<Людмила Плєвако>
Розгулялась Громовиця,
Як на диво, не на жарт.
Сіє рясно блискавиці.
Розлякала всіх зірчат.
Навіть Місяць блідолиций
Про всяк випадок сховавсь.
Знає норов Громовиці:
Вгамувати її – зась!
Розбуялася дівиця,
Сипле сяйвом з висоти.
В небі – тільки подивися –
Креслить вогняні мости.
Ллє дощі несамовито –
Непереливки житам.
Виє, гуркотить сердито
Та підморгує вітрам.
Вогняним ножем іскристим
Небо ріже, мов пиріг.
Шаленіє голосисто.
Не стихає, як на гріх.
Хто стривожив Громовицю?
В серці хто роздмухав жар?
Чом сьогодні їй не спиться
На перині з білих хмар?
Загорнувшись в теплий шалик,
Ще б дрімала кілька днів,
Та зухвалий шанувальник
Поцілунком розбудив!
То й вирує Громовиця,
Щоб нахабника знайти,
Бо не спиться й не лежиться
Їй у шатах самоти.
Міст найбільший збудувала,
Щоб закоханий прийшов,
І той шибеник зухвалий
Вмить примчався стрімголов.
Незабаром тихо стало,
Довго не було стихій,
Бо спокійно воркували
Громовиця й Буревій.
28.06.2021