Посмотри на цветы, что пригубили доли
той, что мы взяли в долг, и верны земной суете.
Но как знать, может, ропот на то, что увяли,
их укоры в одних только нас видят цель.
Что жаждет меняться, тому мы кладем на плечи,
ролью своей упиваясь, собственной тяжести груз.
Учителя мы жестокие: вещи
знают вечной юности вкус.
О кто б их, сонных, постиг, и на дне сновиденья
с ними сроднился! Как себя бы явил он легко,
светом лучась каждый день в общем теченье.
Иль остался б как есть.А они бы его признали
близким по духу, цвели бы и прославляли
брата спокойных сестер в ветре лугов.
Глянь на квіти, що крихітку долі спізнали,
нами позичену, й вірні земній суєті.
Хто те знає? Їхні ремства на те, що зів'яли,
докори їхні мають лише нас на меті.
Всьому, що прагне зміни, ми покладаєм на плечі,
заворожені роллю своєю, власний тягар.
Вчителі з нас виснажливі: речі
знають вічної юності чар.
О коли б хто їх, сонних, збагнув, і в глибокому снінні
з ними зріднився! Як легко б себе він явив,
мінячись кожного дня в спільній пучині.
Чи залишився б як є. Ті ж, що в ньому признали
свого по духу, квітли б і радо вславляли
брата спокійних сестер у вітрі лугів.