Полинула думами в глибочинь,
Як той Роденівський Мислитель.
Роздарував що небожитель?
Збагнути б різнобіжність величин.
Мов в кручувате урвище впаду:
Однім за що вся сила й слава,
Комусь наруга та потала?
Чи відповідь колись знайду?
Нуртує збісневіла чорна кров,
Зароджуючи бойовища,
І сухореброї коса вже свище,
Збираючи врожаї щедрі знов.
Укоротивши братній нагло вік,
(Все Євин первісток підступний),
Усобиць полум’я облудно
Під стріху — перший вічний гріх.
Настане ж та година вже колись
Що Авеля не втне той Каїн,
Земля сповита буде раєм;
Живи, радій і не журись?.. Коли!?
Колись…