Весною дихає прочинене вікно,
Радіють вулиці так гамірно й святково,
Трава мов домоткане полотно,
Вкриває жухле листя терміново.
Ще вчора холодно, а нині теплий рай,
Ловлю проміння, кліпають повіки,
Лікую сонячним дощем свою печаль,
Мені б позбутися її, чи десь подіти.
Колись обіцянки давали ми весні.
Наш первоцвіт кохання цінувати.
Тривожний, щемний поклик у душі,
Усе життя, до скону пам’ятати.
Весною дихаю, і мов би у політ,
Себе у свою юність відправляю,
Змінилась я, змінився цілий світ,
Що я забула там, що й досі ще шукаю?
Себе? Та інша я уже давно,
І про життя вже не по книгах знаю,
І що п’янким буває не вино,
А ніжний погляд розум відбирає.
І глибину очей, і жар двох слів,
Написаних на клаптику старому,
І ту незвідану безодню почуттів,
Що крає юне серце по – живому.
Все що «колись» нехай іде у небуття,
Бо я щаслива тим, що зараз маю,
Ти тільки не тривож моє життя,
Тобі я рада, Весно, і вітаю!