О благодатная криница рта,
что щедро молвит о едином, чистом
лице, что изливается лучисто
в воде, ты – мраморная маска. Там,
вдали, струятся полноводьем акведуки,
надгробия и склоны Апеннин
несут тебе свои преданий звуки
и, подбородка полутемный тлен
омывши, воды катятся в затоны.
И мраморное ухо полусонное,
то самое, с которым речь ведешь,-
то ухо недр. Ведь лишь сама с собою
земля беседует. Кувшин нальешь водою –
как будто ее слово перебьешь.
О рота благодатне джерело,
що щедро мовить про єдине й чисте
обличчю, що струмує променисто
в воді, ти — мармурова маска. Тло —
далекі повноводі акведуки,
що повз надгробки й схили Апенін
несуть тобі твоїх бувальщин гуки
і, твого підборіддя тьмавий тлін
омивши, води котяться в затони.
Це мармурове вухо напівсонне,
те, до якого мову ти ведеш, —
то вухо надр. Лише сама з собою
земля говорить. Глек наллєш водою —
неначе їй розмову переб'єш.