ВИР
Довічна марнота віків все – Бога осягнути
Чи в блуді мудрому здурити й оминути
Долю приречення. Її пряде в циклічність
З канонів пожирань й відрижок житність.
Дощі ж ревуть, стягнувши небо в пути,
Й роз’юшуються в дрантя, щоб лизнути
Слізьми родючу твердь. Яка епічність!
У пекло впали роси, як у темінь свічність
І згинули завоскнені землею. Хіть відчути
Від перетворення неочевидного. Побути
По той бік яви сеї. Впасти в потойбічність
Життя вже неживого – прірвову магічність.
Тишу розгледіти довірочно і шепіт вчути
Істерики шаленства душ із черева покути,
З піхви злягання зорь і сил. Свята трагічність!
Досвітня ще! Чи то любов і вся її калічність
В людській природі? Глек вінчаний отрути,
Незграбно Гончарем задухнений й зіпсутий.
Світ – суть удавана за поступ хаотичність
У вирві сталості й безмежна канонічність
Пастки надій. В омані мрії так і не збагнути,
Що смерть йде по різдву і крок її ледь чути,
А по зимі – весна, за нею колом – звичність.
І все поглине знов в безчасся своє вічність…
Павло Гай-Нижник
2 травня 2021 р.