Я сумую за нею. Не в тому справа,
Що холодні ночі, чи руки інших.
Просто бути моєю - її карма,
І про мене усі її ревні вірші.
Я порівнюю кожну з її парфюмом,
Приторно-ніжним, різко-п’янким.
Вона бреше, ніби немає суму,
В тому, що її подих не поруч з моїм.
Я ні з ким більше так не змагався,
До кривавих порізів, до синців і безсонні.
Я пам”ятаю усі її фази:
Слізні істерики, ніжніть, температуру у скронях…
Я пам”ятаю усі її рими,
Про те, який я - останній м*дак;
Про те, якими були ми близькими;
І про те, чому все закінчилось так…
Після всіх образ і прокльонів матами,
І того, як вдавала з себе Психею,
Й розірвала душу мою на атоми...
Я усе ще сумую за нею.