Пенчо Славейков
В моїм садку буяє квіття рясно:
вербени кущ, левконія прекрасна,
волошки і конвалій білих жмут,
троянда серед них царює тут.
І вранці, щойно їх я привітаю,
і ввечері, коли їх поливаю,
мене стрічають, шлють мені привіт.
Стебло усяке, паросток чи квіт
моїй душі споболюють неначе
і знають, чом вона сумує й плаче,
мене питають: «Чи настане час,
коли вона тут буде поміж нас?
Без нас їй сумно – так, як нам без неї!»
Вона й для мене – все, та тільки де є?!
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Пенчо Славейков
Цъфтят цветенца в моята градина:
и шибой горд, и кичеста върбина,
и момини сълзи, и син синчец,
и розата– на вси цветя венец.
И надвечер, когато ги поливам,
и призори, кога при тях отивам,
посрещат ме те с тих и мил привет.
И всякой стрък, и всякой свиден цвет,
като че ли отгатнали тъгата
и за какво ми в жалба крей душата,
запитват ме: «Кога ще дойде тя,
сестрицата ни, между нас цветя?
Без нас тя чезне, както ний без нея!»
И аз я чакам, цветица, но де я!