Н.Бидненко
Наче літо забуло щось в січні –
Ніжне сонце мережить вікно.
Хто сказав, що нічого не вічне?
Чом же вічне те слово одно,
Що злітає із вуст просто в серце
І буття перетворює в рай,
Й не міліє любові озерце,
Почуттями наповнене вкрай.
Усього у минулім багато,
Не згадаєш тепер кожну мить…
То душа мов закована в лати,
То, як рана відкрита, ячить.
…Так блукають думки на просторі,
То заводять негадано в ліс…
У солодкому присмаку горя
Гіркота несподіваних сліз.
***
Лето, что-то забыло, вернувшись в январь-
Нежно солнце сверкает в окно.
Кто сказал, что не вечно ни что?
Почему же вечное слово одно,
Что слетает из уст прямо в сердце,
Жизнь твою превращает в рай?
И не мелеет любви озёрце,
Переполненное чувствами через край.
Было в прошлом всего полно,
И не вспомнишь теперь мгновения...
А душа, как в путах кровит всё равно.
...Так блуждают вольные мысли,
То заводят негаданно в лес...
В сладком привкусе горя -
Горечь неожиданных слёз.