Дыши, ясная плоть стиха!
Космос, текучий извечно,
окутал твою незримость. Противовес, что меня
рождает ритмично.
Единственная волна, морем
которой я медленно зрел,
ты бережливее всех возможных морей:
равнины скупой.
Сколько тех, познанных ширью мест
вобрал я в себя! Порывы ветра иного –
будто мой сын.
Ветер, меня узнаешь? Память моего покрова
ты, гладенький полог,
овальная крона слова.
Дихай, вірша єство ясне!
Усесвіт, мінливий одвічно,
сповив твою непомітність. Противага, що мене
народжує ритмічно.
Хвиля єдина, котрої
поступовим морем я зрів,
найощадніша ти з усіх можливих морів:
площі скупої.
Скільки цих, назнаним широм, місцин
ввібгав я в себе! Іншого леготу гони —
ніби мій син.
Повітря, мене пізнаєш? Пам'ятне мого покрова
ти, гладенька опоно,
листя й овал мого слова?