Ти стояв все життя на узбіччі,
де схрестилось немало доріг...
Не шукав ти дорогу у вічність,
ти надійний шукав оберіг...
Але доля з тебе познущалась,
індульгенцій на щастя - нема...
Гроші є, але з ними зростали
злість та зависть, а то недарма...
Все що маєш не радість приносить,
а щось схоже на радості тінь.
А ночами, у снах, ти по росах
ходиш в лузі та слухаєш дзвін...
У саду, де старезним деревам
зацвітати настала пора,
стоїть церква, чий дзвін безперевно
закликає до служби вірян.
Путівці ти шукаєш до храму,
та немає до нього доріг.
В нім забиті і двері, і рами,
та барвінком порослий поріг...
І той сон, що приходить щоночі,
розгадати не можеш ніяк...
Він віщує, чи може пророчить?
А той дзвін, до подій яких знак?
Після сну в грудях так калатає,
немов серцем тим били у дзвін.
І спасіння від нього немає,
бо опівночі знов прийде він.
Сон щоніч страх-марою лякає,
вже й безсоння сприймаєш, як дар.
За що кару такую ти маєш?
Гроші є, та над сном ти не цар!
Перехрестя доріг зав`язались
потойбічним та міцним вузлом.
Мрій бажання щодалі зростали,
та на друзки розбились, як скло...
Не шукав ти дорогу у вічність.
Мимо неї тебе пронесло.