Твоє серце вибрало?
Кого?
З ким підеш під руку до вінця?
Чи кохаєш щиро ти його?
З ним, ти житимеш до самого кінця.
– Серце я послухалася свОє,
з голови прибрала розрахунки,
у коханні нас тепер є двоє,
чисті, без фальшивості стосунки.
А якщо, бабусю, він не зможе
полюбити теж мою дитину?
Я весь час в страху і на сторожі,
а думками у минуле лину.
Рідний батько відказався, втік,
тільки-но, дізнався про вагітність,
той, душевний і вселенський крик,
рій страждань,
і сліз потоків скритність.
Він старається, по мірі своїх сил,
бавиться з дочкою, вона рада.
Матиме дитя батькІвський тил?
Ваша, так, потрібна й ця порада.
– А яку пораду можу дати?
Ой, дитино, я сама блукала,
що робити і чи зможе стати
чужий батьком, теж себе питала.
Не повірила у казку, побоялась,
рідний не заглядав до дитяти,
із малесеньким сама осталась
а йому на нас було плювати.
Те, що дядько чужий дасть любов,
в голові не вкладалась картинка,
«наламала у цім світі дров»,
син без батька ріс, немов, билинка.
В жінки я питала теж поради,
заміж взяв її, уже з дитям,
не маленьким:
«Бога ради,
сина переймаюся життям».
Подивилася на мене пильно:
«Думаєш мені не було важко?
Полюбити як і мама, сильно
він не міг, та ставився поважно.
Ним опікувався все життя,
мов рідним…»
А коли вона, пішла у ті Світи,
він прожив разом, із сином літнім,
внуком, правнуком і міцні ті мости.
Не нажили обопільних діток,
ця причина лишиться у тайні,
а, можливо, був такий захисток,
щоб не стало це дитя «останнім».
Побоялася, як це і ми з тобою,
за своїм – зненавидить чуже,
що відношення хороше буде грою,
свій не любить батько,
то невже
і чужий полюбить, не розділить,
не образить і не дорікне…
Як же, мамі, важко пересилить
всі страхи…
Та, знаю лиш одне –
прожили разом до сивини,
у любові і повазі, всім на заздрість.
Нам потрібно ще якої глибини?
щоб довіритися долі, хоча б, малість.
Став онук ріднішим усіх рідних,
із колиски їх любов взаємна,
один одному найближчі,
з усіх близьких,
ця любов безмірна і таємна,
не прилюдна і не напоказ,
скрізь сприймали наче з батьком сина.
Дід радів, промовчував не раз,
тільки йому відома причина.
***
Не усім так повезло, дитино,
«кіт в мішку», казала вже тобі.
Багатьом є – пекло кожна днина,
діти носять всі жалі в собі;
скривджені, принижені, побиті…
від чужих,
та, і своїх батьків,
із народження вже горем оповиті.
Говорю… й не вистачає слів.
– А що мами?
Що ж то за кохання?
Кидати дітей рідних у піч.
Чи бояться?
Чи нема бажання?
Чому терплять сльози день і ніч,
і свої, й дитячі?
Бабцю, мила,
стала я боятися чомусь,
може, я даремно запросила
і довірила наше життя іще комусь?
– Так. Знущаються –
коли дозволить мама,
як вона не буде захищати,
нею ж, вибраного їм тирана,
від мучителя…
він – буде розпинати.
Тільки жінка може в двобій стати,
за дитину битися до смерті,
а не за любов свою карати –
дитя рідне, в злобИ круговерті.
***
Я кохала.
Теж могла терпіти
чоловіка, заради дитини.
З гидким чоловіком можна жити,
а з поганим батьком…
а ні днини!
Прожило моє дитя без тата.
Свій не кидався.
Не вірила чужим.
На одненьку половину хата.
Син не виріс немічним і злим.
З татком бачився, а трохи як підріс,
він сказав слова, як грім із неба,
на запитання моє, із морем сліз:
«Може розлучатися не треба
було з твоїм батьком?
Мав би тата».
«Ні!
Для мого щастя – правильно зробила.
Це була б часу і нервів трата.
Ніжно за обох мене любила».
***
– Ти, дитино, слухай.
Тільки знай! –
перейди життя, свою, дорогу.
Це чужа наука – пам’ятай!
Залишай її біля порогу.
Не неси у хату, де довіра,
не ламай цим сумнівом пустим,
випустиш, чужого сміття, звіра,
димом вкриєш чорним і густим.
Це кохання, Дасть Бог, стане вдалим,
хай поселиться назавжди воно з вами,
твоє серце, вже було страждалим,
ледве справилися і прийшли до тями.
Де капуста?
Бульба охолола.
Знову забалакалися вдвох,
Квіти в клумбі гарно прополола,
господинька.
Ну, скоренько в льох.
Захвати і огірочків миску
малосольні, помідорів теж,
все з городу, все своє, без риску,
щоб всі тверденькі були, простеж.
***
Тихе щастя – чайник на столі,
огірочки, млинці, бараболя…
посмішка дитяча,
на чолі – сивина…
спокій в душі і в серці – воля.
3.03.2021 рік