Над виярком, обабіч диких скель я зупинилась...
Вітерець притих...
Він змішував у себе на палітрі
зелені свіжолітні кольори...
Потім дмухнув...
Верхівки лісу ледве сколихнулись...
Вмить вітер, набира в легені літню лінь, подув щосили!
І хтива спека знітилась й за вітром полетіла...
Ще й не було впомині прохолоди...
Та свіжість за хмаринками погналась...
По лукам, по дібровам,
вдовж узлісся, залопотіло листя...
Всю зелень трав, немов би хвилі в морі,
війнуло вразі з західу на схід...
Отой великий та потужний подих
високе небо вразі-раз почуло...
Три вітри закружляли наче дзига,
доверху підіймавши пил і бруд.
Десь, іздалека, долітали звуки,
які мене чомусь відвлолікали...
То шурхіт шин по новій автостраді,
то рип дерев, що стовбурами терлись,
поваленими бурею торіч,
то каркіт крука, дзвінкий стукіт дятла,
ховали острах мій за наслідки дощу.
Та вітра шум усе це перекрив...
З-за лісу грізно хмара випливала,
віщуючи що недарма прийшла...
Над нею чулось буркотіння грому...
Там, десь далеко,що й не видно звідсі,
куди мій ліс одначе б не доріс,
на крутогорі понад тихим плесом,
розчісаним небіленим руном,
ковиль вклонявся вітру сивочоло,
мов дякував за той майбутній дощ,
що принесе відродження природі....
На виярку, обабіч диких скель,
я бачила отеє вічне диво!
Я вітру уклонялася доземно,
бо ковилиною в той час отам була...