Переводы статей и интервью

Интервью с Дэймоном Гэлгутом
 
Киануш Хашемзадех: Я знаю, что вам больше нравится, когда роман «В незнакомой комнате», основанный на вашем опыте, называют художественной литературой, а не мемуарами. Мне хотелось бы узнать ваши мысли о мемуарах и о том, почему вы настаиваете на этом ярлыке.

Дэймон Гэлгут: Мемуары, кстати, сейчас – очень популярная форма в Южной Африке, здесь есть это ощущение невысказанной истории, которую мы сейчас восстанавливаем. Нельзя сказать, что я этому противлюсь. Видишь ли, мы думаем, что знаем, что значат эти категории.   Мемуары или нон-фикшн считаются «правдой», в то время как художественная литература, как мы ее понимаем, - «неправда». Но иногда, фактически, граница между этими двумя жанрами довольно проницаема и иногда бессмысленна.  Например, в романе – это происходит постоянно – я могу написать о реальном эпизоде из моего опыта или о реальном человеке, которого я знаю. Довольно общепринятая практика – говорить, что такой-то эпизод или персонаж – мой знакомый или история из моей жизни. И это не проблема. Но если по какой-то причине вы действуете наоборот, это становится проблемой.  Если вы пишете что-то, что слишком уж очевидно основано на вашем личном опыте, и называете это художественной литературой, люди чешут затылок и действительно озадачены.
    Позвольте объяснить вам подробнее мои аргументы. Я сижу тут с вами, веду этот разговор, и у меня останутся воспоминания об этом моменте, которые будут состоять из цельной ткани разнородных впечатлений – моя температура, вкус кофе или выражение вашего лица, а также слова, которые я произношу – но когда я начну вспоминать этот момент позже, я также, словно это – часть нарратива, как путешествие -    длящегося нарратива –  выберу определенные элементы воспоминания и выделю их, а другие полностью выброшу из поля зрения. Я собираюсь забыть весь незначительный хлам и выбрать только самое важное, то, чему сам придаю значение.  Как автор художественной литературы, я утверждаю: каждый раз вы создаете нарратив. В каждый конкретный момент вы решаете в своем нарративе, что важно и что является ключевым для этой сцены, и сосредотачиваете на этом внимание, используете свой опыт или полностью отказываетесь от него.   
  Так о чем речь: думаю, мы постоянно создаем историю свое жизни, и память, в конце концов, ничем не отличается от рассказывания той или иной истории.     В некоторой мере это доказывает факт: если бы вы взяли интервью у людей, с которыми я путешествовал, их версия путешествий очень мало напоминала бы мою, разве что поверхностно. Значит, то, что мы считаем правдой, на самом деле очень, очень субъективно. Поэтому я рад, когда истории маркируют как художественную литературу. Мне нравится, когда люди упираются в это головой, когда читают, и говорят, что это кажется художественной литературой, но почему героя зовут Дэймон, сколько здесь реального и сколько выдуманного, и если это реально, почему называется художественной литературой?   


КХ: Мне всегда было интересно, почему люди практически одержимы идеей реальной истории.


ДГ: Думаю, это полезная для людей перегородка – мы фактически знаем или можем объективно воспринимать правду и реальность как противоположность воображаемому.  На самом деле я хочу сказать, что эти категории намного более неустойчивы, чем мы привыкли думать. 


КХ: Несомненно, соглашусь. В романе «В незнакомой комнате» перспектива нарратива перемещается от первому ко второму и третьему лицу. Интересно, как вы в к этому пришли. Вы так это запомнили, в воспоминаниях вы наблюдали за собой, когда писали роман?  Как вы думаете, существует ли определенная причина, по которой вы в итоге, вспоминая, думали, что смотрите фильм, наблюдая за собой вне пределов себя?


ДГ: Думаю, по своему характеру я склонен к определенному обособлению даже от своего собственного опыта. Когда я начал писать, у меня не было сознательного намерения разделить текст между разными голосами. Когда я начал, я вообще не очень четко понимал свои намерения. Но, начав проект, почти с первой страницы я понял, что откажусь от сцены и буду смотреть на две эти фигуры, движущиеся в пейзаже, а потом неким образом вмешаюсь. Но, почти спонтанно, если можно так выразиться, происходило это переключение на третье лицо, так что – как бы сказать поточнее, чтобы не звучало претенциозно -  онтологическая реальность, пережитый опыт этого переключения стал для меня в то мгновение абсолютно реальным и очевидным.  В то же время я увидел его литературные возможности. Думаю, писателю не хотелось бы просто повторять обычные метафоры, которые уже сформулировали другие авторы, так что возможность отказаться от традиционного подхода к художественной литературе любого вида очень соблазнительна.
    А в моем характере есть что-то, что очень привлекают возможности, предоставляемые переключением.   Если вы замыкаетесь в режиме рассказа от первого или от третьего лица, вы упираетесь в очерченные границы жанра. Существует определенный фактор влияния – правда. А если вы переходите от первого к третьему лицу, это очень выбивает из колеи читателей. Память – крайне неустойчивая величина.  Вы не можете ей доверять. Пойдите к любому зданию суда, в котором проходит судебный процесс, и окажется, что пять человек, которые наблюдали за одним и тем же событием, видели разное. Все эти люди говорят правду, в которую верят. Так что убеждение в том, что память – надежная запись реальных событий, абсурдно…По-моему, именно это и делает книга – подталкивает вас к пониманию неустойчивой природы памяти как таковой.  Она дает вам понимание того, как память дублирует и исправляет себя, она всегда не уверена в себе. Она полна дыр. Я пытался быть честным в повествовании, если я что-то не помню, пытаюсь это отобразить


КХ: Там пробел или дыра? 


ДГ: Да, именно. Знаете, частично это связано с тем – думаю, это спорный вопрос – что всё сознание является памятью. То, что я думаю о настоящем моменте – фактически воспоминание о чем-то, что только что произошло. Пробел столь крошечный, что мы его не фиксируем.

КХ: Время постоянно в движении. Застывшего «здесь» не существует.

ДГ: В душе человека есть то, что жаждет существовать в настоящем моменте. Знаете, именно это – медитация или цель медитации, находиться в настоящем моменте. Но на самом деле мы не находимся в нем. Мы бросаемся в какое-то воображаемое будущее или вспоминаем прошлое. Думаю, это тоже происходит в очень мелких масштабах. Слова, которые я произношу сейчас, хотя я слышу свой голос, что я фиксирую на самом деле – так это воспоминания о только что произнесенных словах, впечатлениях, которые у меня только что были.  Что я пытаюсь сделать с помощью этой книги – не очень успешно, но что я пытался сделать – исследовать природу сознания как такового, поскольку если мне нужно будет сформулировать квинтэссенцию этой книги в форме одного предложения, это будет: всё сознание – память, а память – вымысел.   


КХ: Стиль книги тонок и сдержан. Вы вдохновляете читателей самих раскапывать эти темы.


ДГ: Мне нравится позволять читателям выполнять часть работы самостоятельно. Это вызов, и не всем читателям нравятся вызовы, честно говоря. Несомненно, в литературе устойчива традиция, в соответствии с которой книги должны давать ответы, а не подбрасывать вопросы. Такова договоренность, скажем так, я всегда этому противился, потому что мне кажется: если вы даете ответы, обычные формы литературного катарсиса – нечто вроде ответа, нити переплетаются, и все элементы сюжета ловко связываются узлом в конце – вам может быть приятно читать такую книгу, но когда вы ее закрываете, вы, по сути, закрываете для себя все моральные дилеммы, которые поднимаются в этой книге, и на этом всё. Если людей тревожит и не отпускает тема, поставленные вопросы не решены, читатели не забывают об этом и каким-то образом прорабатывают.   


КХ: Если автор создает «закрытый нарратив», как вы это описали, история заканчивается и читатели не забирают ее с собой, не участвуют так активно в процессе чтения, а если вопросы не были озвучены или решены, это привлекает интерес читателей. 


ДГ: Я всегда воспринимаю как комплимент, когда люди говорят мне, что их будоражит мое творчество, поскольку это значит, что у них остались нерешенные вопросы. Но нам, как читателям, это не нравится: нам нравится оставаться пассивными в процессе чтения. 


КХ: Я читал, что вас называют «мастером тревоги». Вы принимаете этот термин?

ДГ: Ну, знаете, как только люди вас ни называют. Тревога – то, с чем я связан. Я пытаюсь сознательно проектировать свой психологический ландшафт, так что тревога – сильный элемент. Мастер я в этом или нет – точно сказать не могу. Мне так не кажется. 


КХ: Ваш интерес к памяти обоснован, учитывая историю Южной Африки. Я знаю, вы говорили, что ваши книги – не политические по сути, но не кажется ли вам, что ваше внимание к памяти неким образом вдохновляется историей Южной Африки?


ДГ: Неосознанно. Сейчас в Южной Африке осуществляется большой проект по возрождению похороненной памяти, потому что столь многим людями не позволяли рассказать свою историю. Теперь крышку котла сорвало, и всё эти воды памяти полились. Но, видите ли, я – белый мужчина, крайне привилегированный человек. Пятнадцать лет назад в Южной Африке, без каких-либо усилий с моей стороны, я попал в высшие эшелоны иерархии, не добиваясь и не желая этого. Но мои привилегии казались мне естественными. Очевидно, ситуация изменилась.  Так что этот национальный проект памяти, если его можно так назвать, не нуждается в моем вкладе. Воспоминания белых мужчин – вовсе не то, что нужно возрождать в Южной Африке. Наше время прошло, нас пора поставить на место. Знаете, я симпатизирую этой точке зрения и точно понимаю, откуда она взялась, если говорить с исторической точки зрения.  Кажется, я хочу сказать, что мой проект слегка отличается. Я исследую память, не потому что думаю, что мои утраченные воспоминания важны для моей страны. Это – попытка поймать саму суть сознания, если это звучит не слишком напыщенно. Я делаю что-то довольно немодное в условиях Южной Африки, да. Сейчас на первом месте история и политика. 


КХ: Если вдуматься, не обязательно закономерно, что писатели определенных стран должны писать о этих странах и их политике.


ДГ: Если бы я родился не в Южной Африке, а в стране с более безмятежной историей, думаю, я стал бы совсем другим писателем. Мои темы, наверное, были бы мельче и ограниченнее. Но от писателей Южной Африки ожидают, что мы каким-то образом должны отчитаться за эту ужасную историю, которую пережили. И да, это кажется нечестным, потому что я не формировал историю, в конце концов: почему я должен за нее отчитываться?


КХ: В то же время, в романе «В незнакомой комнате» есть что-то, связанное с условиями жизни рассказчика, что, по моим ощущениям, свидетельствует об эмоциональном климате в Южной Африке. Иногда мне кажется, что он в изгнании – это интересный эффект, потому что он просто путешествует, он не в изгнании. Но это чувство отсутствия принадлежности достаточно интересно.


ДГ: Я не могу комментировать это достаточно объективно. Знаю, что в некоторых обзорах в Южной Африке пишут, что в этой книге я выражаю что-то принципиально южноафриканское.  Скорее, я пытался сделать противоположное, но если вы начнете копаться в своей душе, вы достанете то, что там есть, а я – южноафриканец. Это часть меня, часть того, кто я есть. Это больше про отношение к другим людям, к другим путешественникам, персонаж Деймон понимает, что он не такой, как они. Иными словами, определение южноамериканца – негативное определение.

КХ: Определение себя через то, чем вы не являетесь.


ДГ: Да, именно так.
 
КХ: Вы упоминали, что писали главы книги не как рассказы, но в Paris Review их напечатали отдельно. Как вы думаете – их лучше читать все вместе?


ДГ: Можете читать их по отдельности, но мне кажется, что они становятся слабее, если читать их отдельно. Их цель – перекликаться друг с другом. Одно путешествие заставляет задуматься о следующем.

КХ: Сложно ли было определить последовательность? Или вы в таком порядке их написали?


ДГ: Во-первых, в этом порядке они происходили, во-вторых – в этой последовательности они были написаны. Существует определенная целостность развития, так что не было смысла с этим химичить. Деймон тоже стареет, он мало чему научился и продолжает двигаться дальше.


КХ: Во второй главе, когда он встречается с другими путешественниками, его представления о путешествиях не очень соответствуют принципу «У меня каникулы и я путешествую». Это необычное чувство. У него другие мысли на этот счет, и чувства в связи с этим другие.


ДГ: Ну, думаю, он путешествует не столько из любопытства, сколько из-за того, что несчастен, из-за неспособности сидеть спокойно на месте. Но, знаете, если почитать книги о путешествиях, разные мемуары о путешествиях, такое встречается часто. Многие люди…   


КХ: Пускаются в путь…


ДГ: … потому что не могут находиться на одном месте. Очень часто это – форма несчастья, болезни.


КХ: Многие персонажи, включая Деймона, в книге проводят много времени, гуляя. В своей повседневной жизни вы довольно много гуляете, да?


ДГ: Да. Это началось в мои подростковые годы. Когда я рос, у нас была очень беспокойная атмосфера в доме. Ну, если не вдаваться в подробности, я привык сбегать на длительные прогулки. Довольно рано возникла связь с моими книгами. Я привык думать о том, что хочу написать, пока шел. И этот элемент для меня по-прежнему существует. Ритм ходьбы связан с мышлением и в определенном смысле с интроспекцией. Когда я иду, не обращаю внимание на то, что вокруг, это, скорее, у меня внутри.


КХ: Значит, это – более внутреннее? Это до сих пор часть вашего процесса письма?


ДГ: Я по-прежнему много хожу. У меня есть машина. Этот драндулет возит меня вокруг Кейптауна, дальше он меня не отвез бы. Если мне нужно куда-то попасть, и это на расстоянии пешей доступности, предпочитаю идти пешком. 


КХ: Вы упоминали, что привыкли ездить в Индию, чтобы писать, но я не уверен, делаете ли вы это до сих пор, учитывая главу третью вашей книги, «Страж». Это до сих пор для вас тихое и спокойное место?


ДГ: Частично Индия привлекала меня тем, что меня там никто не знал. Я был полностью анонимен. Были и другие плюсы, но это – главный. Это больше не работает. Вы возвращаетесь в одно и то же место слишком часто, знакомитесь с людьми, формируете некое общественное бытие, а именно этого я старался избегать. Мне нужно открыть новую страну.


КХ: Что вас привлекало в Индии?


ДГ: Это сенсорное нашествие. Вкусы, запахи, чувственная, тактильная реальность. Она не удерживает. Она врывается. Иногда она недружелюбна. В Индии можно увидеть очень неприятные вещи. Там вы видите картины, которые предпочли бы не видеть. А на другом, на моральном уровне это очень стимулирует. Зажигает писательскую часть моего мозга, если это действительно часть моего мозга.   


КХ: У вас есть какие-то идеи насчет того, каким должно быть новое место?


ДГ: Там должно быть тепло. Это очень важно.


КХ: В Индии вы жили на берегу моря. Именно это вы ищете в новом месте?


ДГ: Это важно. Я проводил время в горах в северной Индии, и, хотя они меня очаровали, они не подарили мне то же самое чувство, скажем так, покоя и уединения. Для меня в горах есть что-то гнетущее. Я не очень-то хорошо плаваю, но мне нравится гулять по берегу, а там – бесконечные пляжи, по которым можно гулять. 


КХ: Вы конструируете сюжеты во время прогулки, или вы из тех писателей, которые узнают, как будет развиваться история, когда пишут?

ДГ: Это своего рода смесь. Я бьюсь над письмом довольно долго. Нельзя сказать, что текст просто льется из меня.  В это время я решаю множество проблем или разбираюсь с перипетиями сюжета – как переместить вещи из одной точки в другую, или это может быть вопрос поиска верного тона или голоса для определенной последовательности.  Иногда это приходит к вам в процессе письма, а иногда – во время размышлений над написанным. Так что ответить непросто.


КХ:  Вы пишете ручкой на бумаге? Печатаете на компьютере?


ДГ: На самом деле я старомоден и несколько отстал. Я просто пишу шариковой ручкой в блокноте, делаю четыре-пять набросков, прежде чем перенести текст в компьютер. В Индии делают эти изумительные сшитые вручную блокноты, я всегда привожу груду, чтобы писать в них. В отношении технологий я – немного луддит. У меня нет компьютера, но я пользуюсь изощренной печатной машинкой. 


КХ: Если вам нужно провести исследования, вы продолжаете писать, а справки наводите потом? Взаимодействуете ли вы каким-либо образом с технологиями, когда пишете?


ДГ: Думаю, это зависит от технических требований сцены, которую вы описываете. Я всегда уклоняюсь от тем, для которых нужно слишком много исследований, думаю, косвенно – потому, что если вам  нужны исследования, вы изначально не знаете свою тему.  Но сейчас я впервые начал разрабатывать тему, требующую исследований. Сейчас я пытаюсь исследовать тему на таком уровне, чтобы получить возможность создать первый набросок, и если мне это удастся, думаю, я узнаю то, что не знал прежде. Узнаю, как настроить объектив. 


КХ: Вам комфортно говорить о теме своего исследования, или вы предпочитаете хранить его в тайне?


ДГ: Боюсь, у меня предубеждение насчет работы, которую я еще не закончил. Думаю, если вы об этом говорите, вы сглазите, так что я предпочитаю молчать. Знаю людей, которые хотели бы стать писателем, но они так много говорят о том, что хотят написать, что никогда на самом деле это не напишут. 


КХ: Есть ли в Кейптауне литературная среда, частью которой вы являетесь, или вы чураетесь подобных вещей?


ДГ: Я довольно редко с кем-то вижусь. В Кейптауне немало писателей. «Среда» - пожалуй, преувеличение, но событий довольно много.


КХ: Есть ли в Южной Африке современные писатели, от которых вы в восторге?


ДГ: Есть новый молодой писатель по имени Алистер Морган. Его первый роман вышел в Великобритании, а здесь он, к сожалению, не нашел американского издателя. Американские издатели хотят получить выгоду от его романа, а большие прибыли он принести не может. Думаю, он достаточно впечатляющий. Не думаю, что этот автор способен писать ради прибыли. Он, так уж получилось, живет по соседству со мной, но это чистая случайность.


КХ: Вы показываете людям свои произведения, или держите в тайне?


ДГ: Нет. Ну, в определенный момент показываю, но мне необходимо как можно дольше держать их в тайне, прежде чем кому-то показать. Это может полностью вас дезориентировать. 


КХ: Когда вы пишете, вы читаете книги других авторов?


ДГ: Сейчас читаю. Когда я был моложе, старался не читать, потому что это может очень плохо воздействовать на ваш собственный голос.  Сейчас читаю, кроме случаев, когда это – автор с таким мощным стилем, когда я думаю: «Окей, нет, это может украсть мою голову». 


КХ: Какие книги вы прочли недавно?


ДГ: Ну, сейчас я читаю книги, связанные с исследованиями. Я не выбрал бы их в обычной ситуации. Я читаю о раджах в истории Британии. Кроме того, меня попросили написать вступление к «Постороннему», поэтому сейчас я читаю биографию Камю.  Кого я в последний раз читал ради удовольствия? Письма Сэмюеля Беккета – или их первый том, так что меня ждут еще четыре тома. 

КХ: Этим летом я много работал с Барни Россетом. Составлял каталог некоторых его писем, среди которых были и письма Сэмюелю Беккету. Это было действительно невероятно, и Барни, конечно, очарователен.


ДГ: О, правда? Ну, мне известно, что Кент (Кэролл) был связан с Беккетом, поскольку работал с Барни. Я был поражен, когда узнал, что Кент так хорошо знал Беккета, что называл его «Сэмом». «Сэм был не очень-то силен в светских беседах», - говорил он. Я уверен!


КХ: Там, где я нахожусь, когда я думаю о том мире – издательском мире Нью-Йорка шестидесятых – мне кажется, что он очень сильно изменился. У меня ностальгия по тем временам.


ДГ: У меня тоже ностальгия, хотя я это не пережил!


КХ: Именно! 


ДГ: Ну, у меня такое чувство, словно я в какой-то форме это пережил.


КХ: Недавно вы проспонсировали постановку «Ожидая Годо». Как всё прошло? Какова была ваша роль?


ДГ: Я много лет мечтал о реализации этого проекта, потому что люблю эту пьесу. Но, если говорить конкретно, я хотел осуществить постановку с определенными актерами из Кейптауна. Так что я поговорил с этими ребятами и спросил: 2Вы в деле?», и все согласились. А в начале этого года я наконец решился. У нас была трехнедельная репетиция в Кейптауне. Режиссура – чистое наслаждение. Мне понравилось. Постановка была сущим адом, никогда больше! Я фактически заработал язву, думаю, это отняло у меня десять лет жизни. Я отвечал за всё – от печати программок до аренды помещения для репетиций, ведения переговоров о зарплате и поиска реквизита. Это была наиполнейшая полная занятость из тех, что у меня когда-либо были. 


КХ: Сколько вы работали над проектом?


ДГ: Подготовительный период длился два месяца, потом мы начали репетировать, а когда закончили, я еще несколько недель улаживал дела. Даже пока мы работали – днем я был режиссером, но перед репетицией и вечером после нее звонил, чтобы проверить, сделали ли то-то и то-то? 

КХ: Работа, которая никогда не заканчивается! Но вы будете этим заниматься снова?


ДГ: Я бы этим занимался, если бы кто-то мне принес большой мешок наличных! Нет, ну дело не в наличных – я не против вложить свои собственные деньги. Я хочу, чтобы кто-то делал все эти телефонные звонки и улаживал деловые вопросы. I


КХ: Вы также изучали драматическое искусство. В каком качестве? Вы играете в театре?


ДГ: Кейптаунский университет – ну, сейчас я не уверен, думаю, они провели реструктуризацию – но раньше там была возможность получить исполнительский диплом по сценической речи и драматическому искусству.  Это не научная степень как таковая – это диплом, так что на сегодняшний день моя единственная квалификация – этот абсолютно бесполезный диплом. Это трехгодичный курс.  Думаю, сейчас они там всё поменяли. Можно выбрать специализацию режиссера или осветителя, но я учился актерскому мастерству, в итоге посвятил этому еще восемь лет. Я на  самом деле никогда не стремился быть актером, это – не то, чем я хочу заниматься, но я начал писать пьесы, и решил, что изучение актерского мастерства поможет мне писать лучше. А на самом деле это полностью убило желание когда-либо писать пьесы. Я бросил пьесы и продолжил писать романы.


КХ: Но интересно еще поразмыслить о переходе к третьему лицу. Может быть, тут есть корреляция с вашим актерским опытом – таким образом вы визуализируете себя как персонажа.


ДГ: Интересная идея, никогда не думал об этом в таком ключе. Конечно, это часть актерской профессии, и, определенно, режиссерской, подход к театральному проекту. Вы одновременно находитесь внутри и снаружи. Вы связаны с персонажем действительно тесным образом от первого лица, и, в то же время, вы должны знать, когда начинается более масштабная постановка. На техническом уровне вы должны знать, когда заходите и когда выходите, знать, какое впечатление производите и в каком направлении смотрите. Возможно, я должен быть благодарен театральной школе больше, чем  готов признать!

КХ: Знаю, что сегодня вы идете на мероприятие организации «Врачи без границ». Не могли бы вы подробнее рассказать о вашем участии в деятельности этой организации?


ДГ: Я сотрудничаю с «Врачами без границ» в качестве писателя. Несколько лет назад они обратились к десяти или двенадцати писателям со всего света и пригласили на свои акции в разных странах, чтобы мы о них написали. Мы могли выбрать, куда хотим поехать.  Мартин Эмис поехал в Колумбию. Хари Кунзру поехал в Ассам в Индии. Предполагалось, что я поеду в Сомали – это я выбрал, но за несколько дней до нашего отлета ситуация там стала такой нестабильной, что мы решили – слишком опасно. Так что в последний момент я выбрал Северную Уганду, где продолжаются волнения. Я был счастлив сделать такой вклад, и очень рад, что ко мне обратились. Если я скажу, что активизм – обычная часть моей жизни, это будет неправда. В целом я – довольно замкнутый человек, и дело должно было прийти ко мне, а не наоборот.  Я очень тихий. «Годо» был для меня абсолютным исключением – я вышел за свои обычные пределы. Частично, мне нужно было это сделать. Слишком много лет я был собой, не взаимодействовал с миром, так что взаимодействие с миром стало настоящим взломом системы. 


КХ: Значит, в Уганде вы в основном наблюдали?


ДГ: Конечно. Я был там с ними и написал текст. Как я уже говорил, я был счастлив. Я знаю, гуманитарная работа – очень спорный вопрос, меня волновало много связанных с этим вопросов. Сложно поехать туда, смотреть, как бинтуют ужасные раны, и не чувствовать, что там делают что-то действительно важное.


КХ: Текст, который вы написали, вошел в сборник, изданный «Врачами без границ»?


ДГ: Да, он называется «Писатели на переднем фланге». Он только что вышел.  Парень, который организовал проект – фотограф Том Крейг, он связался с «Врачами без границ», чтобы всё это организовать. Он ездил во все эти туры.  Он – единственный постоянный участник. Его фотографии – основа книги, они действительно яркие.


КХ: Когда вас номинировали на Букеровскую премию и вы приехали сюда, вас словно снова заставили уехать из дома. Вы это принимаете?


ДГ: Принятие – не то слово. Я сдался! Это не располагает к работе. Так что мне нужно разгрести дела и приняться за новую книгу, но перед этим нужно еще попутешествовать. Собираюсь на Шри-Ланку в январе и в Австралию в марте. После этого на всё отвечаю «нет» и остаюсь в своей комнате.


КХ: На Шри-Ланку и в Австралию вы тоже едете в связи со своей книгой?


ДГ: Ну, там проводят литературные фестивали, так что да. Я не прочь посещать эти фестивали, там очень хорошо встречают, и возникает иллюзия, что вы хотя бы на мгновение важны. А еще вам нужно пообтереться о других писателей, странно, но в обычной жизни этого не происходит. Приятно познакомиться с людьми, посвятившими себя этому безумному занятию. Но есть люди, которые просто летают с одного фестиваля на другой в качестве писателей, не знаю, как им удается функционировать. Из книги ясно, что для меня путешествие – в основном одинокое занятие. А такие путешествия предполагают что угодно, кроме одиночества. Как я пишу в книге, я изменился, «когда грянул средний возраст». Стал намного, скажем так, общительнее, чем раньше. Если бы мы разговаривали десять лет назад, вам пришлось бы потрудиться, чтобы вытянуть из меня что-нибудь. 

Интервью с Абдулразаком Гурной

- Что вы думаете о таких категориях или ярлыках, как мировая литература, постколониальная литература и литература Глобального Юга? Считаете ли вы их необходимыми и/или важными или полезными для характеристики литературы в целом или ваших произведений? Считаете ли вы, что эти ярлыки описывают вас как автора?

Конечно, они полезны. Во-первых, они полезны для институций. Их можно использовать для сравнения в рамках академических программ, для маркетинга и публикаций, поскольку вы с их помощью можете сообщить людям, что это, возможно, их заинтересует. Но я не уверен, что они интересны сами по себе, вне своей организационной цели. Я не использовал бы эти ярлыки для описания себя, поскольку они не являются аспектом качества или процесса производства культуры. Они полезны для описания литературы, позволяя организовать ее, делая возможной постколониальную критику, позволяя что-то сказать о ней и выявить в ней определенные паттерны. С другой стороны, они неким образом ограничивают истолкование этого вида литературы, поскольку она не ограничивается лишь одним из описаний.

- Вы могли бы назвать себя автором постколониальной и/или мировой литературы?

Я не использовал бы ни один из этих терминов. Вообще не называл бы себя писателем какого-либо рода. Фактически я не уверен, что назвал бы себя как-то, кроме как по имени. Думаю, если кто-то потребует сказать по-другому: «Вы…один из этих…?», вероятно, я отвечу: «Нет». Именно так, я не хочу, чтобы эта часть меня сводилась к какому-либо наименованию. С другой стороны, это зависит от того, как будет задан вопрос, например, если журналист спрашивает в интервью: «Вы – писатель мировой литературы?», что он собирается написать, когда уйдет отсюда? Но это описание меня не характеризует. Я – что-то более сложное.

- Это описание необходимо?

Оно не является необходимым для меня, когда я думаю о себе, но для журналиста оно может быть необходимым, он может пригвоздить меня к своей доске и сказать: «Это – писатель мировой литературы. Я называю его так». Естественно, этой группе людей я стараюсь не давать такие сложные ответы, как вам сейчас.

- Наш следующий вопрос тесно связан с предыдущим: мировую культуру часто делят на культуру Южного и Северного полушарий. Как вы воспринимаете эти ярлыки, особенно если речь идет о литературе?

На самом деле мир не делится на Север и Юг, но, кажется, считается модным описывать его таким образом. Ранее были попытки использовать разные термины вроде «Третьего мира» или «Развивающихся стран», так что Север и Юг звучат более благородно, чем остальные термины. Но эти слова пытаются описать реальность, исторические различия, и, в конце концов, избавляются от остального отвратительного мира, «колониализма», поэтому, когда мы обсуждаем эти темы, лучше использовать термин «Север-Юг». Исторический Империализм фактически укрепил различия между так называемыми Севером и Югом и продолжал это делать, полагаю, благодаря наследию этих колониальных различий, всех различий, созданных и укрепленных колониализмом. Поэтому я сказал бы, что различия существуют, пока Север и Юг не определены с точностью, кажется, это новейший и наиболее нейтральный способ описания этих различий. Не нужно воспринимать эти термины как пространства: они связаны с менталитетом, осмыслением, надеждами и т.д. С легкостью можно найти регионы Китая, богатые, как запад, и регионы не столь благополучные. Это действительно не вопрос территории. Когда вы пытаетесь оставаться в промежутке, вы всё равно мыслите в какой-то мере понятиями пространства, но промежуток – на самом деле не «между» Севером и Югом, а некое промежуточное или неопределенное положение между этими двумя ярлыками. В этом контексте, полагаю, вы считаете себя либералами, пытаетесь воспринимать себя как граждан мира, следовательно, гуманных. Но существуют настоящие различия, если говорить о вашей жизни – кто вы, откуда вы – с Севера или с Юга, наши жизни будут отличаться, хотите вы того или нет. В рамках этой цивилизации государство, общество и культура предоставляют вам блага, и вам ничего не нужно для этого делать, больницы, школы, социальные пособия и прочее. В других странах таких вещей нет, так что действительно существуют конкретные различия между этими странами, возникшие в результате многих факторов, всех исторических событий, сформировавших различные виды социума.

- Если говорить о текущих событиях, можете ли вы сказать, что кризис, связанный с наплывом беженцев, вызвал много изменений? Если жители так называемых Южных стран приезжают в Германию, например, они также меняют Германию, и многие другие страны находятся в процессе изменения.

Ну, я не предлагаю зафиксировать эту ситуацию навсегда, так что, конечно, всё меняется. С другой стороны, как вы думаете, кто или что изменится больше, если, например, миллион беженцев приедет в Германию, кто изменится с большей вероятностью – Германия или беженцы? Отвечу так: в какой-то мере, конечно, это вызовет изменения. Например, премьер-министр Британии заявил, что одним из условий въезда для любых будущих беженцев является их обязательство сразу же выучить английский язык. Хотя это не проблема, такое условие сообщает: когда они приезжают сюда, им следует быть, как мы.

- Как вы думаете, что делает Мировую Литературу важной для современного общества? Считаете ли вы, что авторы мировой литературы должны выполнять определенный долг? Если да, как бы вы определили этот долг?

Не думаю, что это – убедительная категория. Во-первых, хотелось бы возразить: что мы подразумеваем под этим понятием? Означает ли это английскую, французскую и немецкую литературу, возможно, включая древнеперсидскую и древнекитайскую литературы, или другую древнюю литературу, или любую литературу мира? Насколько литература важна для всего мира? Конечно, Мировая Литература важна для каждого, поскольку они ее производят, потребляют и учатся благодаря ей. Мне известны лишь крохи литературы мира, поэтому не хотелось бы делать о ней общие высказывания. Например, я ничего не знаю о китайской литературе, могут быть даже языки, о существовании литературы на которых я даже не подозреваю. В этом смысле не думаю, что словосочетание «Мировая литература» столь же полезно, как слово «деньги», потому что деньгами мы пользуемся каждый день, это – часть нашей жизни, а Мировая литература – нет. Конечно, вы можете достать с полки книгу и спросить: «Что вы об этом думаете?», но Мировая литература может не быть столь компаративной, как это звучит. В чем заключается долг «Мировой литературы»? Снова-таки, это зависит от значения, которое вы вкладываете в это словосочетание, кроме того, у вопроса есть нравственный аспект. Роль литературы в мире – способствовать прогрессу общества, но она может меняться в зависимости от того, что это за общество. Можно сказать, что писателям нужно подвергать сомнению идеи, царящие в обществе. Оспаривать можно идеи видимости, идеи семьи или совместимости, сексуальной нравственности и тому подобные. С другой стороны, люди могут считать это ненужным и деструктивным ниспровержением дисциплины. О роли писателей могут судить только их читатели. Это сложно. Прежде чем давать оценку, предоставьте слово писателю.

- Какова ваша личная цель, когда вы пишете и публикуете свои романы? Есть ли у вас определенная цель, или у вас просто в голове истории, и вы действительно должны их рассказать?

Когда говорят о цели, это звучит напыщенно. Я просто хочу писать настолько честно, насколько могу, не пытаясь сказать «что-то благородное». Но существуют определенные вещи, которые меня беспокоят, я хочу их изучить и написать о них. Но не могу сказать, что мне хочется писать, например, о месте женщин в мире, хотя это может быть один из касающихся меня вопросов. Теоретический пример мог бы быть, если бы я написал о замужестве сестры, но на самом деле это ничего не сообщило бы вам о моей сестре. Другой, возможно, более подходящий пример того, как у меня возникает идея написать о чем-то – мой роман «У моря». Он начался с различных импульсов. Когда в конце 1990-х война в Афганистане была в разгаре, в Лондон прилетел самолет, захваченный одним из пассажиров. Это был внутренний рейс, возможно, из Кабула в Герат, но террорист заставил его лететь в Лондон, может быть, сделать остановку для дозаправки. В теленовостях показывали пассажиров, по их одежде было видно, что они не планировали лететь в Европу, возможно, хотели проведать семью в своей стране, детей, семьи, разных людей, а террорист заявил властям, что они хотят получить убежище, даже если большинство из них этого и не хотели. Через день все они попросили убежище, и я спросил себя, чего на самом деле хотел тот старик? Понимал ли он, что просит? В моем восприятии убежище – это что-то для молодежи, в случае беженцев – даже для семей, но не для стариков. Я начал думать о его мотивах, об общих мотивах покинуть родную страну и попросить убежище, хотя, конечно, в общих чертах я думал об этом раньше. Но в данном контексте убежище просил старик, мне хотелось знать, что за степень отчаяния нужна для того, чтобы заставить вас это сделать. Несколько дней спустя я смотрел передачу по телевизору, документальный фильм о работе сотрудника иммиграционной службы, за которым на работе следовали камеры. Можно видеть, как этот сотрудник иммиграционной службы опрашивает соискателя, прибывшего в страну для получения убежища, и я заинтересовался тем, что он делает. Это может заставить вас больше размышлять на эту тему, потом вы читаете книги, если не интересовались темой раньше, когда ваше внимание сосредоточено и вы владеете материалом, вы постепенно формируете представление и начинаете писать. Ну, именно так было с событиями романа «У моря». Всё больше деталей накапливается в вашей голове. Мне понадобился, наверное, еще год. Тем временем вы делаете разные другие вещи, начинаете воспринимать материал по-другому, делаете заметки, а потом начинаете писать, появляются новые детали, потом события происходят спонтанно. Так что вы пишете, как работаете. «О, я вижу тут связь между тем и вот этим, запишу вот это сюда…», и события начинают развиваться таким образом. Так что ответ на ваш вопрос получился длинным.

- Сколько в целом вы работали над романом «У моря»? Мы знаем, что у вас есть и другие обязанности, конечно, но сколько времени прошло от появления у вас первых идей романа до фактический публикации?

Он был опубликован в 2001 году… Думаю, я закончил его писать в конце 1999 года. Скажем так, процесс написания занял примерно год, год с чем-то, а потом еще спустя год издатель сказал: «Да, хорошо. Я хочу эту книгу, подписываем договор и всё такое», и тогда он фактически появился в магазинах, если издатели ничего не хотят менять, если не нужно вносить изменения. Так что в случае романа «У моря» это был примерно год, но иногда нужно больше времени, особенно кому-то вроде меня, кто живет в Брайтоне и преподает в Кентербери, я ездил туда-сюда практически каждый день. Думаю, оставался примерно один день, когда мне не нужно было ехать на работу, я не мог одновременно работать и писать в течение семестра, потому что мне не хватало на это сил. Так что для письма нужно ждать возможности, но само письмо не обязательно занимает много времени, если вы всё подготовили. Больше времени нужно, чтобы подготовиться, организовать идеи в уме. После достижения точки, когда вы уверены, что можете начать писать, как свидетельствует мой личный опыт, вам обычно нужен примерно год с небольшим, потом вы начинаете надеяться, что издатель и редактор не вернутся к вам и не потребуют, чтобы вы переписали части романа, потому что на это может уйти еще год, в зависимости от того, сколько времени вы сможете выделить, если у вас еще и другие обязательства… У вас может быть столько других дел, что вы, возможно, не найдете зазор длиннее нескольких часов, чтобы вернуться к роману и начать заново. Переработка романа может занять много времени, так же, как и сам процесс написания.

- Когда вы обдумываете возникающие у вас идеи, какую роль в процессе творчества играет память, ваша личная память, возможно, также память вашей семьи или какой-либо вид коллективной памяти?

Ну, это связано с памятью, но не обязательно с памятью в смысле вспоминания событий, которые произошли со мной или с моей семьей. Не думаю, что я на самом деле пишу историю, которая рассказывает правду в соответствии с какой-либо определенной памятью, но небольшие фрагменты могут касаться чего-то, что действительно произошло с кем-то из родственников или знакомых. В конце концов, история не описывает правду, но мелкие детали могут рассказывать о событиях из моего опыта или о том, что я слышал, можно увидеть параллели, связи, но это может зависеть от того, какого рода историю вы пишете. Автор историй с определенными формальными структурами, например, автор детективов, мелодраматичных романов, в которых обязательно должны происходить определенные вещи, может писать не так, как автор, не придерживающийся определенных формальных структур. Этого не происходит, если вы думаете: «Хорошая история, я ее использую», но вы можете увидеть связь со своими идеями, что-то может объяснить какие-то ваши мысли или расширить ваше понимание, и события движутся дальше. Проблема заключается в том, что во время этого процесса вы можете перестать понимать, что происходило в реальности, а что вы придумали, иногда вы думаете о событиях как о реальных, но на самом деле их не было – вы просто их создали, или люди рассказывают вам о происходивших событиях, а вы говорите, что этого не было, потому что вы уже изменили свою память на этот счет. Это можно сравнить с мечтами: если вы что-то вообразили, это стало правдой для вас и никто это не оспорил, шесть лет спустя это правда. Вы забыли настоящую историю, вот как работает воображение и память, память очень важна, она делает вещи реальными, но не дает вам полную историю, которую вы могли бы вставить в текст.

- Как бы вы описали отношения «Юг-Юг» в связи с литературой?

Описание отношений «Юг-Юг» в литературе – не новое. Когда мне говорят, что моими произведениями интересуются в странах Индийского океана, например, это – уже тема «Юг-Юг», идея взаимосвязанной истории и культуры на побережье Индийского океана, я с самого начала писал на эту тему в своих романах, а с недавнего времени – и в некоторых научных работах. Это – постоянное явление, главным образом связанное с представлением о нас как о космополитах, которые не сосредоточены на западе, хотя для некоторых людей это вдруг стало полезным словосочетанием, в действительности явление существует уже давно.

- И наконец, можете ли вы сказать, что что-то или кто-то повлиял на ваш стиль письма или ваши интересы в написании художественной литературы?

Я бы не формулировал это таким образом. Вероятно, я не говорил, что хотел бы заниматься этим в определенном возрасте, я просто достиг определенного возраста и решил для себя, что это – то, чем я хочу заниматься, например, переехать в Англию, несмотря на все трудности, связанные с этим возрастом, переезжать с места на место. Быть чужаком, пережить трудности поиска своего пути, бросить свой дом – вот такие вещи на меня повлияли. Я не похож на Вирджинию Вульф, уже в десять лет знавшую, что она хочет быть писательницей. Я просто в один прекрасный день начал записывать какие-то вещи, как обычно делают люди, заполнял новые страницы, развивая эти идеи, а потом достиг точки, когда подумал: «Что это? Что я с этим делаю?». Так достигается различие между записыванием и писательством. Я пишу что-то, потом мне нужно привести это в порядок, так что это – нечто большее, чем просто письмо, поскольку вам нужно проговаривать это из своего тела. На каком-то этапе это стало похоже на роман, могло быть похожим процессом, а потом вы пытаетесь его улучшить, когда у вас возникают обязательства, назад пути нет – вы стараетесь писать лучше, пытаетесь найти издателя, и так далее…А потом становитесь писателем.

- Большое вам спасибо за выделенное время. Отличное интервью!

Большое спасибо.

Интервью взяли Фабьенн Рот, Мара Хольценталь и Лиза Цингель (Франкфурт, 21 января 2016 г.)

Переводы для портала «Читомо»
Хосе Боргіно про піратство і міф «безкоштовного контенту»
Читомо > Хосе Боргіно про піратство і міф «безкоштовного контенту»
Хосе Боргіно про піратство і міф «безкоштовного контенту»
 16.02.2018  0 Автор:  Ольга Брагіна
Хоча концепція боротьби з піратством у міжнародній книжковій галузі зараз зосереджена на проблемі цифрової вразливості, Хосе Боргіно, генеральний секретар Міжнародної асоціації видавців (МАВ) цього місяця нагадав на конференції Асоціації арабських видавців у Тунісі, що піратство – «з самого початку» була проблемою для книговидання.
«Повага до творців»
Піратство згадується у зміненій формі у другому томі 1615 року видання першого сучасного роману «Дон Кіхот з Ламанчі» Мігеля Сервантеса, коли автор посилається на неавторизоване продовження першого тому його «Дон Кіхота», створене самозванцем, «піратом його ідей».
«Звичайно, – сказав своїй аудиторії Боргіно, – у 1615 році ще не винайшли авторське право, і неавторизоване продовження – це не зовсім те, що ми сьогодні вважаємо книжковим піратством. Але у цьому прикладі неповаги до автора і видавця «Дон Кіхота», а також у спробі отримати вигоду від експлуатації чужої праці та репутації, ми можемо побачити всю базову мотивацію піратства».
Читайте також: Хосе Борґіно: «Видавці завжди виступали як воротарі»
Міжнародна асоціація видавців надала журналу Publishing Perspectives копію звіту Боргіно, у якій він доводить, що навіть сьогодні книжкове піратство не завжди означає конкретне поняття. В країнах на південь від Сахари це може означати підробку друкованих книжок, в той час як в Європі та Північній Америці це стосується головним чином електронного формату.
«У чудовій статті, опублікованій у Granta кілька років тому, – пише Боргіно у своєму коментарі, – перуанський письменник Даніель Аларкон описував піратство у своїй країні як таку собі ринкову помилку. Він описав ситуацію, у якій видавці мейнстріму могли належним чином задовольняти потреби ринку в столиці, Лімі, але дійшов висновку, що якщо автор хоче, щоб його книжка розповсюджувалась за межами метрополії, краще за все створювати піратські копії».

Останнім часом з’явились автори, які самі видають свої книжки й зазначають, що їхня робота стає помітнішою завдяки піратству, хоча це, звичайно, супроводжується втратою прибутків.
Боргіно також посилається на звіт Євгена Гердена у Publishing Perspectives за серпень, згідно з яким, за оцінкою міністра внутрішніх справ Росії 25-30 відсотків книжкового ринку країни – контрафакт, а в деяких регіонах ця цифра перевищує 50 відсотків. За прогнозами – ці показники зростатимуть. Оцінка: 13,9 мільярда піратських сторінок за один місяць.
«У звіті, якому вже п’ять років і отже він, можливо, недооцінює проблему, – каже Боргіно, – Девід Прайс, директор відділу аналізу піратства NetNames, зазначив, що у січні 2013 року 432 мільйони унікальних користувачів Інтернету шукали контрафактний контент. У Північній Америці, Європі та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де проживає більшість (82.6 відсотків) користувачів світового Інтернету (які на той час споживали 95,1 відсотка контенту), за оцінкою Прайса обсяг споживання контрафактного контенту збільшився на 159 відсотків з 2010 по 2013 рік і становив майже 24 відсотки загального обсягу споживання контенту всіма користувачами Інтернету у цих регіонах. Навіть більше, він стверджував, що 13,9 мільярда переглядів сторінок були зафіксовані на піратських веб-сайтах лише у січні 2013 року».

«Навала електронного піратства впливає не лише на фінансові показники, – пише Боргіно, – але також значним чином погіршує психологічний стан видавців. Деякі з них навіть стримують технологічний розвиток своїх внутрішніх ринків, надаючи перевагу знайомому злу – піратській підробці друкованих книжок, перед запаморочливою загрозою втрати контролю над своїми електронними файлами. Це серйозна проблема, особливо на деяких менш розвинених світових ринках. Якщо ми хочемо, щоб видавництво було інноваційним, розвивалось у руслі цифрових технологій та сприяло економічному, культурному і соціальному розвитку цих країн».
«Відмова цифровій продукції у доступу до ринку – це утопія, беручи до уваги, що у звіті за 2016 рік МакКінсі зазначив, що 98 відсотків американської економіки – результат перемоги цифрової революції, і що за прогнозами до 2025 року переведення контенту в електронний формат принесе 2 трильйони доларів у ВВП США».

Копілефтери й авторські права
«Друк і публікація, –  пише Боргіно, – можуть бути артефактами європейського Ренесансу, але авторське право – дитя Просвітництва».
Він згадує, що авторське право з’явилося у 1710 році з прийняттям у Великій Британії Статуту королеви Анни, який проголошував «персональні права на противагу владі Держави».
«Мовою класичного лібералізму, – продовжує Боргіно, – йдеться про персональне право створювати та обмінюватися своєю інтелектуальною власністю. У термінах марксизму це означає персональну можливість експлуатувати й отримувати додану вартість від інтелектуальної власності. А з точки зору етики, якщо, перефразувати австралійського письменника Джона Бірмінгема, авторське право – це просто «вияв поваги» до авторів».

«Попри всі зусилля противників авторського права – копілефтерів, як їх називають у Бірмінгемі – інформація і досі – абстрактне поняття», – пише Боргіно, – День, коли автор або правовласник не отримує плату за свій твір – це поганий день. Це не «бажання бути вільним». Це просто «небажання всього». Інформація або лежить без діла і її ігнорують мільярди людей, або стає новим вірусним мемом, який поширюють всі користувачі. Але незалежно від статусу споживання єдине, що є спільного у всіх бітів інформації – це те, що їх створили люди. І на відміну від інформації, люди не абстрактні: вони конкретні й навіть мають імена».
Боргіно пропонує видавцям чотири засоби боротьби за авторські права:
• Пропонуйте твори на комерційній основі в усіх електронних і друкованих форматах, тому що споживачі хочуть саме цього. Книжки повинні мати конкуренту ціну і найвищу якість, а також їх необхідно доставляти найзручнішим способом.
• Видавці мають активно поширювати інформацію про вартість своїх книжок. Не лише про ціну, але також про культурну, освітню та інтелектуальну цінність.
• Видавці мають боротися з піратами, застосовуючи всі законні засоби, які є в їхньому розпорядженні. У Міжнародній асоціації видавців є підкомітет Комітету захисту авторських прав, робоча група боротьби з піратством, яка раніше проводила успішні міжнародні кампанії.
• Видавці мають створювати лобі, щоб уряди вчасно приймали відповідні рішення.
 
Автор: Річард Лок
Софі де Клозе про книговидання: «Мене хвилює брак чоловіків»
Директорка видавництва Fayard Софі де Клозе у своєму паризькому офісі каже, що її більше турбує не те, що жінки займають керівні посади у видавничій сфері, а те, що «складно знайти чоловіків, які хотіли б працювати у книговиданні». Пропонуємо переклад статті Porter Anderson.
 
Слова директорки видавництва Fayard Софі де Клозе про жінок у книговиданні декого можуть здивувати. Вона виступала 10-го жовтня на Франкфуртському книжковому ярмарку в межах панельної дискусії жінок-керівників видавничої сфери «Чому більше жінок не займають керівні посади у міжнародному видавничому бізнесі».
Коли у 2014 році президент Hachette Livre Арно Нуррі призначив її директоркою французького видавництва, створеного 160 років тому, це майже не спричинило негативної реакції. «Моє призначення на цю посаду у Fayard схвалювали, тому що це було одне з перших призначень жінки на керівну посаду у видавництві. Hachette – дуже дружня до жінок компанія. Більшість членів правління – жінки. Арно Нуррі любить працювати з жінками й призначати їх на керівні посади. Зараз у Hachette Group у Франції фінансами, розповсюдженням та виданням книжок займаються жінки. Арно Нуррі – один з небагатьох чоловіків, який залишився у правлінні».
«Думаю, більш дивним було те, що я була така молода, – каже вона. – Мені було лише 35, я була у декретній відпустці. І це було ще більш дивно. Мій другий син народився за три тижні до призначення».
Де Клозе підтверджує, що у Франції, так само як і в США та у Великій Британії, жінки займають понад 80 відсотків посад у сфері книговидання. За її словами, це дає впевненість, що в її країні більше жінок призначатимуть на керівні посади загалом. Компаніям потрібні «найталановитіші люди, а оскільки так багато талановитих людей у книговиданні – жінки, рано чи пізно корпорації муситимуть призначати їх на керівні посади».

 
«Ми виглядаємо схожими»

«Зараз я, мабуть, вас здивую, – каже де Клозе, – тому що це може прозвучати неполіткоректно, але мене хвилює брак чоловіків у книговиданні. Я відчайдушно намагаюся найняти чоловіків у Fayard. Мені складно знайти таких, які хотіли б працювати у книговиданні, та чоловіків, які хотіли б працювати у видавництві, яке очолює молода жінка. Така однорідність персоналу – нездорова ситуація для галузі, яка концентрується на креативності та культурі».
«Я маю на увазі, що більшість з нас – білі жінки з вищою освітою, які народилися і виросли у великих містах. Ми такі ж, як і читачі, тому що книжки купують і читають головним чином жінки. Ми надто схожі».
 «Жінки мають намір керувати книговиданням. Коли ви читаєте перелік працівників, ви бачите лише жінок. Через кілька років у багатьох країнах справді буде складно знайти талановитих чоловіків, які хотіли б працювати у видавничій сфері. Ми маємо зберігати баланс на керівних та інших посадах на всіх рівнях роботи».
Вона також зазначає, що погоджується з оглядачами, які висловлюють таке занепокоєння, і яких іноді критикують за те, що вони бачать причину, через яку жінки читають більше за чоловіків в тому, що видавнича сфера (в якій дуже багато талановитих жінок) створює матеріали, спрямовані на зацікавлення саме жіночої аудиторії.
Але багатьом неприємно чути, що галузь, в якій більшість – жінки, не пропонує матеріали, які могли б привернути до книжок увагу чоловіків та хлопчиків. «Що б ви не робили, ви краще за все видаватимете книжки, які ви самі хотіли б прочитати. А коли ви видаєте книжку, для якої ви не є цільовою аудиторією, вам це не вдасться так само успішно. Молоді білі жінки видають книжки, які хотіли б прочитати молоді білі жінки. А це не добре. Тобто це добре, але не добре, якщо це єдиний варіант».
Де Клозе бачить дві основні причини такої незбалансованості персоналу у видавництвах: «Якщо так багато жінок працюють у видавництвах, – каже вона, – звичайно це тому, що це найкраща робота у світі. Думаю, що очевидно це саме так, а також тому, що історично склалося, що жінки частіше вивчають гуманітарні науки, ніж математику, фінанси або право. Це культурна незбалансованість».
«А по-друге? Це тому що ми їм недоплачуємо. Щоб вас взяли на роботу у видавництво, ви маєте п’ять років навчатися в університеті, у вас має бути досвід, зазвичай стажування. Ви маєте жити в Парижі, а це дуже дорого. Ви маєте бути молодою людиною 25-26 років з гарною освітою і досвідом, і вам запропонують одну з найцікавіших робіт у світі, за яку не дуже багато платять. І вам доведеться багато працювати».
«Отже, якщо ви живете в Парижі й отримуєте зарплатню, яку ми платимо молодшому редактору або видавничому асистенту, тоді у вас мають бути багаті батьки або багатий бойфренд, або вам доведеться жити під мостом, або не знаю що, але чоловіки погоджуються на це не так легко, як жінки. Я була б рада, якби жінкам платили за це більше. Я хотіла б, щоб у нашій галузі платили більше, тому що з нами хочуть працювати різні люди».
«Очевидно, жінки на керівних посадах – це добре. Але наступний крок – залучення до видавництв різних людей, які видаватимуть різні книжки для різних читацьких аудиторій, і на мою думку це наступне питання, яке ми маємо вирішити».
«Вирішити два питання одночасно»
Софі де Клозе 10 років працювала літературною редакторкою й до свого призначення на посаду директорки видавництва Fayard. Вона закінчила ?cole normale sup?rieure, має ступінь доктора історичних наук і викладала історію в Sciences Po Paris. Вона була редакторкою Хіларі Клінтон, Генрі Кісінджера, Боба Ділана, Елізабет Страут, Леслі Джеймісона, Дж. П. Делані та багатьох інших. Директорка розповідає, що помітила різницю у тому, як жінки та чоловіки бачать себе у своїй роботі.
«Коли Арно Нуррі попросив мене стати директоркою Fayard, перше, що я сказала: «Ти зовсім здурів», – вона сміється, згадуючи це, – «Я сказала: «Ти що. Я вагітна, мені 35 років, я жінка, це безглуздо. Просто зберися і знайди чоловіка». І він сказав: «Гаразд, забудьмо про це, іди й народжуй дитину». Отже, я народила немовля. А потім Арно Нуррі сказав знову: «Ти будеш директоркою Fayard», а я спитала: «Ти впевнений?». А він відповів: «Звичайно, я впевнений».
«Жоден чоловік, жоден, – каже вона, – не сказав би: «Годі, Арно, знайди жінку, яка стане директоркою». Всі чоловіки, яких я знаю, відповіли б: «Звичайно, я хочу бути директором». І всі жінки, яких я знаю, сказали б: «Ой, годі». І ця проблема досі не вирішена».
 «Я безмежно вдячна Норі Олів’є, – говорить вона про свою попередницю у Fayard, – та Арно Нуррі, який був сміливішим за мене. У нього було бачення, якого не було у мене. Пройшло три з половиною роки, і компанія почала швидко розвиватися, справи йдуть чудово, і я люблю мою роботу. Зрештою це була не така вже й дурна ідея».
«Але ми маємо бути достатньо дорослими, щоб вирішувати обидві проблеми водночас. Фактично нам потрібно більше жінок на керівних посадах і у нас незбалансованість персоналу. Одна проблема не суперечить іншій, і вирішення їх обох принесе користь видавничій галузі».
Де Клозе каже, що це не змагання, у якому мають перемогти чоловіки або жінки. «Мають перемогти талановиті люди, – каже вона. – Я хочу, щоб найкращі та різні люди видавали книжки».
 
«Це складно»
За словами де Клозе, результат домінування жінок у книговиданні – відсутність ширшої читацької аудиторії. «Єдине, завдяки чому розвивається бізнес – це гроші, зрештою», – каже вона. Статус-кво зберігатиметься, «оскільки в галузі книговидання вважається прийнятним продавати книжки лише жінкам. Але все зміниться, коли люди подумають: «Нам потрібно рости. Ми маємо видавати й продавати книжки чоловікам, тому що їх ігнорують».
«У Франції, – зазначає директорка, – всі зосереджують увагу на тому, як змусити читати молодь. Обґрунтоване питання – як зацікавити читанням покоління міленіалів. Це справді складна проблема. Але ніхто не запитує себе: «Як нам змусити чоловіків читати більше?». Коли в інтерв’ю директорів французьких видавництв запитують, як йдуть справи у книговиданні, вони відповідають: «Ну, у нас так багато читачок – літніх жінок, все чудово». Ось чому було так радісно, коли президент Обама показав свій перелік книжок і говорив про них».
«І жінки, і чоловіки звикли до старих способів сприйняття цієї проблеми, – каже Софі де Клозе. – Жінки так довго боролися, і боротьба ще не закінчилася. Це складно. У Fayard 40 працівників, і 37 з них – жінки».
Як Інтернет змінив наше письмо і що з цим робити
Розвиток – це ознака живої мови, і зараз інтернет відіграє основну роль в цьому розвитку. Саме там ми спілкуємось найбільш вільно і природно, і загалом мало піклуємось про дотримання правил граматики.
Чи має нас хвилювати, що в результаті цього мова деградує? Чи змінюється вона так швидко, що старші покоління не встигають за цими змінами? Не зовсім так. В інтерв’ю 2013 року лінгвіст Девід Крістал, автор книги «Інтернет-лінгвістика», сказав: «Англійська мова в цілому така сама, як і 20 років тому». Зібрані ним дані свідчили про те, що навіть спілкування в інтернеті не надто відрізняється: «Близько 90 відсотків слів, які ви використовуєте в тексті – це стандартна англійська, або принаймні ваш місцевий діалект».
Саме тому ми досі читаємо стенограму промови Джорджа Вашингтона перед військами, виголошеної у XVIII столітті, і повністю її розуміємо, і саме тому дідусям і бабусям не потрібен перекладач, коли вони надсилають електронного листа своїм онукам.
Але спосіб нашого спілкування – пунктуація (або її відсутність), синтаксис, абревіатури, які ми застосовуємо – залежить від контексту і засобу інформації, за допомогою якого ми спілкуємось. Непотрібно змішувати звичний стиль письма у тексті або в соціальних мережах з тим, як ми будуємо речення в статтях для видань, тому що це зовсім різні речі.
У Twitter, наприклад, емотикони і новомодні способи пунктуації – це шлях до швидких та тонких нюансів у висловлюванні. Наприклад, ~ дві хвилясті риски ~ або крапки. між. словами. для. акцентування. Водночас ви навряд чи знайдете речення з малої літери та без пунктуації у New York Times, хоча дуже просто можете знайти таке речення у гумористичному пості на BuzzFeed.
Як авторка BuzzFeed Style Guide, я розробила гнучкі інструкції, які можна застосовувати для важливих політичних новин, а також для більш легковажних постів, які публікує наша платформа, наприклад, смішних переліків та статей про скандали знаменитостей, а також для наших повідомлень у соціальних мережах.

Наприклад, ми з командою редакторів вирішили включити правило про те, що емотикони потрібно додавати після крапки, а не в середині речення, тому що ми дійшли згоди, що краще закінчити речення так, як ви зробили б це зазвичай, а вже потім застосовувати емотикон. Наші стильові настанови також включають докладні розділи про те, як правильно писати на серйозні теми, зокрема, про зґвалтування і суїцид.
Мова змінюється і поширюється завдяки випадку і зовнішнім факторам, зокрема, впливу інтернету на сленг і загальноприйняті абревіатури. (Думаю, що слова «завдяки» і «через» взаємозамінні, оскільки саме так ми застосовуємо ці вирази у мові: використання одного замість іншого не впливає на ясність).
Отже, хоча деякі зі знаменитих правил граматики та застосування слів (наприклад, уникання пасивної форми дієслова, правило про те, що речення ніколи не можна закінчувати прийменником) більше не мають значення, це не означає, що ми ставимо під загрозу зрозумілість тексту.
Звичайно, нема потреби ставити тире в реченні, що уточнює та включає дієприслівник, наприклад, у словосполученні «успішно виконаний план» – тому що дієприслівники за визначенням змінюють слова, яким передують, але тире після слова «успішно» не було б причиною для хвилювання. Це словосполучення все одно дуже легко зрозуміти.
Звірившись зі стандартами свого видавництва, письменники та редактори мають покладатися на власну думку при зустрічі з граматичними ребусами. Прескриптивізм може зробити текст застарілим або нудним. Це зовсім не означає, що ми маємо пересипати свою прозу емотиконами або весь час додавати сленгові слова. Це означає, що завдяки методичному дотриманню правил застосування слів ми підвищуємо наші шанси успішної комунікації з читачами – прийменники в кінці речення і таке інше. Дескриптивізм рулить!
 
Еммі Фавілла – редакторка BuzzFeed та авторка книги «Світ без «Кого»
Десять способів розставити книжки на вашій полиці
Кожен розставляє книжки по-своєму, адже книжкова полиця – це надзвичайно важливе місце в індивідуальному життєвому просторі будь-якої людини. Часто вона відбиває характер власника, розповідає про його уподобання та культурний бекграунд. Пропонуємо вашій увазі переклад статті, в якій письменниця Ханна Герсен розповідає про власний досвід організації книжкової полиці за різними принципами.
Нещодавно я переїхала до нової квартири, завдяки чому тепер без жодного почуття провини можу поринути в свій улюблений вид прокрастинації: переставляти книжки на полицях.
На моїх старих полицях книжки були розставлені за чотирма основними жанрами: художня проза, нон-фікшн, п’єси та поезія. Художня література розподілялась за датою видання, документальна – за галуззю знань, п’єси та поезія – у довільному порядку. На новій книжковій полиці я дотримувалась принципу розподілу на жанри, а в межах кожного з жанрів спростила пошук і поставила книжки в алфавітному порядку. Нудно, але ефективно. Проте важливим аспектом отримання радості від реорганізації книжкових полиць є застосування всіх можливостей, тому пропонуємо вашій увазі 10 організаційних стратегій, які стануть в нагоді, коли ви наступного разу переїжджатимете в нову квартиру, вирішите позбутися непотрібного або, як я, захочете відкласти нагальні справи й зробити щось приємне.
.
Хронологічний метод, за датою видання
Як я вже зазначила, саме так я розставляла більшість своїх книжок останні десять років. Це показовий спосіб демонстрації вашої книжкової колекції на полиці, й для того, щоб зробити його ще більш показовим, я застосувала ідею з літературних мемуарів (вже не пам’ятаю, чиї це були мемуари). Але цей метод був дієвим для мене з двох причин: 1) коли я розставляла книжки на полиці у певному порядку, я краще запам’ятовувала історію і краще розуміла, які письменники писали та видавали книжки в одну епоху та, можливо, впливали один на одного; та 2) коли я додаю книжки до своєї колекції, вони зазвичай зовсім нові, видані нещодавно, і легше просто поставити їх з краю полиці, ніж шукати для них місце за алфавітом.
За кольором
Якщо у вас багато книжок, це не надто раціональний спосіб організації книжкового простору. Я знаю про це, тому що колись намагалась так зробити. У мене гарна пам’ять на обкладинки і я думала, що інтуїтивно знаходитиму потрібну книгу, і, окрім цього, полиці виглядатимуть гарно. Я лише не врахувала, що іноді книжкові корінці іншого кольору, ніж обкладинка. Я витрачала багато часу на пошуки книги, яка, як я була впевнена, червоного кольору, а потім з’ясовувалось, що у неї синій корінець. Але якщо вам справді подобається розставляти речі за кольорами райдуги й у вас небагато книжок, які ви добре знаєте, це візуально ефектний спосіб упорядкування книжкових полиць.
.
Штучні стоси
Я бачила їх в журналах з дизайну і в чудовому лофті «Ноліта», де великі арт-буки лежали нерівними стосами на довгій лавці. Це нагадало мені – не без приємності – сцену з фільму «Великий Гетсбі», в якій Нік Карравей заходить до бібліотеки Гетсбі й бачить, що сторінки книжок не розрізані для читання. Отже, якщо у вас багато красивих книжок, які ви просто хочете показати, штучні стоси – це варіант для вас.

.
За темою/жанром
Якщо ви колекціонуєте книжки, присвячені певній темі, або є великим прихильником певного жанру, це, мабуть, найліпший спосіб розставити ваші книжки. Він також стане в нагоді, якщо ви погано пам’ятаєте назви й авторів.
Я розставляю документальну літературу за темами, тому що, на відміну від художньої літератури, не завжди можу згадати авторів нон-фікшну і назви книжок. Мої теми: «Історія», «Критика/Літературні інтереси», «Нью-Йорк» і «Мистецтво/Дизайн» (я вагалася, чи не виділити мемуарам, листам і часописам окрему предметну галузь в межах нон-фікшну, але зрештою вирішила ставити їх на полиці з художньою літературою, тому що в більшості випадків я цікавлюсь мемуарами авторів, твори яких мені подобаються). Деякі мої книжки не належать до жодної з цих категорій і стоять вертикальним некласифікованим стосом біля арт-буків.
.
За географічним принципом
Я ніколи не бачили людину, яка б розставляла книжки таким чином, але чому б і ні? Питання у тому, чи розставляєте ви книжки при застосуванні географічного принципу за місцем народження автора або за певним місцем, з яким автор асоціюється? Наприклад, Джозеф Мітчелл – це нью-йоркський чи південний автор? А як щодо Ернеста Гемінгвея? Середній Захід, острів Флорида-Кіс чи Іспанія? Інший варіант – розставити книги за місцем дії, яке визначити дещо простіше, хоча в багатьох книжках дія відбувається в декількох країнах та/або вигаданих містах. Компромісне рішення – виділити місце на книжковій полиці для певної географічної області.
.
За рівнем важливості та/або якістю
Це може стати гарним приводом для дискусії з гостями. Також це гарний спосіб вбити час у дощовитий день.

 
За принципом таємничості
Якщо ви не хочете, щоб хтось знав, що ви читаєте та/або не переймаєтесь через неможливість знайти свої книжки, можете розставити їх корінцями до стіни. Завдяки цьому ваші полиці виглядатимуть рівними та монохромними. Окрім цього, людям буде складно позичати у вас книжки.
.
В алфавітному порядку
Це очевидний і найнудніший спосіб, але він також і найбільш дружній. Будь-хто, шукаючи книжку на вашій полиці, зможе легко її знайти. Також цікаво простежувати, які письменники стоять поруч.

.
У довільному порядку
Ви взагалі не зобов’язані розставляти свої книжки за певним принципом. Ви можете розставити їх у довільному порядку, як Памела Пол, редакторка книжкового огляду «New York Times»: «У безладі мені подобається елемент несподіванки та приємних знахідок». Особисто я не застосовувала б цей метод у себе вдома, але мені подобається дивна суміш книжок, які можна знайти в пляжних будиночках, тому що там завжди існують варіанти несподіваного вибору.
.
Автобіографічний метод
Ця ідея з’явилась після перегляду фільму «Фанатик» (High Fidelity) (за однойменним романом Ніка Горнбі). Після розставання власник магазину платівок Роб, який страждає від нещасного кохання, вирішує реорганізувати свою колекцію за автобіографічним принципом. Він розставляє свої записи у порядку, який лише він може зрозуміти, ключем до розуміння є його життєвий досвід і особисті нав’язливі ідеї. Він пояснює другу: «Якщо я хочу знайти пісню «Landslide» групи «Fleetwood Mac», я маю згадати, що купив її для когось наприкінці 1983-го року, але не віддав з особистих причин».
Тут можна заперечити, що кожна книжкова полиця, як і кожен літературний твір, є автобіографічною, навіть попри прикраси об’єктивної організації, але визнаю, що вбачаю ностальгічні принади в свідомій організації книжкового простору за етапами мого життя. Поки не знаю, як я зрештою розставлю свої книжки, але буде цікаво повернутись подумки до всіх цих людей – родичів, вчителів, друзів, письменників – які вплинули на мій вибір книжок, предмети, які я обрала, авторів, яких я зустріла, списки книжок, які я скорочувала, і літо, яке я проводила з книжками.
Окрім цього, я мала брати до уваги менш приємні аспекти застосування книжкових полиць, наприклад, той факт, що певна кількість книжок назавжди залишиться непрочитаною, а інша, більша частка, ніколи не буде прочитана знову, тому що мої сподівання повернутись до них «одного дня» не мають нічого спільного з бажанням відновити стосунки з автором, але натомість це бажання повернутись до певного періоду мого життя, або навіть до певної людини чи місця. Автобіографічний принцип розставляння книжок – це подорож самодослідження, ось чому я залишаю цей варіант для кризи середнього віку – або, можливо, для переїзду в просторішу квартиру.
Сучасна польська література: найважливіші імена
28 квітня український поет Лесь Белей прочитав у столичній книгарні «Є» лекцію про сучасну польську літературу, зазначивши, що зараз невідомо, хто з перелічених ним авторів увійде до майбутнього класичного канону, але опитування польських критиків і літературознавців дозволило йому скласти список найбільш значущих літераторів сучасної Польщі. Читомо зібрало для вас найцікавіші з цих авторів.
Стефан Хвіна
В його творчості представлений цікавий культурний мікс, серед інших відомих романів – «Золотий пелікан» (2003 р.), історія про те, як поважний викладач став жебраком, «Панна Фербелін» (2011 р.), де біблійний сюжет обіграний на тлі ХІХ століття, «Дружина президента» (2005 р.). У найвідомішому романі автора «Ганеман» (1995 р., укр. пер. 2010 р.), дія відбувається у Гданську на стику польської та німецької культури з культурою репатріантів зі Східної Польщі.
 
Ольга Токарчук

Найважливіша сучасна польська авторка. Вона дебютувала у 1993 році з романом «Мандрівка людей книги» (укр. пер. 2004 р.), герої якої вирушають в експедицію за таємною книгою і знаходять любов. Повість «Е. Е.» (1993 р.) – історія про польсько-німецьку родину, представниця якої Ерна Ельцнер володіє здібностями медіума. В ключі «літератури нових батьківщин» написані романи «Правік та інші часи» (1996 р., укр. пер. 2004 р.), «Останні історії» про топос польської провінції. Зміною вектору для письменниці став роман про феномен та психологію вічної подорожі «Бігуни» (2007 р., укр. пер. 2011 р.), детектив «Веди свій плуг понад кістками мертвих» (2009 р., укр. пер. 2011 р.), і епос «Книги Якова» (2014 р.), дія якого відбувається в XVII столітті на Поділлі, основна канва роману – історія пророка-месії Якуба Франка, навколо якої послідовно обертаються багато інших сюжетів, в контексті Речі Посполитої. Роман відзначається натуралізмом, автор не прикрашає тогочасні реалії, одна з рецензій на твір називається «Двісті років самотності», автора називають «польським Маркесом», а також порівнюють із Сенкевичем.
 
Анджей Стасюк
народився у Варшаві у 1960 р., у 1978 році переїхав у село Воловіц, де заснував видавництво «Чарне». Дебютна збірка «Мури Геброну» (1992 р.) – цікавий з лексичної точки зору твір, написаний на польській фені. Роман «Дев’ять» (1999 р., укр. пер. 2001 р.) – урбаністичний твір про Варшаву, молодіжні тусовки. «Галицький цикл» включає три романи: «Галицькі оповідання» (1995 р.), «Через ріку» (1996 р.), «Дукля» (1997 р.). Окрім цього, Анджей Стасюк написав у співавторстві з Юрієм Андруховичем книгу есеїв «Моя Європа» (2000 р., укр. пер. 2001 р.), подорожні нотатки «Дорогою на Бабадаг» (2004 р., укр. пер. 2007 р.), «Схід» (2014 р.).
 
Кшиштоф Варга
Живе у Варшаві та пише про це місто, самотність його мешканців. Головні теми його дебютного роману «Хлопці не плачуть» (1996 р.) – це «бухло, сигарети та тьолки» (цитата з польської рецензії). «Текіла» (2001 р.) – монолог плакувальника, який несе труну з тілом барабанщика, роман про рок-сцену. «Кароліна» (2002 р.) – історія про пошуки жінки-фантома, «Надгробок з ластрико» (2007 р.) – фантастичний роман, герой якого розповідає про самотність своїх дідусів і бабусь, «Тирса» (2012 р.) – історія п’ятдесятирічного комівояжера-маньяка, який подорожує Польщею й описує мешканців країни.
 
Дорота Масловська
У 2002 році написала роман, який став бестселером, про польських гопників мовою польських гопників «Війна польсько-руська під біло-червоним прапором». «Руські» у сприйнятті гопників – це всі люди зі Сходу, гопник боїться, що руські прийдуть слідом за цигарками й горілкою і завоюють Варшаву. У романі викриваються страхи великого прошарку польського суспільства. Роман «Павич королеви» (2005 р.) написаний у хіп-хоповому стилі.
 
Іґнацій Карпович
Використовує різножанрові та різностильові підходи. Роман «Не ало» (2006 р.) – це гротескний стьоб, гра з мовою, «Нова квітка імператора» (2007 р.) – квазірепортаж про Ефіопію, у романі «Жест» (2008 р.) критика вбачає скочування до поп-літератури, «Сонька» (2014 р.) – роман про польсько-білоруське пограниччя, герой якого, драматург, зустрічається із Сонькою, для якої всі події закінчились Другою світовою війною. Автор балансує між поп-культурою і високою літературою.
 
 
Ганна Краль
Писала про Польщу, історію Другої світової війни, допомогу євреям («Встигнути до пана Бога»). У 1990 рр. вона працювала у «Газеті виборчій» і навчала нове покоління польських репортажистів, до якого належить Маріуш Щигел (1966 р.), спеціаліст з Чехії, який також написав книгу репортажів про 1990 рр. в Польщі «Неділя, яка сталася в середу» (1996 р.), дослідження про Чехію «Зроби собі рай», «Ласка небесна» (Чехія – більш атеїстична країна, в якій інший підхід до історичного міфу, немає пафосу і серйозності).
 
Вітольд Шабловський
Автор збірки репортажів «Вбивця з міста абрикосів» (2010 р.), а також «Наша нова ПНР», що являє собою своєрідний експеримент: він зі своєю дружиною Ізабеллою Мейз прожив рік, ніби повернувшись в 1981 рік (використовуючи тогочасну техніку, читаючи тогочасні газети). «Танцюючі ведмеді» (2014 р.) – збірка репортажів з Болгарії та Румунії, де згідно із законодавством Європейського Союзу ромів відучують від традиції муштрування ведмедів.
 
Яцек Денель
Пише детективи, романізовані історичні біографії, детально вивчає історичний контекст. «Ляля» (2006 р., укр. пер. 2016 р.) – це історія бабусі героя у докладному контексті епохи. «Матінка Мокрина» – роман про Мокрину Мечиславську, яка вдавала із себе велику мученицю, яку катували росіяни через її відмову перейти з греко-католицької віри у православ’я, але виявилась ошуканкою. «Сатурн» (2011 р., укр. пер. 2015 р.) – романізована біографія Ф. Гойї.

Бібліотека як тренд: досвід Хорватії, Словенії та Румунії
6-7 квітня у Києві відбувся Форум молодих бібліотекарів Української бібліотечної асоціації, ініціатором та організатором якого виступила Молодіжна секція УБА. Іноземні гості та молоді бібліотекарі поділилися своїм досвідом модернізації галузі, завдяки якій бібліотеки продовжують приваблювати читачів. Читомо дізналося про тренди бібліотечної справи Хорватії, Словенії та Румунії й записало найцікавіше.
Хорватія
У Хорватії існує велика мережа бібліотек, що включає одну національну бібліотеку, 200 публічних, понад 1 тисячу шкільних і 6 університетських. Національна бібліотека в Загребі – перша національна бібліотека Хорватії, яка була заснована в 1607 році. У ній зберігається понад 3 мільйони найменувань, у тому числі й рукописні книги Х століття, твори аудіовізуального мистецтва та графіка.
Тут працює онлайн-сервіс «Спитай у бібліотекаря», через який здійснюється взаємодія бібліотек на національному і міжнародному рівнях. Проводяться освітні програми для користувачів бібліотек, щотижневі воркшопи та презентації, туристичні екскурсії по Національній бібліотеці (понад 1 тисячу туристів щороку), програми для студентів і представників інших бібліотек. Працюють тематичні портали та віртуальні виставки, портал старих хорватських газет і журналів.
У 2015 році відкрився Національний репозиторій, в якому зберігаються всі дипломні роботи хорватських студентів і дисертації. Бібліотеки співпрацюють з Міністерством культури та Міністерством освіти, надають їм софт і дані для створення онлайн-виставок.
Портал Хорватської наукової спільноти забезпечує покращення доступу до наукової інформації. Цей проект фінансується Міністерством освіти та Європейським Союзом. Його головна мета – надати можливість науковцям і студентам користуватися базами даних, забезпечувати можливості пошуку всіх ресурсів з одного джерела. Також працює портал інтегрованої бібліотечної системи, портал каталогізації та кваліфікації, портал для видавців і авторів, який надає змогу відстежувати рух книг в усіх бібліотеках країни й заробляти на цьому, оскільки Міністерство культури платить авторам за використання книжок.
Словенія
Словенська бібліотечна асоціація налічує понад 1300 регіональних бібліотек. Її головна мета – покращення розвитку професійної сфери бібліотечних сервісів, підвищення ролі бібліотеки у суспільстві.
У Словенії працює 251 бібліотека, з них 82 – академічні. Після отримання диплому студенти також отримують і фінансування від Дослідницької асоціації як гостьові студенти. Вони підписують довгострокові контракти з університетами на здійснення досліджень та забезпечуються потрібними грантами. Понад 5 тисяч молодих дослідників здійснюють пошук інформації та наукових джерел, шукають посилання в статтях і книжках словенських бібліотек.
Бібліотека університету Мариборі підтримує освітні та науково-дослідні програми, допомагає молодим науковцям знаходити потрібні джерела. Створений нею каталог «Codex+» об’єднує в собі бібліографічні каталоги з базами даних та пропонує різноманітні інструменти пошуку. Мобільна версія баз даних має налаштування «Моя бібліотека», завдяки якому можна подовжити термін користування матеріалом, переглянути історію видачі книжок, зарезервувати матеріали, які зберігаються в інших бібліотеках.
У Словенії багато корисних бібліотечних сервісів. Служба «UM.NIK» забезпечує одночасний пошук електронних і друкованих джерел, доступ до повних текстів та інформації про бібліотечні джерела. Сервіс «DKUM» – це об’єднаний доступ до електронних інформаційних джерел і докторських дисертацій. «BASE» – доступ до академічних документів дослідницьких інституцій.
Депозитарій надає можливість перегляду цифрових матеріалів і спеціальних зібрань, доступ до електронних книжок англійською мовою. Електронні книжки можна на деякий час завантажувати на читальні пристрої за допомогою бездротового доступу, замовляти матеріали з бібліотек, роздруковувати тексти з мікроплівок.
Румунія
В бібліотеках Румунії проходять зустрічі читачів, які хочуть поділитись своєю поетичною та прозовою творчістю. Щорічний фестиваль видавців і книжковий ярмарок Axes Libre пропонує великий вибір дитячої літератури й новинок, якими можна поповнити свою книжкову колекцію.
Бібліотеки здійснюють такі інноваційні проекти, як: «Бізнес для нас» – програма, яка допомагає підвищити свою конкурентоспроможність і розпочати власний бізнес; Сервіс «40+ – активний, інформований, конкурентоспроможний» – комп’ютерний курс для користувачів-початківців, яким більше, ніж 50-ти років.
Організація «Літня бібліотека» ініціює роботу літературних кафе в паркових зонах, а також майстер-класів з фотографії, організовує різноманітні освітні програми. Одна з найуспішніших таких програм «Попереджені – значить захищені», яка присвячена сексуальній освіті підлітків 14-18 років. Вона полегшує доступ до інформації та поширює знання про сексуальне здоров’я.
Популярна румунська бібліотека George Baricu пропонує читачам сервіси роботи з мультимедійними програмами й можливість створення мультимедійного портфоліо. Сервіс «Tech Lab» – інформаційні технології для молоді» надає можливість знайомитись з культурними цінностями етнічних меншин Румунії через відео, фото та онлайн-комунікацію.
Бібліотека як місце відпочинку
Якщо говорити загалом про європейські бібліотечні тренди, то в Німеччині бібліотека – популярне місце зустрічей і неформального спілкування. В Штутгарті будівля бібліотеки схожа на відомий нам з дитинства Кубик Рубіка. В ній постійно відбуваються записи рекламних кампаній та модні фотосесії. Там зберігається графіка, колажі та твори сучасних фотографів. За 25 євро страхового внеску твори художнього мистецтва можна брати на 8 тижнів з правом подовження понад 6 разів. До читацького квитка приєднана банківська картка, з якої знімають відповідні кошти.
Бібліотеки Великобританії  – це також місце неформального спілкування молоді. Раніше 70% простору там займали книжки, а тепер – відвідувачі. У Великобританії читацький квиток можна отримати через Інтернет. 60% жителів країни мають читацькі квитки, і бібліотек там більше, ніж «Макдональдсів». В межах національної програми «Книжковий старт» читацькі квитки даруються й дітям. Бібліотеки співпрацюють з ІТ-кав’ярнями, відвідувачі яких поповнюють лави читачів.
У Фінляндії працює єдина мережа бібліотек, в межах якої книгу можна взяти в одній бібліотеці, а подовжити термін користування в іншій. Інформацію про нові надходження можна отримувати електронною поштою або на мобільний телефон. Користувачі мають можливість рекомендувати книги. Книжки можна обговорювати в групі на Фейсбуці або на сайті бібліотеки. В торгових центрах стоять книжкові автомати, які можна відкрити за допомогою читацького квитка.
Британська газета The Guardian уклала власний рейтинг зі 100 книжок, виданих протягом 21 століття, які, на думку редакції, найбільше заслуговують уваги читачів. Перелік опублікований на сайті видання.
 
1. «Вовчий зал» Гіларі Ментел / Wolf Hall by Hilary Mantel (2009)
Ментел публікувала книги чверть століття до того, як створила проект, який приніс їй феноменальну популярність, третя частина трилогії, «Дзеркало і світло», вийде наступного березня.
 
Якщо ви почнете читати її історію сходження Томаса Кромвеля при дворі Тюдорів, докладну картину створення нової Англії та самостворення людини нового типу, ви потрапите у потік її авторитарного теперішнього часу, якому неможливо чинити опір, і раптом помітите, що дивитесь на світ очима героя її книги.
 
Деталі оповіді чуттєво яскраві, мова свіжа, мов фарби нової картини, але також дуже важливе її дослідження влади, долі та успіху в постійному діалозі з нашою епохою, тому що нас створює і формує минуле. За словами авторки, в цій книзі вона хотіла передати «відчуття історії, яка слухає та говорить із собою».
 
2. «Галаад» Мерілін Робінсон / Gilead by Marilynne Robinson (2004)
Медитативний і глибоко філософічний роман Робінсон – це історія, яку розповідають написані в 1950 рр. листи старого священика Джона Еймса до свого юного сина, який подорослішає, коли його батько вже цього не побачить, і вестиме односторонню розмову з мертвим: «Поки ти читаєш цей лист, я безсмертний, у певному сенсі більш живий, ніж коли-небудь був».
 
Це книга про спадок, щоденник про Америку, яка вже ніколи не повернеться, нагадування про сумну ефемерну красу, яку можна знайти в повсякденності. Як підсумовує Еймс для сина і для себе: «Існують тисячі причин для того, щоб прожити це життя, кожної з них достатньо».
 
3. «Час секонд-хенд» Світлана Алексієвич / Secondhand Time by Svetlana Alexievich (2013), translated by Bela Shayevich (2016)
Білоруська нобелівська лауреатка записала тисячі годин свідчень простих людей, щоб створити цю усну історію Радянського Союзу та його зникнення. Письменники, офіціанти, лікарі, військові, колишні «аппаратчики» Кремля, колишні в’язні ГУЛАГу: всі отримали можливість розповісти свою історію, поділитися своїм гнівом через зраду і турботами переходу до капіталізму. Незабутня книга, акт катарсису і водночас прояв глибокої емпатії.
 
4. «Не відпускай мене» Кадзуо Ішігуро / Never Let Me Go by Kazuo Ishiguro (2005)
З 1989 року, коли вийшов удостоєний Букерівської премії роман «Залишок дня», до 2015 року, коли був опублікований роман «Похований велетень», нобелівський лауреат Ішігуро писав глибокі та загадкові алегорії на теми історії, націоналізму та місця особистості у світі, що завжди перебуває поза межами нашого розуміння.
 
Його шостий роман, історія про любовний трикутник людей-клонів в альтернативній Англії 1990-х, є витонченим натяком на його дослідження смерті, втрати і того, що значить бути людиною.
 
5. «Аустерліц» В. Г. Зебальд / Austerlitz by WG Sebald (2001), translated by Anthea Bell (2001)
Зебальд загинув в автокатастрофі у 2001 році, але його роман, суміш фактів та художньої літератури, що ігнорує закони жанру, гостре відчуття морального значення історії та переплетення внутрішніх і зовнішніх подорожей має величезний вплив на сучасний літературний ландшафт. Його останній твір, сповнена алюзій історія життя однієї людини, несамовито і яскраво зображає єврейську діаспору і втрачене ХХ століття.

 

6. «Янтарне скло» Філіп Пулман / The Amber Spyglass by Philip Pullman (2000)


Дитяча художня література досягла зрілості, коли остання книга трилогії Пулмана «Темні матерії» стала першою книгою для юних читачів, що отримала премію «Книга року Вітбред». Пулман із запалом уяви і сміливістю оповідача розповідав про найважливіші теми: релігія, свобода волі, тоталітарні структури і людська жага знань, бунт і дорослішання.

 

У цьому романі боротьба Азріеля проти Володаря досягає кульмінації, Ліра та Вілл подорожують в Землі Мертвих, а Мері досліджує таємничі елементарні частинки, на честь яких названа нова трилогія «Книга пилу». Комерційний успіх романів Джоан Роулінг, підсилений голлівудськими екранізаціями, міг оминути книги Пулмана, але його витончена переробка «Втраченого раю» допомогла дорослим читачам позбутися ніяковості через те, що вони читають романи для дітей, і видавці не пожалкували.

 

7. «Між світом і мною» Та-Нехісі Коутс / Between the World and Me by Ta-Nehisi Coates (2015)


Завдяки емоційним роздумам Коутса про те, що значить бути в наш час чорним американцем, він став одним з найважливіших інтелектуалів і письменників країни. Він – син колишнього члена організації «Чорні пантери», який виріс на жорстоких вулицях Балтімора, його голос кидає виклик, але водночас сповнений поезії.

 

Роман «Між світом і мною» написаний у формі листа до його сина-підлітка та розповідає про повсякденну реальність расової несправедливості та поліцейське свавілля, про історію рабства і громадянську війну. Автор пише, що білі люди ніколи не пам’ятатимуть «масштаб крадіжки, яка їх збагатила».

 

8. «Осінь» Алі Сміт / Autumn by Ali Smith (2016)


Сміт почала писати свій «Сезонний квартет», блискавично виданий експеримент, який досі триває, на тлі референдуму щодо ЄС. Створений в результаті експерименту «перший роман про Брекзіт» – це не просто моментальний знімок Британії, яка щойно відділилася, а засліплююче дослідження любові та мистецтва, часу і мрій, життя і смерті, створене з притаманною їй винахідливістю та дотепністю.

 

9. «Хмарний атлас» Девід Мітчелл / Cloud Atlas David Mitchell (2004)


Епічний роман, завдяки якому Мітчелл став знаменитим, це книга-матрьошка, де одна історія міститься в іншій та впевнено охоплює різні століття і жанри. Від історії мореплавця ХІХ століття до історії часів зникнення цивілізації, ядерні інтриги 1970-х та розповідь клона з майбутнього – ці карколомні наративи тонко переплітаються, підкреслюючи відлуння та повтори грандіозної людської симфонії.

 

10. «Половина жовтого сонця» Чімаманда Нгозі Адічі / Half of a Yellow Sun by Chimamanda Ngozi Adichie (2006).


Коли нігерійська письменниця Адічі зростала, війна у Біафрі «охопила все». Її масштабний експресивний роман, удостоєний премії Оранж, зображає політичну та особисту боротьбу учасників конфлікту та досліджує жорстоку спадщину колоніалізму в Африці.

 

Ольга Токарчук, польська письменниця, есеїстка, авторка сценаріїв, поетка, психологиня, яка виросла у місті Сулехув у родині вихідців з України, цьогоріч стала лауреаткою Нобелівської премії з літератури і вже встигла прочитати традиційну для переможців нобелівську лекцію. Публікуємо повний текст її виступу у стінах Шведської академії, перекладений Ольгою Брагіною спеціально для Читомо.
Радіо як вікно у зовнішній світ
Перша фотографія, яка стала моїм свідомим досвідом – це світлина моєї матері до мого народження. На жаль, вона чорно-біла, тому багато деталей втрачені, вони перетворилися на сірі тіні. Світло м’яке і дощове, немов весною, мабуть, воно проникає через вікно та наповнює кімнату ледве вловимим сяйвом. Моя мама сидить біля нашого старого радіо, це модель з зеленим циферблатом і двома ручками налаштування – одна для регулювання звуку, інша – для пошуку станції. Пізніше радіо стало найкращим компаньйоном мого дитинства: завдяки йому я дізналася про існування космосу.
 
Після повороту ручки з чорного дерева тонкі вусики антени змінювали положення і ловили різноманітні станції – Варшава, Лондон, Люксембург і Париж. Але іноді звук затинався, немов між Прагою та Нью-Йорком або Москвою та Мадридом вусики антени потрапляли в чорні діри. Коли це траплялося, мурашки страху вкривали мою спину. Я вірила, що через це радіо зі мною говорять різні сонячні системи і галактики, крізь тріск і клацання, надсилають мені важливу інформацію, яку я ще не могла розшифрувати.
 
Коли в дитинстві я дивилась на цю світлину, то була впевнена, що мама шукає мене, налаштовуючи наш радіоприймач. Немов чутливий радар, вона проникала в безкінечні сфери космосу, щоби з’ясувати, коли і звідки я прибуду. Її зачіска і вбрання (з великим матроським коміром) свідчать про те, що фотографію зробили на початку шістдесятих. Жінка трохи схилена, дивиться кудись за межі рами й бачить щось, що невидиме для всіх, хто дивився на світлину потім. У дитинстві я уявляла, що вона дивиться у час. Фактично на світлині нічого не відбувається – це фотографія стану, а не процесу. Жінка сумна, здається, що вона занурена в думки – повністю занурена.
 
Коли я пізніше питала в неї про цей сум – я питала про це багато разів, завжди отримуючи однакову відповідь – мама відповідала, що сумувала через те, що я ще не народилася, а вона вже скучила за мною.
 
«Як ти могла скучити за мною, якщо мене ще не було?», – питала я.
 
Я знала, що скучають за тими, кого втратили, що тугу спричиняє втрата.
 
«Але може бути навпаки, – відповідала вона. – Якщо ми скучаємо за людиною, це означає, що вона є».
 
Ця коротка розмова десь у селищі західної Польщі наприкінці шістдесятих, розмова між мамою та мною, її маленькою дитиною, завжди спливає в моїй пам’яті й дає мені запас сили, що підтримує мене протягом всього життя. Він підіймає моє існування над звичною матеріальністю світу, поза межами шансу, поза причинами, наслідками й законами ймовірності. Вона перенесла моє існування за межі часу, у солодкі сфери вічності. Своїм дитячим розумом я тоді зрозуміла, що існує багато речей, які я раніше не могла уявити. І що навіть якби я мала сказати: «Я загубилася», я все одно мала б почати зі слова «Я» – найважливішого і найдивнішого слова у світі.
 
Таким чином молода жінка, яка ніколи не була релігійною, дала мені щось, що відоме як душа, подарувавши мені найкращого ніжного оповідача у світі.
Інформаційний шум і персональні історії
Світ – це тканина, яку ми створюємо щодня на величезних ткацьких станках з інформації, дискусій, фільмів, книг, чуток, невеликих анекдотів. У наш час ці ткацькі станки надзвичайно великі – завдяки інтернету майже кожен може взяти участь у процесі, перебираючи на себе відповідальність або ні, з любов’ю або з ненавистю, на краще або зі злими намірами. Коли ця історія змінюється, змінюється світ. У цьому сенсі світ складається зі слів.

Отже, надзвичайно важливо, як ми думаємо про світ і – можливо, навіть важливіше – як ми про нього розповідаємо. Подія, про яку не розповіли, перестає існувати і зникає. Це факт, добре відомий не лише історикам, але і (можливо, краще за все) політикам та тиранам. Ті, хто створює тканину історії, несуть відповідальність.
 
Здається, наша нинішня проблема полягає у відсутності готових історій не лише для майбутнього, але навіть для конкретного сьогодення, для надшвидких трансформацій сучасного світу. Нам бракує мови, нам бракує точок зору, метафор, міфів і нових історій. Хоча ми бачимо нещодавні спроби запрягти іржаві історії-анахронізми, що не можуть пасувати майбутньому, в уяву майбутнього, з певністю можна сказати, що дещо старе, яке краще за нове, – це ніщо або намагання подолати обмеженість наших горизонтів. Словом, нам бракує нових способів розповісти історію світу.
 
Ми живемо в реальності поліфонічних історій від першої особи, і з усіх сторін чуємо поліфонічний шум. Під розповіддю від першої особи я маю на увазі історію, яка рухається вузькою орбітою особистості оповідача, що більш чи менш безпосередньо пише про себе і через себе. Ми визначили, що цей тип індивідуалізованої точки зору, цього голосу від себе – найбільш природний, людський і чесний, навіть якщо він утримується від ширшої перспективи. Розповідь від першої особи, яка сприймається таким чином – це створення абсолютно унікального візерунка, єдиного у своїй унікальності: це відчуття свободи особистості, усвідомлення себе і своєї долі. Але також це означає протидію особистості та світу, і з часом ця протидія може зробити вас чужими.
 
На мою думку, розповідь від першої особи дуже характерна для сучасної оптики, в якій індивідуум виконує роль суб’єктивного центру всесвіту. Західна цивілізація значною мірою ґрунтується і покладається на дослідження особистості, що є одним з наших найважливіших мірил реальності. Тут людина – провідний актор, і її судження – хоча воно одне з багатьох – завжди сприймається серйозно. Історії від першої особи виявились одним з найвеличніших винаходів людської цивілізації: їх читають з глибокою пошаною та повною довірою. Цей тип історії, коли ми бачимо світ очима особистості, не схожої на будь-яку іншу, формує особливий зв’язок з оповідачем, який просить свого слухача стати на його унікальне місце.
 
Важливість історій від першої особи для літератури і людської цивілізації важко переоцінити – вони повністю змінили історію світу, відтепер це більше не місце дії героїв та богів, на яких ми не маємо жодного впливу, а радше місце для таких людей, як ми, з особистими історіями.
 
Легко ідентифікувати себе з людьми, які схожі на нас, які створюють між оповідачем історії та її читачем або слухачем новий вид емоційного взаєморозуміння на основі емпатії. Це зближує і руйнує кордони: читаючи роман, дуже легко перестати помічати межі особистості оповідача і читача, і так званий «поглинаючий роман» справді передбачає розмивання кордонів – оскільки читач, завдяки емпатії, на деякий час стає оповідачем. Таким чином література стала полем обміну досвідами, агорою, де кожен може розповісти про свою долю або дати слово своєму «альтер его». Отже, це демократичний простір – будь-хто може висловитись, кожен може створити голос для себе. Ще ніколи в історії людства стільки людей не були письменниками і оповідачами. Варто лише ознайомитись зі статистикою, щоб у цьому переконатися.
 
На книжкових ярмарках я бачу, як багато книжок, що видають у світі, пов’язані саме з цим – з особистістю автора. Інстинкт висловлювання може бути таким же сильним, як і інші інстинкти, що захищають наше життя – і він найповніше проявляється в мистецтві. Ми хочемо, щоб нас помітили, ми хочемо почуватися винятковими. Історії типу «Я збираюся розповісти вам свою історію», або «Я збираюся розповісти вам історію своєї родини», або навіть просто «Я збираюся розповісти вам, де я був» сьогодні належать до найпопулярнішого літературного жанру. Це масштабний феномен також тому, що сьогодні всі ми маємо доступ до письма, і багато людей отримали можливість, раніше доступну небагатьом, висловлюватися за допомогою слів та історій.
 
Парадоксальним чином ця ситуація нагадує хор, який складається лише з солістів, голоси змагаються за увагу, всі йдуть схожими шляхами, перекрикуючи один одного. Ми знаємо все, що можна дізнатися про них, ми можемо ідентифікувати себе з ними та досвідом їхнього життя, немов воно – наше власне. Але буває й таке, що читацький досвід неповний, він розчаровує. Виявляється, що висловлювання авторського «я» не завжди гарантує універсальність. Здається, ми втрачаємо важливий вимір історії – алегорію. Герой алегорії – людина, яка живе за певних історичних і географічних умов, і водночас вона виходить за межі цих конкретних обставин, перетворюється на Універсальну Людину Світу.
 
Коли читач стежить за чиєюсь історією, про яку йдеться в романі, він може ідентифікувати себе з долею персонажа і сприймати його ситуацію як свою власну, а в алегорії він має повністю відмовитися від своєї унікальності й стати Універсальною Людиною. Під час цієї складної психологічної операції алегорія універсалізує наш досвід, знаходить спільний знаменник для дуже різних доль. Те, що алегорія зникла з нашого поля зору, свідчить про нашу нинішню безпорадність.
 
Щоб не втонути в океані назв і прізвищ авторів, ми почали ділити тіло літературного левіафана на жанри, які ми сприймаємо як різні види спорту, де письменники – спеціально треновані гравці.
 
Загальна комерціалізація літературного ринку призвела до розподілу на галузі – тепер проходять ярмарки та фестивалі того чи іншого типу літератури, повністю окремі, вони створюють коло читачів, які прагнуть сховатися від світу з детективом, фентезі або науковою фантастикою. Важливою характеристикою цієї ситуації є те, що розподіл, створений для допомоги продавцям книг і бібліотекарям в організації книжкових полиць, а також читачам, яким було важко орієнтуватися у величезній кількості книжок, натомість перетворився на абстрактні категорії, до яких не лише відносять існуючі твори, але і відповідно до яких починають писати автори. Жанрові твори все більше схожі на форму для випічки, яка створює дуже схожі результати, їхня передбачуваність вважається чеснотою, їхня банальність вважається досягненням. Читач знає, чого очікувати, і отримує саме те, чого хотів.
 
Я завжди інтуїтивно противилась цим правилам, тому що вони призводять до обмеження авторської свободи, до нехтування експериментами й трансгресією, які фактично є необхідними якостями будь-якого твору. Вони повністю виключають з творчого процесу оригінальність, без якої мистецтво втрачається. Гарна книга не повинна бути схожою на всі інші книги свого жанру. Розподіл на жанри – результат комерціалізації літератури в цілому та її сприйняття як продукту для продажу з цілою філософією створення бренду, визначення цільової аудиторії та іншими аналогічними винаходами сучасного капіталізму.
Світ мислить серіалами
Сьогодні ми із задоволенням можемо спостерігати за появою абсолютно нового способу розповіді про історію світу, втіленого у серіалах, приховане завдання яких – ввести нас у транс. Звісно, цей вид розповіді давно існував у міфах та поемах Гомера, і Геракл, Ахілл та Одіссей – герої серіалів. Але ніколи раніше цей тип розповіді не займав так багато місця і не мав такого потужного впливу на колективну уяву. Перші два десятиліття двадцять першого століття беззаперечно належать серіалам. Їхній вплив на способи розповіді історій світу (і, відповідно, на те, як ми розуміємо історію) революційний.
 
У сучасній версії серіали не лише розширили нашу участь в історії з точки зору часу, завдяки різним темпам, відгалуженням та аспектам, але також встановили свої правила. Оскільки у багатьох випадках завдання серіалу – якомога довше утримувати увагу глядача, історія серіалу множить відгалуження сюжету, переплітаючи їх найбільш неймовірним чином, їх так багато, що, коли все заплутується, серіал повертається до нарративного прийому щасливої розв’язки Deus ex machina, який застосовувався в старих операх. Створення нових серій часто передбачає повну ситуативну зміну психології персонажів, щоб вони більше пасували до нових подій сюжету. Герой, який спочатку був благородним і стриманим, стає злопам’ятним і жорстоким, другорядний персонаж перетворюється на головного, а головний герой, до якого ми вже прив’язалися, втрачає значення або просто повністю зникає, що нас дуже засмучує.
 
Потенційні зйомки нового сезону вимагають відкритих фіналів, у яких жодним чином не може виникнути або пролунати ця таємнича річ – катарсис, який раніше був досвідом внутрішньої трансформації, завершення і задоволення від участі в подіях розповіді. Таке закінчення, а не висновок – постійне перенесення винагороди, якою є катарсис – робить глядачів залежними, гіпнозує їх. Перервана розповідь, створена багато років тому і добре відома з казок Шахерезади, у наш час гордо повертається в серіалах, змінюючи нашу суб’єктивність та спричиняючи неймовірний психологічний ефект, вириваючи нас з нашого життя і гіпнотизуючи, як стимулятор. Водночас серіали вписуються у новий швидкий і безладний ритм життя, його хаотичну комунікацію, нестабільність і плинність. Ця форма розповіді, ймовірно, передбачає один з найбільш креативних підходів до пошуку нової формули.
 
У цьому сенсі у серіалах відбувається серйозна робота зі створення історій майбутнього, переформатування історії таким чином, щоб вона пасувала нашій новій реальності.
 
Але найголовніше, що ми живемо у світі надто великої кількості суперечливих, взаємовиключних фактів, які б’ються між собою, не шкодуючи сил.
 
Наші предки вірили, що доступ до знань не лише принесе людям щастя, процвітання, здоров’я і багатство, але також створить суспільство на засадах рівності та справедливості. На їхню думку, у світі не вистачало поширеної мудрості, яка природним чином з’явиться завдяки інформації.
 
Ян Амос Коменський, видатний педагог сімнадцятого століття, винайшов термін «пансофізм» для позначення ідеї потенційного безмежного універсального знання, яке має включати всю можливу інформацію. Це була мрія про інформацію, доступну кожному. Завдяки доступу до фактів про світ, чи не перетвориться неписьменний селянин на рефлексуючу особистість, яка усвідомлює себе і світ? Чи не означає легкий доступ до знань те, що люди стануть чутливими, почнуть керуватися в житті принципами самоконтролю та мудрості?
 
Коли з’явився інтернет, здавалося, що ця ідея нарешті буде повністю реалізована. Вікіпедія, якою я захоплююся і яку підтримую, могла б здатися Коменському і багатьом філософам-однодумцям втіленням мрії людства – тепер ми можемо створювати й отримувати величезні запаси фактів, які безперервно постачають і оновлюють, з демократичним доступом майже з усіх куточків планети.
 
Втілена мрія завжди розчаровує. Виявилося, що ми не можемо справитися з цим величезним масивом інформації, яка, замість того, щоб об’єднувати, узагальнювати і звільняти, роз’єднує, зачиняє в індивідуальних бульбашках, створює багато історій, які не поєднуються або навіть відкрито ворогують між собою.
 
Навіть більше, інтернет, який повністю та бездумно регулюється ринковими процесами й належить монополістам, контролює масиви даних, які використовуються не згідно з принципами пансофізму (для ширшого доступу до інформації), а, навпаки, перш за все для програмування поведінки користувачів, як нам відомо завдяки справі Cambridge Analytica. Замість того, щоб прислухатися до гармонії світу, ми слухаємо какофонію звуків, нестерпний галас, в якому ми у відчаї намагаємося спіймати тихішу мелодію, хоча б слабку долю. Знаменита цитата Шекспіра ще ніколи так не пасувала до нової какофонічної реальності: все частіше інтернет – це історія, яку розповів ідіот, сповнена галасу і шаленства.
 
На жаль, дослідження політологів також суперечать міркуванням Яна Амоса Коменського, які ґрунтувалися на переконанні, що завдяки універсальному доступу до інформації політики стануть більш поміркованими і будуть приймати раціональніші рішення. Але виявилось, що все не так просто. Обсяги інформації можуть бути надмірними, її складність вмикає захисні механізми – від заперечення до витіснення, навіть відхід до простих принципів спрощення, ідеологічного, партійного мислення.
Художня література втрачає довіру
Категорія фейкових новин ставить нові питання про те, що таке художня література. Читачі, яких постійно обдурювали, дезінформували та вводили в оману, починають повільно набувати особливої невротичної ідіосинкразії. Реакцією на таке виснаження через вигадки може бути величезний успіх нон-фікшну, який кричить нам у цьому інформаційному хаосі: «Я розповім вам правду, нічого, крім правди» та «Моя історія ґрунтується на фактах!».
 
Художня література втратила довіру читачів, коли брехня стала небезпечною зброєю масового ураження, навіть якщо вона і досі – примітивний інструмент. Мені часто ставлять це скептичне запитання: «Те, що ви написали – це правда?». І щоразу я відчуваю, що це питання є передвісником кінця літератури.
 
Це питання, невинне з точки зору читачів, звучить для письменника справді апокаліптично. Що я маю відповісти? Як я маю пояснити онтологічний статус Ганса Касторпа, Анни Кареніної або Вінні-Пуха?
 
Я вважаю цей тип читацької цікавості регресом цивілізації. Це – величезне знецінення нашої багатовимірної здатності (конкретної, історичної, але також символічної та міфічної) брати участь у ланцюгу подій, який називається нашим життям. Життя створюється з подій, але лише тоді, коли ми здатні інтерпретувати їх і надати їм сенс, вони перетворюються на досвід. Події – це факти, але досвід – це щось невимовно інше. Саме досвід, а не події, формує матерію нашого життя. Досвід – це факт, який був інтерпретований і залишився у пам’яті. Також він ґрунтується на певному фундаменті нашого мислення, на глибинній структурі сенсів, на основі якої ми можемо розгорнути сюжет власного життя та ретельно його вивчити. Я вірю, що міф виконує функцію цієї структури. Всі знають, що міфологічні події ніколи не відбувалися в реальності, але вони відбуваються весь час. Тепер вони тривають не лише в пригодах античних героїв, але також прокладають собі шлях у поширені та популярні сюжети сучасних фільмів, ігор та літературних творів. Життя мешканців гори Олімп перейшло в серіал «Династія», а подвиги героїв тепер здійснює Лара Крофт.
 
У цьому палкому розділенні на правду і вигадку, історії нашого досвіду, які створює література, мають свій власний вимір.
 
Я ніколи не була в захваті від будь-якого прямого розділення літератури на художню прозу і нон-фікшн, оскільки потрібно розуміти, що це розділення декларативне і довільне. В океані визначень художньої літератури я обрала найстаріше, яке подобається мені найбільше і належить Аристотелю. Художня література – це завжди різновид правди.
 
Також мені здається переконливим визначення різниці між правдивою історією і вигаданим сюжетом, яке сформулював Едвард Морган Форстер. Він стверджував, що коли ми кажемо: «Король і королева померли», це історія, а коли ми кажемо: «Король помер, а потім королева померла від горя», це сюжет. Будь-яка белетризація включає перехід від запитання «Що було потім?» до спроби зрозуміти історію на підставі нашого людського досвіду: «Чому все відбулось саме так?».
 
Література починається з цього «чому», навіть якщо нам доводиться знову і знову відповідати на це запитання «не знаю».
 
Література ставить запитання, на які неможливо відповісти за допомогою Вікіпедії, тому що вони виходять за межі простої інформації та подій, а також апелюють безпосередньо до нашого досвіду.
 
Але, можливо, роман і література в цілому на наших очах стають чимось справді маргінальним у порівнянні з іншими формами розповіді. Вага образу та нових форм досвіду, що передається безпосередньо – фільм, фотографія, віртуальна реальність – стане конкурентною альтернативою традиційному читанню. Читання – досить складний психологічний процес сприйняття. Якщо спростити: найскладніший для розуміння контент концептуалізують і вербалізують, перетворюючи на знаки й символи, а потім «декодують» з мови у досвід. Це вимагає певної інтелектуальної компетенції. І, понад усе, це вимагає уваги й зосередження, які все рідше зустрічаються у сучасному надзвичайно розсіяному світі.
 
Людство пройшло довгий шлях передачі особистого досвіду – від усних розповідей, які покладалися на живе слово і людську пам’ять, через революцію Гутенберга, коли історії почали поширювати у друкованій формі, таким чином фіксуючи та кодифікуючи їх, щоб відтворювати без змін. Основним результатом стало те, що ми почали ототожнювати мислення з мовою і письмом. Сьогодні ми переживаємо революцію аналогічного масштабу, коли досвід можна передавати безпосередньо, без звернення до друкованого слова.
 
Більше немає жодної потреби вести щоденник подорожей, якщо ви можете просто зробити світлини й надіслати їх через соціальні мережі світу, одразу всім. Більше немає потреби писати листи, тому що легше зателефонувати. Навіщо писати великі романи, якщо натомість можна ввімкнути серіал? Замість того, щоб поїхати на зустріч з друзями, краще пограти в комп’ютерну гру. Тягнетесь до автобіографії? У цьому немає сенсу, тому що я стежу за життям зірок в Instagram й знаю про них все.
 
Головний опонент тексту сьогодні – навіть не зображення, як ми думали у двадцятому столітті, хвилюючись через вплив телебачення і кіно. Натомість це абсолютно інший вимір світу, який впливає безпосередньо на наші відчуття.
Намацати реальний світ
Я не маю на меті передати загальне бачення кризи розповіді історій у світі. Але мене часто турбує відчуття, що світ щось втрачає – якщо сприймати його через екран і додатки, він стає дещо нереальним, відстороненим, двовимірним, і, дивним чином, неописаним, хоча знайти будь-яку інформацію надзвичайно легко. Сьогодні хвилюючі слова «хтось», «щось», «десь», «колись» можуть здаватися більш ризикованими, ніж дуже конкретні й чіткі ідеї, які висловлюють з повною впевненістю – наприклад, «земля пласка», «вакцинація вбиває», «зміни клімату – це нонсенс» або «демократія більше не перебуває під загрозою ніде у світі». «Десь» люди тонуть, коли намагаються перетнути море. «Десь» «колись» була «якась» війна. У повені інформації індивідуальні повідомлення втрачають свої контури, розсіюються в нашій пам’яті, стають нереальними й зникають.

Потокам дурниць, жорстокості, мови ненависті й зображень насильства відчайдушно намагаються протиставити різноманітні «гарні новини», але вони не можуть подолати болісне враження, яке мені важко сформулювати – зі світом відбувається щось неправильне. Сьогодні це відчуття, раніше притаманне лише поетам-невротикам, схоже на епідемію відсутності визначення та форму тривоги, проступає з усіх сторін.
 
Література – одна з небагатьох сфер, яка намагається знайомити нас з реальними фактами світу, тому що за своєю природою вона завжди психологічна, вона зосереджується на внутрішніх причинах і мотивах героїв, розкриває їхній досвід, який інакше залишався б невідомим іншим людям, або просто заохочує читача до психологічної інтерпретації їхньої поведінки. Лише література дозволяє нам проникнути в життя інших людей, зрозуміти їхні мотиви, розділити їхні емоції та пережити їхню долю.
 
Історія завжди пов’язана з пошуками сенсу. Навіть якщо це не висловлюється прямо, якщо історія відмовляється шукати сенс і зосереджується на формі, на експерименті, коли вона стає формалістичним бунтом, шукаючи нові засоби вираження. Коли ми читаємо навіть найбільш біхевіористичну, мінімалістичну історію, ми не можемо не запитати: «Чому це відбувається?», «Що це означає?», «У чому сенс?», «До чого це призведе?». Цілком ймовірно, наш мозок еволюціонував до створення історії як процесу надання сенсу мільйонам стимулів, які нас оточують, і навіть, коли ми спимо, він продовжує невтомно вигадувати свої історії. Отже, історія – це спосіб структурування необмеженого обсягу інформації у часі, встановлення його зв’язків з минулим, теперішнім і майбутнім, виявлення повторів і класифікація у категоріях причин і наслідків. У цьому зусиллі беруть участь і розум, і емоції.
 
Не дивно, що одним з найперших відкриттів історій була Доля, яка завжди з’являлася людям як щось жахливе і нелюдське, а насправді приносила порядок і незмінність у повсякденну реальність.
Реальність розпадається на частини
Пані та панове, кілька років потому жінка на світлині, моя мати, яка скучила за мною, хоча я ще не народилася, читала мені казки.
 
В одній з казок Ганса-Христиана Андерсена чайник, який викинули на смітник, скаржився, як жорстоко з ним вчинили люди – коли у нього відбилася ручка, вони одразу його позбулися. А якби вони не були такими вимогливими перфекціоністами, вони й далі могли б ним користуватися. Інші розбиті речі підхопили його мотив і почали розповідати справді епічні історії своїх скромних маленьких життів.
 
У дитинстві я слухала ці казки з палаючими щоками й сльозами в очах, тому що була переконана: у предметів свої власні проблеми та емоції, такий вид соціального життя, який можна порівняти з людським. Тарілки в буфеті могли розмовляти між собою, ножі та виделки у шухляді були родиною. Аналогічним чином звірі були загадковими, мудрими, свідомим істотами, з якими у нас завжди існує духовний зв’язок і прихована подібність. Але річки, ліси та дороги також мали своє існування – вони були живими істотами, які позначали наш простір і формували відчуття належності, загадковий Раумгайст. Пейзаж навколо нас також був живий, і Сонце, і Місяць, і всі небесні тіла – весь видимий і невидимий світ.
 
Коли у мене почали виникати сумніви? Я намагаюсь знайти той момент у своєму житті, коли ввімкнувся перемикач і все стало іншим, менш докладним, простішим. Шепіт світу стих, його замінив галас міста, дзижчання комп’ютерів, гуркіт літаків над нашими головами та виснажливий білий шум океану інформації.
 
У певній точці нашого життя ми почали бачити світ шматками, все окремо, маленькими крихтами, що знаходяться одна від одної на відстані галактик, і реальність, в якій ми живемо, підтверджує це: лікарі лікують нас від окремих хвороб, податки жодним чином не пов’язані з очищенням доріг, якими ми їздимо на роботу, наш ланч не має нічого спільного з величезною тваринницькою фермою, а мій новий топік – з пошарпаною фабрикою десь в Азії. Все відділене від всього іншого, все живе окремо, без жодного зв’язку.
 
Щоб нам було легше з цим впоратись, нам дають номерки, бейджі, картки, грубі пластикові посвідчення, які намагаються звести нас до використання однієї невеликої частини цілого, яке ми вже перестали сприймати.
 
Світ вмирає, а ми цього не помічаємо. Ми не помічаємо, що світ перетворюється на колекцію речей і випадків, простір без життя, в якому ми блукаємо одинокі, нас кидають у різні сторони чиїсь рішення, нав’язані незрозумілою долею, відчуття, що ми – лише іграшки в руках історії або випадку. Наша духовність також зникає або стає поверхневою та ритуальною. Або ми просто слідуємо за покликом простих сил – фізичних, соціальних та економічних – які штовхають нас, наче ми – зомбі. І в такому світі ми справді – зомбі.
 
Ось чому я прагну іншого світу, світу надбитого чайника.
Усе в світі взаємопов’язано
Все життя мене захоплює система взаємозв’язків та впливів, про яку ми загалом не знаємо, але яку випадково розкриваємо як дивні збіги долі, всі ці мости, гайки, болти, зварювальні шви й роз’єми, які я досліджувала в романі «Бігуни». У своїй основі, я впевнена, розум письменника – це синтетичний розум, який вперто збирає всі крихітні шматочки, намагаючись їх склеїти й створити загальну картину.

Як ми маємо писати, як ми маємо структурувати свою історію, щоб створити це величне сузір’я світу?
 
Звісно, я розумію, що неможливо повернутися до того типу історій про світ, що відомий нам з міфів, казок і легенд, які передавалися усно і продовжували існування світу. У наш час історія має бути набагато більш багатовимірною і складною: зрештою, ми справді знаємо набагато більше, усвідомлюємо неймовірні зв’язки між речами, які, здається, не пов’язані між собою.
Давайте ретельно розглянемо певний момент з історії світу.
 
3-го серпня 1492 року маленька каравела «Санта-Марія» відходить від причалу порту Палос в Іспанії. Командир корабля — Христофор Колумб. Сяє сонце, матроси ходять причалом, вантажники підіймають на борт останні ящики з провізією. Спекотно, але легкий західний бриз рятує родичів, які прийшли попрощатися, від запаморочення. Чайки поважно ходять трапом, зблизька спостерігаючи за діями людей.
 
Момент, який ми зараз бачимо крізь час, призвів до смерті 56 мільйонів з майже 60 мільйонів корінних американців. У той час вони представляли майже 10 відсотків всього населення світу. Європейці нерозумно принесли їм смертельні подарунки – хвороби й бактерії, до яких у корінних жителів Америки не було імунітету. Окрім цього, безжальне пригнічення і вбивства. Винищення тривало протягом багатьох років і змінило природу континенту. Туди, де раніше на оброблених полях зі складною системою зрошення росли боби, зернові, картопля і помідори, повернулися дикі рослини. Всього через кілька років майже 150 мільйонів акрів ниви перетворилися на джунглі.
 
Під час відновлення рослини поглинали величезну кількість вуглецю, таким чином послаблюючи парниковий ефект, і, у свою чергу, знизили температуру на планеті.
 
Це одна з багатьох наукових гіпотез, що пояснює початок малого льодовикового періоду, який наприкінці шістнадцятого століття призвів до довгострокового похолодання клімату Землі.
 
Малий льодовиковий період змінив економіку Європи. Протягом наступних десятиліть довгі морозні зими, холодне літо та сильні опади зменшили врожай традиційних форм фермерства. У Західній Європі маленькі родинні ферми, які вирощували їжу для своїх потреб, виявились неефективними. Почалися хвилі голоду і виникла потреба адаптувати виробництво. На Англію і Голландію холодний клімат вплинув найгірше: оскільки вони більше не могли покладатися на фермерство, вони почали розвивати торгівлю і промисловість. Загроза штормів змусила голландців висушити польдери і перетворити болотисті райони та мілководдя на сушу. Міграція тріски на південь стала катастрофою для Скандинавії, але принесла вигоду Англії та Голландії – ці країни отримали можливість розвивати свої морські та комерційні сили. Значне похолодання особливо гостро відчувалося в Скандинавських країнах. Зв’язки з Гренландією та Ісландією були розірвані, жорстокі зими зменшили врожаї, почалися роки голоду і дефіцитів. Отже, Швеція звернула свій жадібний погляд на південь і розпочала війну з Польщею (особливо, коли замерзло Балтійське море, завдяки чому армія могла легко маршувати по ньому), в Європі почалася Тридцятилітня війна.
 
Зусилля вчених, які намагаються краще зрозуміти нашу реальність, доводять, що це складна система взаємопов’язаних впливів. Це вже не знаменитий «ефект метелика», який, як нам відомо, передбачає, що мінімальні зміни на початку процесу в майбутньому можуть призвести до жахливих, непередбачуваних результатів, але тут у нас необмежена кількість метеликів та їхніх крилець в постійному русі – потужна хвиля життя, що подорожує в часі.
 
На мою думку, виявлення «ефекту метелика» позначає кінець епохи непохитної віри в нашу здатність бути ефективними, нашу здатність контролювати, нашого відчуття вищості в цьому світі.
 
Людство не втрачає свою силу будівника, завойовника та винахідника, але ефект метелика свідчить про те, що реальність складніша, ніж людство коли-небудь могло уявити. А ми – лише крихітна частина цього процесу.
 
У нас з’являється все більше доказів існування спостерігача, іноді дуже вражаючі залежності у світовому масштабі.
 
Усі ми – люди, рослини, тварини й предмети – занурені в один простір, який керується законами фізики. Цей простір має свою форму, і в його межах закони фізики ліплять необмежену кількість форм, що пов’язані між собою. Наша серцево-судинна система схожа на систему річкового басейну, структура листя схожа на транспортну систему людства, рух галактик нагадує воду, що ллється у наші раковини. Суспільства розвиваються за тими самими принципами, що і колонії бактерій. Мікро- і макрорівень демонструє безкінечну систему аналогій.
 
Наша мова, мислення і креативність – це не щось абстрактне, відділене від світу, це продовження безкінечного процесу трансформації на новому рівні.
Нова доба потребує нової форми оповіді
Мені досі цікаво, чи можливо в наш час знайти основу для нової історії, яка буде універсальною, всеохопною, буде включати все, матиме коріння в природі, буде сповнена контекстів і водночас буде зрозумілою. Чи може з’явитись історія, яка вийшла б за межі некомунікабельної в’язниці особистості, розкриваючи більші масштаби реальності та показуючи взаємозв’язки? Яка могла б залишатися на відстані від звичних, очевидних і неоригінальних загальноприйнятих думок, яка могла б сприймати речі ексцентрично, далеко від центру?

Мені приємно, що література дивним чином зберегла своє право на всі види ексцентричності, фантасмагорії, провокації, пародію та безумство. Я мрію про високі точки огляду і широкі перспективи, коли контекст виходить далеко за межі того, на що ми могли б очікувати. Я мрію про мову, яка може висловлювати найбільш невловимі прозріння, я мрію про метафору, яка долає культурні розбіжності, і, зрештою, про жанр, який буде містким і трансгресивним і який водночас любитимуть читачі.
 
Також я мрію про нового оповідача – «четверту особу», яка звісно, не лише граматична конструкція, яка зможе описати точку зору кожного з персонажів, а також зможе вийти за межі горизонту кожного з них, яка бачить більше і має ширшу точку огляду, і яка може ігнорувати час. Так, думаю, такий оповідач може існувати.
 
Чи замислювались ви коли-небудь про те, хто цей неймовірний оповідач у Біблії, який голосно каже: «Спочатку було слово?». Хто цей оповідач, який описує створення світу, його перший день, коли хаос відділили від порядку, хто створює серіал про походження всесвіту, хто знає думки Бога, знає про його сумніви і записує на папері неймовірне речення впевненою рукою: «І Бог побачив, що це добре»? Хто це, хто знав, що думає Бог?
 
Облишивши всі теологічні суперечки, ми можемо сприймати цю фігуру таємничого ніжного оповідача як надприродну і важливу. Це точка зору, з якої можна побачити все. Бачити все – значить визнавати доведений факт, що всі речі взаємопов’язані в єдине ціле, навіть якщо зв’язки між ними нам ще не відомі. Здатність бачити все також означає зовсім інший вид відповідальності за світ, тому що стає очевидним, що кожен рух «тут» пов’язаний з рухом «там», що рішення, ухвалене в одній частині світу, вплине на іншу частину світу, і що різниця між «моїм» і «твоїм» стає сумнівною.
 
Отже, було б краще розповідати чесні історії таким чином, щоби вони створювали в мозку читача картину цілого, активізували здатність об’єднувати фрагменти в цілу картину та бачити сузір’я в маленьких частках подій. Розповідати історії, завдяки яким стає зрозумілим, що всі істоти й предмети об’єднані однією спільною ідеєю, яку ми формуємо у своєму мозку з кожним поворотом планети.
 
Література має можливість це зробити.

Мерседес Барча: жінка, яка «взяла все на себе», поки Маркес писав шедеври

Мерседес Барча, дружина і муза Габріеля Гарсіа Маркеса, нещодавно померла у віці 87-ми років. Близько 60-ти років вона була супутницею та натхненницею нобелівського лауреата, дотепною співрозмовницею та упорядницею його справ. Ми виріши ближче познайомити вас із людиною, без якої Маркес не став  би тим Маркесом, якого ми всі добре знаємо, і переклали для вас статтю Пенелопи Грін про пані Барчу, яку вона написала для The New York Times Magazine.
 
Мерседес Барча, вдова, муза і секретарка нобелівського лауреата Габріеля Гарсіа Маркеса, роль якої у виданні його епохального роману «Сто років самотності» була вирішальною, померла 15-го серпня у своєму будинку у Мехіко. Їй було 87 років.
 
Її смерть підтвердив син Родріго Гарсіа, за словами якого, його мати протягом багатьох років страждала на хворобу легень.
 
Мерседес і Габо, як називали подружжя, жили у Мехіко, де в 1965 році Гарсіа Маркес почав працювати над романом «Сто років самотності», гіпнотичною історією викривлення часу у міфічному селищі Макондо, яка створена на основі спогадів про регіон Колумбії, де вони обоє зростали.
 
Понад десять років Гарсіа Маркес заробляв на життя журналістикою – пристрасний лівий, він рік працював у нью-йоркському офісі кубинського інформаційного агентства Prensa Latina, у вільний час швидко друкуючи короткі оповідання і новели. На 18 місяців він зачинився у своєму офісі в їхньому будинку, поки пані Барча тримала на відстані домовласника і весь світ. Коли він вийшов до людей наприкінці 1966 року, як він потім згадував, дружина спитала: «Ти справді закінчив роман? Ми заборгували 12 000 доларів».

Потім вона віднесла у ломбард свій фен і спільний блендер, щоб сплатити за відправлення рукопису його аргентинському редактору. «Книга Буття Південної Америки», як її багато хто потім назве, або «хитромудра суміш правди та міражів», як писав Гарсіа Маркес, де священники левітують, а з неба йде дощ квітів. Роман продався накладом близько 50 мільйонів примірників.
 
«Сто років самотності» та багато інших романів і збірок, які Гарсіа Маркес опублікував у наступні десятиліття, належать до рідкісних літературних творів, що не лише користуються популярністю у читачів, але й мають успіх серед критиків.
 
Теми й персонажі роману перейшли в інші його книжки: жорстоке політичне насильство, пристрасті, привиди, сімейні таємниці, безумці-ідеалісти у вічному пошуку та завжди практичні, але водночас містичні жінки, які їх заземлюють. Жіночі образи так чи інакше інспіровані пані Барча, дотепною красунею, в яку Маркес закохався, коли вони були дітьми.
 
Наприкінці роману «Сто років самотності», коли історія Макондо почала розплутуватися, Гарсіа Маркес писав: «Стара жінка, яка відчинила йому двері з лампою, зглянулася на його марення і наполягала, що тут ніколи не було аптеки, але вона знає жінку з тонкою шиєю та сонними очима, на ім’я Мерседес».
 
«Мерседес проникла у всі мої твори, – якось сказав він. – Її сліди всюди».
 
«Він називав її менеджером кризового відділу, – сказав їхній син Родріго Гарсіа, – іноді вона краще за нього знала, у чому полягає криза».
 
Мерседес Барча Пардо народилася 6-го листопада 1932 року у Маганке, Колумбія. Її батько Деметріо Барка був провізором, а мати Рахель Пардо – домогосподаркою. Найстарша з семи дітей, Мерседес зростала у Сукре, потім – у Барранкільї, на Карибському узбережжі Колумбії, куди її родина переїхала, рятуючись від політичного насильства, що сколихнуло регіон у середині століття.
 
Тут, повернувшись додому на канікули з католицької школи, вона знову зустріла Гарсіа Маркеса, який писав до місцевої газети. Розповідають, що він зробив їй пропозицію одразу, коли побачив у Сукре – їй було 9, йому – 14. З першого погляду він вважав її красивою і загадковою, «вона уникала запитань з талантом фокусника», як він писав у спогадах 2003 року «Жити, щоб розповідати про життя».

Коли Гарсіа Маркеса відправили до Європи як іноземного кореспондента, він регулярно писав панні Барча. Після закриття газети він опинився у Парижі, жив у номері готелю та працював над рукописом. Ледь не єдиними його статками були її фото на стіні та червона друкарська машинка Olivetti.
 
Після повернення до Південної Америки у 1957-му він заплатив панні Барча 500 песо (тоді близько 130 доларів, зараз – близько 1200 доларів), щоб вона повернула його листи – вона не хотіла повертати їх безкоштовно – і негайно їх знищив. «Йому ще було далеко до слави, – зазначив Родріго Гарсіа, – але він завжди опікувався приватністю їхнього життя. Він не хотів документальних свідчень».
 
Вони побралися у 1958 році. У день весілля панна Барча вдягнула білу сукню лише тоді, коли він приїхав. «Не через те, що вона в ньому сумнівалася, – сказав пан Гарсіа, – але у неї були забобони й прагматизм людей матеріального світу, які казали: «Існує одна можливість на мільйон, що наречений не прийде на весілля». Отже, це було про всяк випадок.
 
Габріель Гарсіа Маркес отримав Нобелівську премію з літератури у 1982 році, його слава зростала, все більше відвідувачів претендували на його час, тож зросла і роль його дружини як кризової менеджерки та упорядниці його справ.
 
Друг родини Хорхе Едуардо Ріттер, посол Панами в Колумбії, описував пані Барча як когось на кшталт президентського радника: «Вона дозволяла йому дізнатися про те, що йому потрібно було знати. Вона була більш інформованою, ніж він, читала всі газети, поки він кожного ранку працював».
 
За словами пана Ріттера, якщо вона забувала дати йому гроші на ланч, Маркес казав: «Мерседес не дала мені готівку, отже, вам доведеться платити».

Коли його роман «Кохання під час холери» у 1988 році був опублікований англійською, Гарсіа Маркес сказав Пет Хемілл, яка написала про нього у Vanity Fair: «Пишеться краще, якщо всі ваші проблеми вирішені. Пишеться краще, якщо все гаразд зі здоров’ям. Пишеться краще, якщо немає інших справ. Пишеться краще, якщо у вашому житті є кохання. Існує романтичне уявлення про те, що страждання і нещастя – дуже добре і корисно для письменника. Я абсолютно з цим не згодний».
 
У подружжя були будинки у Кернавасі, у Барселоні та Парижі, у Картахені та Барранкільї, а також досить проблемне помешкання у Гавані – так званий протокольний будинок, який здав їм в оренду Фідель Кастро, для якого Гарсіа Маркес залишався відданим другом, що збивало з пантелику майже всіх. Через цю дружбу уряд Сполучених Штатів відмовлявся видати Гарсіа Маркесу візу, поки президент Білл Клінтон, шанувальник письменника, не запросив його на виноградник Марти у 1995 році.
 
Навіть у цій дружбі ініціатива залишалася за пані Барча. Як Гарсіа Маркес сказав Джону Лі Андерсону з The New Yorker, що складав його досьє у 1999 році: «Фідель довіряє Мерседес навіть більше, ніж мені».
 
«Це було одне з тих епохальних весіль, – сказав у телефонному інтерв’ю пан Андерсон. – Мерседес розв’язувала практичні питання. Вона звільнила його від щоденної рутини життя». За його спогадами, всі їхні будинки були декоровані в одному стилі – білі меблі та килими, сучасне мистецтво, однаковий одяг у шафах і одні й ті самі комп’ютери Apple.
 
«Існує іспанський вислів «polo a tierra» – підґрунтя будинку, – говорить пан Андерсон. – Вона була його підґрунтям, його зв’язком із землею. Вона невситимо цікавилася світом і всім, що у ньому відбувається: вони обоє були справді проникливі. Вони були з одного регіону Колумбії, з цих маленьких містечок у річкових затонах, де насилля було фактом повсякденного життя».
 
Пан Гарсіа сказав, що його батьки «уявляли шлюб як певну складність. Це не була любов, це була справа двох».

Окрім пана Гарсіа, кіно- та телесценариста і режисера, у пані Барча залишився ще один син, Гонсало Гарсіа Барча, художник і графічний дизайнер, та брат Едуардо Барча.
 
Габріель Гарсіа Маркес, який помер у 2014 році, часто казав: «Якщо Мерседес помре першою, я переїду до готелю».
 
Подружжя, яке називали Мерседес і Габо, за словами їхнього сина Родріго, «дивним чином поєднувало приватність і комунікабельність», у них були друзі різних поколінь і соціальних прошарків, вони були соціально невтомними. На свій 80-й день народження пані Барча подарувала собі пару замшевих черевичків і танцювала всю ніч.
 
«Я пішов з вечірки о 2-їй ночі, – згадував пан Гарсіа, – а вона продовжувала».
 
Повідомивши цю новину у Twitter, мер Мехіко Клаудія Шейнбаум описала пані Барча як «чудову співрозмовницю – веселу, рішучу, інтелігентну, із завжди вірними судженнями».
 
До появи роману «Сто років самотності» Маркес написав чотири книги. Спочатку їхній загальний наклад становив 2 500 примірників. У середині 1960-х він був письменником з великими фінансовими труднощами. Одного разу у 1965 році під час поїздки з Мерседес на сімейному білому «Опелі» з Мехіко в Акапулько він намітив обриси всього першого розділу роману, у тому числі – придумав знамените перше речення, і відчув, що готовий написати роман, який планував з 18-ти років. Потім він казав – якби у нього був магнітофон, він надиктував би перший розділ прямо там. Замість подорожі в Акапулько він вирішив повернутися і приступити до роботи. Вирішив усамітнитися з друкарською машинкою у своїй кімнаті, попросив Мерседес не турбувати його, особливо з фінансових питань. Що буде те й буде.

Письменник усамітнився в оздобленому деревом кабінеті в будинку Габо і Мерседес на Фуего-Стріт у Мехіко. За вікном вирувало карибське місто, а в кабінеті був світ, сповнений скорпіонів і жовтих метеликів. Він палив 60 сигарет на день і працював з одержимістю, створюючи Макондо і його незабутніх мешканців – Буендіа, Москоте і Мелькіадеса. Це була подорож, сповнена мук та екстазу. Він провів за письмовим столом вісімнадцять місяців, працюючи над книгою.
 
Коли у Мерседес запитали в одному з інтерв’ю про їхню першу зустріч, вона сказала: «Я не пам’ятаю точно. Ми були дітьми. Це один з тих випадків, коли ростеш разом з іншою людиною, скільки себе пам’ятаєш».
 
Розповідаючи про час, коли він зробив їй пропозицію, у тому ж інтерв’ю вона додала: «Одного дня він просто сказав мені: «Ти маєш вийти за мене заміж»… Я була дещо здивована через цей наказовий тон, але, трохи злякана, прийняла пропозицію». Вони побралися у 1958 році.
 
Кажуть, що Габо зізнався другу: «Коли гроші закінчувалися, вона нічого мені не казала. Мерседес могла все владнати, я не знав, як їй вдавалося вмовити м’ясника або пекаря, власник помешкання погоджувався чекати дев’ять місяців, поки ми заплатимо за оренду. Тепер ти знаєш, які безумства вона терпіла через мене».

Під час першого танцю у колумбійському місті Сукре 13-річна Мерседес Барча сказала Габріелю Гарсіа Маркесу: «Мій тато каже, що принц, який зі мною одружиться, ще не народився». Через дванадцять років вона вийде заміж за Гарсіа Маркеса, який потім отримає нобелівську премію з літератури, його не називатимуть принцом, але він стане «чарівником».
 
Один з друзів розповів журналістам про те, що відбувалося в їхньому будинку після смерті Габо у 2014 році: «Вона була спокійна й умиротворена, у блузці й черевиках жінки-тигриці, тримала сигарету і келих білої текіли, відповідала на телефонні дзвінки». Всім світовим лідерам і знаменитостям, які телефонували, щоб висловити співчуття, вона відповідала просто «дякую». А коли прийшов час йти на поминальну службу, вона суворо заспокоювала знервованих друзів. «Ніхто тут не повинен плакати», – сказала вона.

Всі знають, що осінь – найкращий сезон для телебачення, і загалом для книговидання та кіноіндустрії також. Зрештою, погода стає холоднішою, люди залишаються вдома, де тепліше, або сидять в кінотеатрі з попкорном. Але що подивитися перш за все? Оскільки це літературний сайт, то я маю захоплюватися новими фільмами й серіалами на основі літературних творів, і, на щастя, я справді у найбільшому захопленні саме від них, тому що на горизонті дійсно грандіозні екранізації.
У цій статті я розглянула 23 літературні адаптації та байопіки, які вийдуть на великому екрані та на телевізійних каналах у цьому сезоні та які варто подивитися.
 
«Мініатюрист», режисер Гуілем Моралес
Твір: Джессі Бартон, «Мініатюрист» (2014 р.)

Цей трьохсерійний міні-серіал починається як знайома історія: молоду наречену відправляють до скрипучого та повного таємниць будинку її загадкового чоловіка. Але замість того, щоб знайти комору, повну мертвих жінок, або щось на кшталт цього, Нелла отримує ляльковий будиночок, який виглядає точнісінько так само, як її власний будинок, і в якому знаходяться фігурки людей, надзвичайно схожих на мешканців її будинку, чиї переміщення, керовані невидимим мініатюристом, здається, віщують майбутнє.
 
«Бельканто», режисер Пол Вейц
Твір: Енн Петчетт, «Бельканто» (2001 р.)

«Бельканто», популярний світовий бестселер Енн Петчетт, в основі якого лежить історія теракту в японському посольстві, – це стримана драма, в якій група терористів захоплює гостей політика. Хоча ця адаптація отримала різні відгуки, все-таки: Джуліанна Мур! Енн Петчетт! Ця екранізація має право на свій шанс.
 
«Закон про дітей», режисер Річард Ейр
Твір: Йєн МакЕван, «Закон про дітей», (2014 р.)
Чесно кажучи, я байдужа до Йєна МакЕвана, але мене цікавлять Емма Томпсон і Стенлі Туччі. Томпсон тут у зірковій ролі Фіони Мей, судді Верховного суду, яку примушують ухвалити судове рішення щодо 17-річного хлопця: змусити його погодитися на переливання крові, яке врятує його життя, або поважати його релігію і дозволити йому померти. Фіона обирає перший варіант, але наслідки виявляються зовсім не такими, як вона очікувала. Стенлі Туччі грає роль її чоловіка, який прагне завести роман.
 
«Земля усталених звичок», режисерка Ніколь Голофсенер
Твір: Тед Томпсон, «Земля усталених звичок» (2014 р.)
«Земля усталених звичок» Ніколь Холофсенер – це історія розлучення, невдоволення середнього віку, тривоги передмістя і різдвяних свят, що ускладнена сімейними зв’язками. Але справжній головний герой історії – це Андерс, який нещодавно розвівся і вийшов на пенсію, повністю розгублений і не знає, що робити з вільним часом. Нова екзистенційна драма.
 
«Будинок з годинником у стінах», режисер Елай Рот
Твір: Джон Беллерс, «Будинок з годинником у стінах» (1973 р.)
У дитинстві я любила книжки Джона Беллерса – вони дещо нагадували «Жахастики», але, звичайно, старіші, трохи далі від второваних шляхів, трохи більш літературні, дещо старомодні. У цих книжках були оригінальні ілюстрації Едварда Горі, якщо вам це про щось говорить. Отже, чесно кажучи, хоча я і впевнена, що фільм буде надто солодкий від цього глянцю великих кіностудій, я обожнюю цю історію про хлопчика, який їде зі своїм дядьком до дуже дивного будинку. До того ж, знаєте, Кейт Бланшетт завжди виправдовувала мої очікування.
 
«Колетт», режисер Вош Вестморленд
Основа: життя письменниці Сідоні-Габріель Колетт
Зізнаюся, я заздалегідь хотіла написати, що зовсім не сприймаю Кіру Найтлі в ролі Колетт, королеви французької белетристики, але фільм отримав гарні відгуки, і я згодна, щоб мене переконали в протилежному. Фільм у загальних рисах розповідає історію сходження Колетт на літературний олімп, від часів, коли вона була літературною поденницею свого чоловіка, до моменту, коли вона вирвалася з-під його впливу. Якщо вам байдуже до того факту, що ніхто ніколи не зможе зіграти Колетт, то фільм вам має сподобатись.
 
«Брати Sisters», режисер Жак Одіар
Твір: Патрік де Вітт, «Брати Sisters» (2011 р.)
У цьому романі дуже багато кумедного, і я дуже сподіваюся, що фільм буде таким самим, зважаючи на акторський склад: Хоакін Фенікс та Джон С. Райлі в ролі головних героїв Елі та Чарлі Сістерзів, найманих вбивць, які переслідують хіміка в часи «золотої лихоманки» в Каліфорнії, а також Джейк Джилленхол у ролі найманого скаута та Різ Ахмед у ролі вищезазначеного хіміка-втікача. Так, буде кров, але ще й жарти і, можливо, кілька дуже серйозних моментів.
 
«Король Лір», режисер Річард Ейре
Твір: Вільям Шекспір, «Король Лір» (1605-1606 рр.)
Світу завжди стане в пригоді нова екранізація «Короля Ліра», особливо якщо в головній ролі Ентоні Гопкінс, не кажучи вже про Емму Томпсон, Флоренс П’ю (в ролі Корделії, я млію), Емілі Вотсон, Ендрю Скотта та Джима Бродбента. Дія цієї екранізації «Короля Ліра» відбувається в альтернативній сучасності мілітаризованого Лондона, і…. Ну добре, ви вже знаєте сюжет.
 
«Щасливий принц», режисер Руперт Еверетт
Основа: життя Оскара Вайлда
Це багатообіцяльний і очевидно трагічний байопік (автор сценарію та режисер Руперт Еверетт, який також зіграв Оскара Вайлда), який розповідає про три останні роки життя літературного кумира – він у вигнанні, хворий, підбиває підсумки десятиліть, сповнених дотепів, пристрасті та зради.
 
«Привид будинку на пагорбі», режисер Ян де Бонт
Основа: Ширлі Джексон, «Привид будинку на пагорбі» (1959 р.)
Сучасний рімейк класичного готичного роману жахів Джексон, який, судячи з усього, досить відрізняється від роману, але, зізнаюся, він також здається дуже страшним. Завдяки чому, зрештою, він дуже схожий на роман.
 
«Перша людина», режисер Демієн Шазелл
Твір: Джеймс Р. Хансен, «Перша людина: Життя Ніла Армстронга» (2005 р.)
Райан Гослінг у ролі Ніла Армстронга у фільмі на основі офіційної біографії Армстронга. Щонайменше, витончене видовище гарантоване.
 
«Гарний хлопчик», режисер Фелікс ван Грунінген
Твір: Девід Шефф, «Красивий хлопчик: Подорож батька крізь синову наркотичну залежність», та Нік Шефф, «Наркотик: Стати дорослим на метамфетамінах»
Цей фільм – дещо незвична екранізація двох книжок мемуарів батька і сина Девіда та Ніка Шеффів, у якому докладно з двох точок зору розповідається про боротьбу родини Шефф з підлітковою залежністю Ніка від амфетамінів. В екранізації Фелікса ван Гронінгена Стів Керелл та Тімоті Шаламе грають батька і сина, і для мене цього достатньо, щоб дати цьому фільму шанс, хоча відгуки прохолодні.
 
«Ненависть, яку ви породжуєте», режисер Джордж Тіллман
Твір: Енджі Томас, «Ненависть, яку ви породжуєте» (2017 р.)
Дебютний роман Енджі Томас став бестселером минулого року й одним з перших та найкращих романів, створених безпосередньо на основі діяльності руху Black Lives Matter. Чудова Амандла Стенберг у головній ролі 16-річної Старр Картер, яка живе в бідному передмісті чорношкірих, але відвідує приватну школу, де вчаться багато заможних білих людей, і, таким чином, є експертом з комунікації в різних умовах – поки на її очах білий офіцер поліції не застрелив її друга дитинства, після чого вона опиняється в епіцентрі великої війни, внутрішньої та зовнішньої.
 
«Чи зможете ви мене пробачити?», режисерка Маріель Геллер
Твір: Лі Ізраель, «Чи зможете ви мене пробачити?» (2008 р.)
Після краху своєї перспективної письменницької кар’єри Лі Ізраель перетворилася на перспективну літературну аферистку: вона підробляла листи від відомих письменників і митців та продавала їх за великі суми. Згодом вона також почала викрадати справжні листи з архівів, продавала оригінали та замінювала їх підробками. Цей біографічний фільм знятий за її мемуарами, і він буде очікувано надзвичайний, як все, що робить Мелісса Маккарті (окрім ляльок).
 
«Дівчина, яка застрягла у павутинні», режисер Феде Альварес
Твір: Девід Лагеркранц, «Дівчина, яка застрягла у павутинні» (продовження серії романів Стіга Ларсона)

Я не дуже розумію, навіщо знімають рімейки цих фільмів з різними акторами, або навіщо інші автори пишуть продовження (тобто я розумію, що, очевидно, заради грошей), але дуже хочу побачити Клер Фой у ролі Лісбет Саландер. Це дуже далеко від ролі королеви Англії, але, думаю, вона буде прекрасною.
 
«Гальвестон», режисерка Мелані Лоран
Твір: Нік Піццолато, «Гальвестон» (2010 р.)
Сповнений суворого реалізму інді-трилер, екранізація Ніка Піццолато на основі його власного дебютного роману. Піццолато, звісно, це людина, яка створила для нас перший сезон «Справжнього детектива»…., але також і другий сезон «Справжнього детектива». Отже, побачимо.
 
«Хлопчик, який зник», режисер Джоел Едгертон
Твір: Гаррард Конлі, «Хлопчик, який зник: Мемуари»
Джоел Едгертон перетворив чудові мемуари Конлі про юність гея у консервативній родині Арканзасу та його досвід проходження перехідної терапії на зірковий фільм за участі Ніколь Кідман, Рассела Кроу, Лукаса Хеджеса і самого Едгертона. Сподіваюся, що цей фільм подивляться люди, яким справді необхідно його побачити.
 
«Чужинка», режисери Анна Ферстер, Річард Кларк, Брайан Келлі
Твір: Діана Геблдон, серія «Чужинка» (1991 р.-донині)
Якщо ви дивитесь «Чужинку», ви продовжите її дивитися (і ви знаєте, що таке Чужинкостражда, і що вона вже майже закінчується), а якщо ви не дивитесь «Чужинку», ви, мабуть, не почнете дивитись її з 4-го сезону цієї осені. Але ви можете почати спочатку і познайомитися з цією чудовою (справді чудовою) екранізацією.
 
«Моя неймовірна подруга», режисер Сав’єро Костанзо
Твір: Елена Ферранте, «Моя неймовірна подруга» (2011 р., англійський переклад 2012 р.)
Це найважливіша екранізація сезону, як для великого екрана, так і для телебачення: канал HBO представляє екранізацію нашого улюбленого роману Елени Ферранте, першого з тетралогії про двох багатогранних розумних дівчат з Неаполя, які дорослішають, читають книжки і перетворюються на ще більш багатогранних розумних жінок. Якщо вірити трейлеру – фільм феноменальний.
 
 
«Якби Бійл-стріт могла говорити», режисер Баррі Дженкінс
Твір: Джеймс Болдуїн, «Якби Бійл-стріт могла говорити» (1974 р.)
Інша важлива екранізація сезону – фільм Баррі Дженкінса за романом Болдуїна про Гарлем 1974 року, в якому корумпований поліцейський-расист безпідставно звинувачує молодого чоловіка у зґвалтуванні, і наречена намагається реабілітувати головного героя до народження їхньої дитини. Ми теж багато чекаємо від цього фільму, і перші відгуки дуже гарні. У будь-якому разі, вам відомий рецепт щастя: більше Джеймса Болдуїна, більше Баррі Дженкінса.
 
«Марія – королева Шотландії», режисерка Джозі Рурк
Твір: Джон Гай, «Моє серце — моя власність: Життя Марії, королеви Шотландії» (2004 р.)
Сірша Ронан у ролі Марії Стюарт і Марго Роббі в ролі королеви Єлизавети І у фільмі за літературною біографією авторства знаного історика – думаю, цього достатньо.
 
«Мері Поппінс повертається», режисер Роб Маршалл
Твір: Памела Ліндон Треверс, серія романів про Мері Поппінс (1934-1988 рр.)
Чесно кажучи, Мері Поппінс вийшла за межі свого літературного першоджерела і стала персонажем розважальної франшизи, і технічно це сиквел оригінального фільму 1964 року, а не справжня екранізація, але, знаєте, мені подобається Емілі Блант. Також в ролях: Лін-Мануель Міранда, Бен Уїшоу, Емілі Мортімер, Джулі Волтерс, Анджела Ленсбері, Колін Ферт, Меріл Стріп та Дік ван Дайк! Мені доведеться взяти з собою якихось дітей, щоб не виглядати дивачкою в кінотеатрі.
 
«Голмс та Ватсон», режисер Ітан Коен
Основа: персонажі, вигадані сером Артуром Конан-Дойлем, яких з того часу вільно використовують всі охочі
Дивіться, нова екранізація «Шерлока Голмса». Позіхаю. Але зачекайте, Вілл Феррелл у ролі Шерлока Голмса та Джон С. Рейлі в ролі Джона Ватсона? Режисер – той самий хлопець, який зняв «Тропічний грім»? Що це? Що це? Це буде жахливо? Це буде дуже смішно? Ральф Файнс у ролі професора Моріарті та Г’ю Лорі у ролі Майкрофта Голмса? Я не знаю! Це треба побачити.
10 найкращих телевізійних екранізацій десятиліття від Literary Hub

Головна редакторка американського літературного сайту Literary Hub Емілі Темпл-Шер провела опитування серед критиків, щоби дізнатися про їхні улюблені телевізійні екранізації літературних творів десятиліття. У процесі створення рейтингу виявилося, що серіалів надто багато, а таких, про які варто поговорити – ще більше. Ольга Брагіна переклала цей матеріал для наших читачів, щоби і ви були в курсі усіх серіальних відкриттів.
 
Необхідно зазначити, що ми намагалися оцінювати телефільми за їхніми незалежними перевагами: хоча багато хто з нас читав книжки, які були екранізовані, наше рішення ґрунтувалося не на точності або креативності відходу від текстового оригіналу. Ми просто хотіли зібрати екранізації, які нам сподобалися найбільше.
 
Як і попередні рейтинги, ці десять найкращих телевізійних екранізацій були обрані після довгих дебатів працівників Literary Hub. Суперечки були запеклими, але зрештою ми дійшли згоди, хоча багато хто з нас був змушений перенести свою особливу думку в кінець переліку.
«Правосуддя» (FX, 2010-2015)
Джерело: «Полум’я в норі», Елмор Леонард

Серіал FX «Правосуддя», прем’єра якого відбулася в березні 2010 року і який зберігав надзвичайну популярність протягом шести сезонів, – недостовірна і водночас поетично точна екранізація. Її номінальна основа – оповідання Елмора Леонарда «Полум’я в норі», герой якого, американський шериф і мандрівний мисливець Рейлан Гівенс, який звик грати за своїми правилами, повертається у своє рідне містечко Гарлан, Кентукі, де у нього виникає конфлікт з Бойдом Кроудером, старим шахтарем, що став злочинцем. Цей сюжет розгортається протягом кількох серій. Але, як не дивно, серіал «Правосуддя» став досягненням жанру екранізацій завдяки тому, що навіть після виходу сюжету за межі книжки, події відбувалися у дивному та неймовірно моральному всесвіті прози Елмора Леонарда.
 
Кожен персонаж швидко зникає, кожен злочин вимагає кількох хвилин глузування, і межа між героями і покидьками надзвичайно тонка. Кроудери, Кроу, Беннети, Гівенси – всі ці гірські клани, злочинні чи ні, дотримувались своїх власних традицій та морального кодексу, отже, не дивно, що між ними часто виникали конфлікти. Автор і продюсер Грем Йост сказав знамениту фразу про те, що сценаристи серіалу носили браслети з ініціалами WWED для нагадування, щоб кожного разу, коли у них виникали проблеми з розвитком сюжету або еволюцією персонажу, вони запитували себе: «Що зробив би Елмор?». Серіал – втілення стилю знаменитого автора, сучасний кримінальний вестерн, який контрабандою провозить кілька шекспірівських деталей і пристрасну сексуальну напругу. Магія поєднання чудового матеріалу першоджерела і чудового сценарію, що виникала щотижня, а також феноменальна гра акторів – ось завдяки чому серіал «Правосуддя» став одним з найбільш видовищних, і, поза сумнівом, одним з найбільш стильних серіалів десятиліття.
 
– Двайєр Мерфі, шеф-редактор CrimeReads
 
«Шерлок» (BBC, 2010-2017 рр.)
Джерело: «Оповідання про Шерлока Голмса», Артур Конан-Дойл (1887-1927 рр.)

«Пригоди Шерлока Голмса» сера Артура Конан-Дойла почали жити своїм власним життям. Персонажі з’являлися у творах інших авторів, а ідея була втілена на екрані багато разів. Але, маю сказати, найкраща екранізація – серіал з Бенедіктом Камбербетчем у ролі блискучого, дратівливого, чарівно церемонного Шерлока, та Мартіном Фріменом у ролі співчутливого Ватсона, серйозного ветерана війни, який описує в блозі їхні пригоди та розкриття злочинів. А хто зміг би забути Ендрю Скотта в ролі Моріарті? Перш ніж зіграти роль Гарячого священника в серіалі «Погань», він був геніальним злочинцем, який смикав за нитки в театрі жорстокості.
 
Злочини химерні та залишають слід у пам’яті (багато років потому ви раптом помітите, що думаєте про жінку з «Етюду в багряних тонах», яка перед смертю намагалася видряпати ім’я своєї дочки на дерев’яній підлозі як ключ до розгадки), але також тут є і грайливість. Шерлок Бенедікта Камбербетча і Моріарті Ендрю Скотта віддзеркалюють один одного в інтелектуальному танку кота і миші, і на це весело дивитися. Вас захоплює їхня любов до гри. Ви вчитеся також її любити. (Через веселощі вона насправді стає ще більш зловісною. У вас виникає запитання, чи не схожий Шерлок, або навіть всі ми, на Моріарті трохи більше, ніж ми готові визнати). І, звісно, неймовірна дружба Шерлока і Ватсона у виконанні Мартіна Фрімена – ще одна величезна радість серіалу. Ця екранізація вирізняється тим, що з розвитком сюжету серіал все менше присвячений окремим таємницям і все більше розповідає про попередню історію та розвиток персонажів, їхню індивідуальну психологію – найбільшу таємницю.
 
– Кеті Йее, заступниця редактора Book Mark
 
«Гра престолів» (HBO, 2011-2019 рр.)
Джерело: «Пісня льоду й полум’я», Джордж Р. Р. Мартін

Висловлюйте своє незадоволення останнім сезоном, починайте, я не буду вас зупиняти. Висловлюйте своє незадоволення нападами мізогінії та надмірно натуралістичними/негуманними деталями сюжету, які можуть відповідати або не відповідати часу та місцю подій в серіалі, це світ фентезі, отже, хто може знати, що там було насправді? Але з чим неможливо сперечатися і що неможливо переоцінити – це культурний вплив «Гри престолів», одного з найпопулярніших серіалів в історії сучасного телебачення, який дивились з найбільшим натхненням і який став феноменом міжнародної поп-культури, як жоден інший серіал у цьому переліку. Немає значення, хто ви – фанат фентезі, читач, жадібний телеглядач або віртуальний відлюдник: ймовірніше за все, протягом цього десятиліття «Гра престолів» потрапила в поле вашого зору, ви вирішили подивитися цей серіал і, мабуть, устрягли у палку дискусію щодо перебігу подій.
 
У серіалі були королі, королеви, придворні, авантюристи, невдахи й ті, хто досяг успіху, дракони, конфлікти цивілізацій, ще більше драконів і нові світи, які можна було відкривати щотижня. До того ж, серіал був амбітний. Головні сценаристи Девід Беніофф і Д. В. Вайсс адаптували епічні романи циклу Джорджа Р. Р. Мартіна «Пісня льоду і полум’я», пріоритет надавався реалістичним світам і типу пристрасної розповіді про найважливіше, якою відзначалися саги й оригінальні історії з прадавніх часів. Послухайте, якщо ви дочитали статтю до цього абзацу, але ніколи не намагалися насолодитися «Грою престолів», я не знаю, що вам сказати. Мабуть, вас вже не змінити. Або, можливо, ви повернетесь до цього серіалу тепер, коли суперечки навколо нього почали вщухати. Але можу сказати напевне: протягом кількох років цього десятиліття існував серіал, за сюжетом якого палко слідкувала величезна частина людства. Здається, цей серіал дивилися всі, і коли, на гірше або на краще, сценаристи вирішили закінчити серіал, глядачів надихала думка про те, що спільнота всього світу повністю занурена в цю розкішну історію.
 
– Двайєр Мерфі, шеф-редактор CrimeReads
 
«Помаранчевий – хіт сезону» (Netflix, 2013-донині)
Джерело: «Помаранчевий – хіт сезону», Пайпер Керман (2010 р.)

Слід визнати, що у серіалу «Помаранчевий – хіт сезону» були свої злети й падіння (у кожного свій рейтинг, і хоча я не впевнена, що тут можна досягти справжнього консенсусу, впевнено можу сказати: «Другий сезон назавжди»), але загалом цей серіал неможливо не включити до рейтингу. Ми познайомилися з ув’язненими в’язниці Лічфілд у 2013 році, лише через кілька років після публікації гучних спогадів Керман про її ув’язнення як Прекрасної білої леді, але серіал затьмарив книгу. Частково пощастило: це була одна з перших спроб Netflix створити оригінальну програму.
 
Телекритик Джуді Берман: «Втілення масштабних ідей (авторки Дженджі Коен) у вирішальний момент на початку трансляції дозволило створити незалежний серіал, що знаменував собою плавний перехід від золотої ери кабельного телебачення 2000-х до яскравої та різнопланової, або навіть фрагментованої, епохи, що відома як Peak TV. Більш ніж сміливий експеримент виявився справжнім телевізійним дивом, «Помаранчевий» став найвпливовішим шоу десятиліття».
. . .
Важко недооцінювати зміни, які відбулися на телебаченні з 2013 року. . . «бінджвотчінг» (серіальний марафон) лише набирав поширення, коли перший сезон «Помаранчевого» – всі 13 годин – вийшов на Netflix. Глядачі, які зараз постійно поглинають серіали повними сезонами за 24 години, тоді ще не були впевнені, що зможуть призвичаїтись до цього нового стилю життя диванних серіаломанів. Шоу Коен зіграло не останню роль у переконанні скептиків. Пам’ятаю перегляд сезону за вихідні, прагнення подивитися його повністю було підсилене моїм бажанням познайомитися зі всіма численними персонажами «Помаранчевого». Добре це чи погано, тепер бінджвотчінг – таке звичне явище, що було б корисніше винайти термін на позначення перегляду однієї серії телешоу за раз.
 
Але насправді зрозуміти таємницю впливу та задоволення від цього телесеріалу нам допоможе його потужний акторський склад і здатність акторок зобразити складну групу різних жінок – щось, чого ми раніше ніколи не бачили на телебаченні, принаймні, у таких масштабах. Знову процитуємо Джуді:
 
«Якщо говорити про репрезентацію, це було не перше популярне шоу з часів серіалу «Дроти» про бідних та небілих людей, і не єдина програма для широкої аудиторії, де регулярно показували представниць нетрадиційної орієнтації. Кожна з героїнь порушувала стереотипи. У 2014 році, коли цей журнал проголосив, що Америка досягла «точки трансгендерного переходу», доленосна роль Лаверн Кокс – ув’язненого трансгендера Софії Берсет – зробила її символом того часу. Нарешті жінки, яких суспільство загалом звикло ігнорувати, були представлені у поп-культурі як особистості зі своїми чеснотами й пороками, а не просто як однорідна маса виродків або мегер».
 
І, звісно, також було дуже багато веселого. У серіалі були гарні історії, незабутні персонажі та безліч гострих жартів – мабуть, ось чому серіал користувався такою широкою популярністю: за статистикою Netflix 150 мільйонів людей (насправді, користувачів, що, як ми знаємо, може включати більшу кількість) подивилися хоча б одну серію, завдяки чому серіал став найпопулярнішою оригінальною програмою каналу. А це про щось та й говорить. Ми просто забудемо про шостий сезон. І п’ятий.
 
– Емілі Темпл, старша редакторка
 
 
«Залишені» (HBO, 2014-2017 рр.)
Джерело: «Залишені», Том Перротта (2011 р.)

1Драматичний серіал Деймона Лінделофа та Тома Перротти про надприродні таємниці (у центрі якого – шеф поліції похмурого північного сателіта Нью-Йорка Кевін Гарві та його родина, які борються за те, щоб пристосуватися до життя після Відходу – загадкової глобальної події, через яку 2% населення світу зникли з обличчя Землі) був рідкісним птахом: літературна екранізація, яка докладно втілила і з часом переросла своє першоджерело, щоб стати чимось більш славетним і глибоким. Перший сезон (який багатьом здається безжально жорстоким, але я маю до нього слабкість) – відносно буквальна екранізація роману Перротти, в якій Гарві намагається підтримувати мир між простими мешканцями свого маленького містечка і представниками загадкового нігілістського культу («Грішні залишки»), у тенета якого потрапила його дружина. Події другого сезону (повне переосмислення шоу) відбуваються в Жардені, Техас, місті нового початку для Гарві, яке він обрав через славетний статус єдиного міста Америки, яке не постраждало від Відходу, а третій сезон переніс наших побитих життям антигероїв з їхнім важким емоційним багажем до Австралії напередодні сьомої річниці Відходу.
 
У цьому серіалі багато гострих болючих ролей – від відчайдушного преподобного отця у виконанні Крістофера Екклстона до безкомпромісної матріархині «Грішних залишків» у виконанні Енн Доуд, від новонаверненої у виконанні Лів Тайлер, яка перетворилася у жахливу фанатичку, до дратівливого і (можливо) безумного Кевіна Гарві-Старшого у виконанні Скотта Гленна, але найбільше запам’ятовується вирішальна для кар’єри Керрі Кун роль Нори Гарві, жінки, яка втратила все і відновлюється після жахливої травми Дня Відходу. Нова не менш блискуча екранізація від творця «Вартових», «Залишені» Ліндлофа – надзвичайно амбітний проєкт – епічний за масштабами, неймовірний за емоційним впливом і вражаюче безстрашний завдяки своєму переходу до легковажності, сюреалізму і майже незрозумілості, коли цього хочуть сценаристи. Це було шоу про тягар горя, про намагання жити у світі, який став незрозумілим і жахливим через незрозумілу втрату, з усією люттю, відчаєм і абсурдом, які характеризують досвід існування в такому світі.
 
– Ден Шіген, редактор Book Marks
 
«Чарівники» (Syfy, 2015-донині)
Джерело: Трилогія «Чарівники», Лев Гроссман (2009-2014 рр.)
 
 
«Чарівники» – серіал для нердів. Я не кажу, що він вам не сподобається, якщо ви не нерд, думаю, кожен знайде там щось для себе, але «Чарівники» працюють на посиланнях, прихованих метафорах та оновлених легендах, які потрібно попередньо знати. Тим з нас, хто все життя споживає фентезі та наукову фантастику, цей серіал здається дуже дотепним і приємним – зрештою, в його основі – історія групи людей, схожих на нас, які дивились серіал «Баффі» і читали «Володаря перснів», а потім одного дня прокинулись і дізналися, що їх запрошують до магічної магістратури.
 
Звісно, перший сезон просто гарний. А потім серіал стає справді вражаючим. Він надзвичайно смішний і дотепний, з’являються оригінальні герої – завдяки чому він відрізняється від більшості серіалів у стилі фентезі, будьмо відверті. У третьому сезоні я побачила одну з найкращих серій на телебаченні: Еліот і Квентін не встигли пройти квест до закінчення часу, минули десятиліття, вони прожили життя разом і померли. Звісно, герої знаходять вихід і не зникають із серіалу, але ця серія вражає до глибини душі – ви раптом розумієте, як сильно прив’язалися до персонажів безглуздого шоу про чарівників.
 
– Емілі Темпл, старша редакторка
«Народ проти О. Джей Сімпсона: Американська історія злочинів» (FX, 2016 р.)
Джерело: «Втеча його життя: Народ проти О. Джей Сімпсона», Джефрі Тубін (1997 р.)
Щонайменше протягом минулого століття Сполучені Штати відігравали головну роль у формуванні культу світових зірок, значною мірою завдяки промисловим масштабам Голлівуду і поширенню візуальних мас-медіа. Заклики мемів і гіфок, як ми їх знаємо зараз, пов’язані з видовищністю повторюваного моменту або дивним зображенням, яке неможливо видалити і яке циркулює у групах однодумців. Зрештою, «Народ проти О. Джей Сімпсона», перший сезон «Американської історії злочинів», – це скріншот одного з вирішальних культурних епізодів історії США ХХ століття. Це інсценування процесу О. Джей Сімпсона за участю чудових акторів Стерлінга Брауна, Сари Полсон, Кортні Венс та Куби Гудінга-молодшого повертає аудиторію до скандалу, за яким слідкував весь світ і який продемонстрував, як багатство, слава і конкуренція захопили американську публіку напередодні Інтернет-буму. Якщо ви не хотіли говорити за столом про особисте, ви не говорили про гроші, релігію і про те, підтримуєте ви чи засуджуєте О. Джей Сімпсона.
 
– Аарон Робертсон, заступник редактора
 
«Мисливець за розумом» (Netflix, 2017-донині)
Джерело: «Мисливець за розумом: Особливий відділ ФБР з розслідування серійних вбивств», Джон Е. Дуглас та Марк Олшейкер (1995 р.)
Хоча це не зовсім про реальні злочини, найбільш вражаючі герої та сюжетні лінії «Мисливця за розумом» ґрунтуються на жахах реального життя. Сценаристи надихалися книгою Джо Пенхолла 1995 року «Мисливець за розумом: Особливий відділ ФБР з розслідування серійних вбивств», дія якого відбувається наприкінці 1970-х – на початку 1980-х, коли ФБР вперше почали систематизувати риси серійних вбивць. Агент Голден Форд (Джонатан Грофф), блискучий відлюдник і зірка бюро розслідувань, об’єднується з чесним ветераном – агентом Біллом Тенчем (Голт МакКоллені) та психологом Венді Карр (Анна Торв) для того, щоб взяти інтерв’ю в ув’язнених найвідоміших серійних вбивць в історії США, щоб зрозуміти та передбачити дії активних вбивць. Тут ми бачимо людей, схожих на Еда Кемпера, Девіда Берковіца («Син Сема»), Чарльза Менсона і багатьох інших. Серіал має ухил у нуар, він для глядачів не зі слабким шлунком і не з підсиленим серцебиттям. Завдяки харизматичній грі основного складу і запрошених зірок «Мисливець за розумом» змушує вас замислитись, чи багато ви насправді знаєте про мотивацію і психологію вашого сусіда, ваших родичів, і, власне, про свою.
 
– Аарон Робертсон, заступник редактора
 
 
«Оповідь служниці» (Hulu, 2017-донині)
Джерело: «Оповідь служниці», Маргарет Етвуд (1985 р.)
Дисклеймер: «Оповідь служниці» потрапила до цього рейтингу лише завдяки першому сезону. Після цього серіал перетворився на жалюгідну порнографію.
 
Попри те, що репутацію серіалу зіпсувала розтягнутість і надмірна комерціалізація, перший сезон «Оповіді служниці» неймовірний. Серіал вражаючий, особливо на момент виходу, коли ми спостерігали за першими фантастичними ознаками нормалізації поведінки Дональда Трампа. Так, ми були чутливими, і цей серіал встромив у нас ніж. Адаптація чудова візуально і надзвичайно успішна як фільм жахів. Третя серія, в якій завдяки флешбеку ми бачимо пересторогу для світу, змусила мене плакати, а це буває нечасто. Тоді я писала:
 
Жах флешбеків ретельно збалансований. Це не суспільство на порозі дистопії. Здається, це світ, який ми знаємо. Звісно, це не так. Чи могли ми знати? Мойра і Джуд сміялися над грубим баристою, тому що не розуміли, де вони живуть. Вони стоять на краю: вони не розуміють, що багато чого змінилося. Вони надто близько, і ми також. Ось чому флешбеки лякають набагато більше, ніж події серіалу у теперішньому часі, попри похмурість і зловісність останніх. Зображення жорстокості вашої власної реальності завжди набагато страшніше, ніж будь-яке суспільство дистопії зі спеціальним інструментарієм – немає значення, скільки паралелей ви можете провести, скільки людей замордували, вбили або зґвалтували. Я не кажу, що ці епізоди не викликають жах – але вони просто не вражають до глибини душі у такій самій мірі.
 
У цьому був блиск роману Етвуд і блиск серіалу – принаймні, якщо ми ігноруємо всі події після 2017 року.
 
– Емілі Темпл, старша редакторка
 
Читайте також: Топ-16 байопіків про відомих поетів
 
 
«Вбиваючи Єву» (BBC, 2018-донині)
Джерело: «Кодове ім’я Вілланель», Люк Дженнінгс (2014-2016 рр.)
Дисклеймер: «Оповідь служниці» потрапила до цього рейтингу лише завдяки першому сезону. Після цього серіал перетворився на жалюгідну порнографію.
 
Попри те, що репутацію серіалу зіпсувала розтягнутість і надмірна комерціалізація, перший сезон «Оповіді служниці» неймовірний. Серіал вражаючий, особливо на момент виходу, коли ми спостерігали за першими фантастичними ознаками нормалізації поведінки Дональда Трампа. Так, ми були чутливими, і цей серіал встромив у нас ніж. Адаптація чудова візуально і надзвичайно успішна як фільм жахів. Третя серія, в якій завдяки флешбеку ми бачимо пересторогу для світу, змусила мене плакати, а це буває нечасто. Тоді я писала:
 
Жах флешбеків ретельно збалансований. Це не суспільство на порозі дистопії. Здається, це світ, який ми знаємо. Звісно, це не так. Чи могли ми знати? Мойра і Джуд сміялися над грубим баристою, тому що не розуміли, де вони живуть. Вони стоять на краю: вони не розуміють, що багато чого змінилося. Вони надто близько, і ми також. Ось чому флешбеки лякають набагато більше, ніж події серіалу у теперішньому часі, попри похмурість і зловісність останніх. Зображення жорстокості вашої власної реальності завжди набагато страшніше, ніж будь-яке суспільство дистопії зі спеціальним інструментарієм – немає значення, скільки паралелей ви можете провести, скільки людей замордували, вбили або зґвалтували. Я не кажу, що ці епізоди не викликають жах – але вони просто не вражають до глибини душі у такій самій мірі.
 
У цьому був блиск роману Етвуд і блиск серіалу – принаймні, якщо ми ігноруємо всі події після 2017 року.
 
– Емілі Темпл, старша редакторка
 
Читайте також: Топ-16 байопіків про відомих поетів
 
 
«Вбиваючи Єву» (BBC, 2018-донині)
Джерело: «Кодове ім’я Вілланель», Люк Дженнінгс (2014-2016 рр.)

Серіал «Леді-детектив міс Фрайн Фішер» на основі серії книг про Фрайн Фішер Керрі Грінвуд – один з найприємніших телесеріалів, який я бачила. Він безмежно прекрасний. Чи не є він дещо занадто анахроністично очевидним з деякими своїми феміністичними тезами? Кого це обходить. Чи не занадто стилізовані локомотиви, намальовані за допомогою комп’ютерної графіки? Яка різниця? Можливо, надто ефектно все стає на свої місця? Замовкніть.
 
Міс Фішер (Ессі Девіс) – прогресивна незаміжня дама, яка живе у Мельбурні 20-х років. Вона надзвичайно багата й абсолютно вільна, отже, серіал про те, як вона робить все, що їй заманеться, у тому числі (але не лише) їздить на високій швидкості у красивих автомобілях, фліртує з багатьма красивими хлопцями й розгадує таємничі вбивства. Часто засмучуючи свою старомодну тітоньку (національний скарб Австралії Міріам Маргойлес), і часто у компанії своєї найкращої подруги Мак (Теммі Макінтош), лікарки у чоловічому одязі, невтомна міс Фішер діє як приватний детектив, жахаючи шефа поліції Мельбурна детектива Джека Робінсона (Натан Пейдж), і, насправді, патріархат у широкому сенсі. Очевидно, його роздратування переростає у захоплення, але у них одна з найповільніших історій кохання на сучасному телебаченні.
 
«Міс Фішер» – складний серіал, який ставить актуальні питання праці та оплати – вона наймає всіх, хто до неї звертається, що означає, що її будинок з яскравою вікторіанською терасою повний (оплачуваних) талановитих невдах, серед яких містер Батлер (Річард Блай), її тихий дворецький, який раніше виконував спеціальні доручення, Берт і Кек (Тревіс Макмагон та Ентоні Дж. Шарп), двоє чарівних помічників-комуністів з нижчого класу, які займаються шпигунством (і ремонтують автомобілі); а також Дот (Ешлі Каммінгс), її сором’язлива служниця, яка набуває сил з кожною серією. Кумедний, але важливий аспект серіалу – те, що до Дот залицяється Г’ю, красивий, але незграбний офіцер поліції, у якого добрі наміри, але застарілі ідеї щодо жінок, і ми спостерігаємо, як він повільно перетворюється на справжнього союзника, коли Дот починає розуміти, що заслуговує на союзника.
 
Отже. Джазова естетика вражає, а хімія між акторами надзвичайна. Це ідеальне шоу, якщо ви хочете подивитися історичний ревізіоністський серіал з чудовими костюмами, у якому жінки дають жару, а чоловіки з повагою покладаються на їхню експертність. Принципи серіалу справді важливі: перебування в цьому світі захоплює, хоча серія триває лише сорок три хвилини. Не має значення, чого ще немає в цьому світі – «Леді-детектив міс Фрайн Фішер» саме для вас.
 
– Олівія Рутільяно, член редколегії CrimeReads
 
«Людина у високому замку» (Amazon, 2015-2019 рр.)
Джерело: «Людина у високому замку», Філіп К. Дік (1962 р.)
«Людина у високому замку» на основі роману Філіпа К. Діка 1962 року про альтернативну історію, в якій гітлерівська коаліція перемогла у Другій світовій війні – один з найкращих серіалів студії Amazon. У всесвіті цього серіалу – принаймні, одному з них – нацистська Німеччина керує східним узбережжям, а Японська імперія контролює Захід. Ці сили розділяє «Нейтральна зона» у центрі країни, регіон без влади, єдиний номінально безпечний для етнічних та релігійних меншин. Феноменальний світ першого сезону створює декорації для довгої темної саги про спротив та співучасть соціальному порядку, який, на жаль, не надто далекий від нашої реальності. Хоча сценарій іноді скочується в мелодраму, серіал – виняткова суміш елементів шпигунського трилера, авантюрного горору і гри у множинні світи. Останній сезон найповніше розкриває тему зміни наших характерів соціальним оточенням. Нам хотілося б думати, що відстань між американським патріотом і фашистом велика. А що, якщо найстрашніше те, що вона нам лише здається?
 
– Аарон Робертсон, заступник редактора
 
«Куртизанки» (Hulu, 2017-донині)
Джерело: «Леді Ковент-Гардену», Геллі Рубенголд (2005 р.)
«Куртизанки» – найкращий серіал на телебаченні, який ви не дивилися, і, мабуть, найкращий серіал на телебаченні взагалі. Події серіалу «Куртизанки», екранізації книги «Леді Ковент-Гардену: Сутенер Джек і надзвичайна історія списку Гарріса» Геллі Рубенголд, відбуваються у георгіанській Англії у часи, коли кожна з п’яти жінок у Лондоні працювала у секс-індустрії, і ескортниці, яких оплачували найкраще, отримували відгук у маленькій чорній книжечці, яка потрапляла до видатних чоловіків епохи, завдяки чому сучасні історики дізнаються про яскраві подробиці минулого.
 
Головна колізія серіалу «Куртизанки» – суперництво між двома борделями: один з них надає базовий притулок і захист секс-працівницям (за невелику плату), а другий – вищого класу, але більше експлуатує своїх мешканок. Як і серіал «Двійка», «Куртизанки» представляють модель феміністичного серіалу про секс-працівників. «Куртизанки» – не лише екранізація роману, написаного жінкою: режисер – теж жінка, головні ролі виконують в основному жінки, всі сценаристки – жінки, і загалом майже кожна сцена проходить тест Бекдел. Деякий час навіть існував блог, в якому секс-працівниці робили огляд кожної серії «Куртизанок».
 
У серіалу чудовий сценарій, тут багато веселого і водночас більше драми у кожній серій, ніж у цілому сезоні серіалу «Велика маленька брехня». У кожному сезоні чітке закінчення, але залишається багато простору для наступного, і, оскільки шоу продовжується, нас все докладніше знайомлять зі світом Георгіанської Англії, в якому багато боксу без рукавиць, розпусних аристократів, борделів і різноманітних ділків.
 
Пишні декорації та глибокі історичні дослідження доповнюють фемінізм серіалу. У більшості еротичних сцен секс-працівниці повністю вдягнені, оскільки тоді було надто холодно і надто багато часу було потрібно для того, щоб зняти весь цей одяг. Груди випирають, оскільки це був стиль епохи, але яскраві кольори і тепле освітлення допомагають відрізнити щасливіший будинок проституції від жалюгідного будинку звідництва у французькому стилі, де жінки вдягнені у сукні пастельних кольорів, представляючи прагнення свого будинку і суворість своєї мадам. Згадуючи образ проститутки із золотим серцем, це складний новий погляд на старий архетип. Квір-персонажі та персонажі-представники небілого населення роблять свій вибір і живуть своїм власним життям: гендер і сексуальна ідентичність плинні, вони змінюються та балансують між витонченістю і грою для забави.
 
Геллі Рубенголд присвятила свою кар’єру вивченню вибору жінок (і жіночих доль) у контексті їхньої епохи – цінний і визначний феміністичний проєкт. Нещодавно вона отримала премію Бейлі Гіффорд за свою нову книгу «П’ять», у якій йдеться про те, що жертви Джека Патрача були не секс-працівницями, а, фактично, складними жінками ХІХ століття зі складним життям ХІХ століття (жертвами Патрача були головним чином бездомні жінки, які страждали на алкоголізм).
 
– Моллі Одінц, молодша редакторка CrimeReads
«Велика маленька брехня» (HBO, 2017-донині)
Джерело: «Велика маленька брехня», Ліана Моріарті (2014 р.)

«Велика маленька брехня» – загалом гарний аргумент за те, щоб дозволити Ніколь Кідман і Різ Візерспун робити все, що вони хочуть: цей серіал – візуально приголомшливе міркування про внутрішнє життя п’яти героїнь, дослідження складних характерів, яке ми рідко можемо бачити щодо жінок. Перший сезон серіалу на основі роману Ліани Моріарті (режисер Жан-Марк Валлі) присвячений кульмінаційній точці викриття брехні, про яку йдеться у назві серіалу, а потім ми бачимо кожну з п’яти героїнь на висоті своїх акторських можливостей – особливо Ніколь Кідман у ролі жінки, яка пережила фізичне насильство – я ніколи не бачила нічого подібного раніше. Зв’язок героїнь з навколишнім пейзажем – бескиди Біг-Сюру і тоненькі місточки між ними та океан – підкреслюють відчуття напруги й нестабільності, яке притаманне серіалу і яке ми бачимо у нестабільних соціальних зв’язках білих багатих привілейованих Монтереїв.
 
У серіалу є свої недоліки, зокрема, ставлення до расових питань дещо розпливчасте. Присутність матері Бонні у другому сезоні відчувається як втрачена можливість додати деякі нюанси до тієї розмови: Решмі Геббар зазначила у Slate, що створена нею сюжетна лінія «стосується расистських стереотипів щодо жорстоких чорних матерів», що погіршило ситуацію з расовими питаннями у серіалі. У другому сезоні серіалу битва за творчий контроль між режисером серіалу та продюсерами дещо заплутала його стиль. Хай там як, його приємно дивитись, а його сильні сторони – достатній аргумент за те, щоб включити серіал до цього рейтингу.
 
– Корінн Сегал, старша редакторка
 
«Ти» (Lifetime, 2018-донині)
Джерело: «Ти», Керолайн Кепнес (2014 р.)

«Ти» – безжальний і банальний серіал, але водночас він…видатний. Він видатний. Цей серіал можна порівняти із замовленням фаст-фуду у White Castle: до нього звикаєш, він погано впливає на ваш тиск, його приємно їсти з друзями, він трохи низької якості, але водночас для снобів (чи знаєте ви, друзі, який «Неймовірний бюргер» зараз подають у White Castle?), і його зняли у Йорквіллі, тихому передмісті Мангетену на схід від Верхнього Іст-Сайду, де мешкають головним чином літні власники собак, знаходиться книжкова крамниця, в якій відбуваються події серіалу, і останній білий цегляний палац гамбургерів, який залишився на острові.
 
Серіал «Ти» за романом Керолайн Кепнес – це ностальгія за старомодним локальним Нью-Йорком, розповідь інтелектуальна, тому що вона серйозним чином базується на цифрових технологіях двадцять першого століття. Може здаватися, що серіал засуджує соціальні мережі, тому що там чоловіки-хижаки знаходять інформацію про жінок, яких вони переслідують, але всі ці відкриті автомобілі, старі книжки і посилання на Дж. Д. Селінджера нагадують нам, що серіал старомодний. Фактично він поза часом. Як багато красивих цегляних будинків і не надто забудованих ексцентричних передмість, які ми бачимо в серіалі, жорстокість і вимогливість головного героя серіалу «Ти» довго насаджувались у нашій культурі.
 
Головний герой – Джо Голдберг (Пенн Беджлі), тихий менеджер книжкової крамниці та реставратор старовинних книг, який закохується у молоду письменницю Гвіневер Бек (Елізабет Лейл). Вона хоче, щоб її називали «Бек», а це якась дурня. Він починає сталкінг – дізнається все про неї в Інтернеті, слідкує за нею в її квартирі, вламується до її квартири, викрадає її речі, вбиває багатого шалапута, з яким у неї роман, вбиває її найкращу подругу, яка щось підозрює, і зрештою маніпулює нею, щоб вона теж у нього закохалася, і стає її бойфрендом та продовжує її сталкерити. Головна його манія – піклування про неї і плекання її таланту (вона незібрана).
 
Насправді це досить погано написаний персонаж, мені хотілося б, щоб вона була написана так само гарно, як Джо. Вона – дуже банальна, розгублена, але красива пересічна біла дівчина, у якої багато привілеїв, вона росла без батька і, як нам весь час кажуть, вона «дуже гарна письменниця». Але, зрештою, вона – жертва, і найважливіше, що ми знаємо про її героїню – те, що це не її вина. Коли вона дізнається, хто такий Джо, вона звинувачує себе, і це сумно. Відповідальний за все лише Джо. Він – павук, а вона – муха. Як вона напише у своєму найкращому творі, який ми бачимо в серіалі, він здавався Прекрасним принцом, але перетворився на Синю бороду. Його замок виявиться для неї в’язницею.
 
Джо – надзвичайно зловісний персонаж, зло якого замасковане і підсилене тим фактом, що він вважає себе головним героєм романтичної комедії, і він дуже красивий та чарівний. (У серіалі багато сцен у тому чарівному кафе з фільму «Вам лист» у Верхньому Вест-Сайді, і лише сліпий не помітить паралелі між Джо та Енні з фільму «Несплячі в Сієтлі»). Серіал «Ти» може дещо розповісти про те, як багато ромкомів (або казок») справді зловісні. Серіал розповідає, як чоловіки перетворюються на монстрів, і це іноді дуже цікаво та продуктивно: в інший час шоу лякає вас шокуючими напруженими поворотами сюжету. Інтенсивність одержимості Джо (а також всі сцени про магістратуру) іноді роздуваються до абсурду. Іноді сценарій надзвичайно сенсуалістський. Але він дуже серйозний і викликає тривогу. Ви будете хвилюватися за Бек. Ви будете сподіватися, що вона втече від нього. Ви будете хвилюватися за всіх жінок. І вас налякає ідея про те, що крутий хлопець, якого ви зустріли на сайті знайомств, може виявитись вбивцею-психопатом. А потім ви згадаєте, що Бек зустріла Джо особисто у книжковій крамниці, і що сучасне вбрання його

20 літературних екранізацій, які варто подивитися у 2019-му році
Пропонуємо ознайомитись із списком найбільш захопливих екранізацій літературних творів, які вийдуть чи щойно вийшли на великі й малі екрани у 2019 році.
“Ми вже знаємо, що більшість найкращих фільмів і серіалів мають літературну основу — особливо сьогодні, коли, здається, у Голлівуді закінчилися ідеї. Я хочу сказати – «Джуманджі-3» виходить у 2019 році. (До речі, «Джуманджі»? Дуже гарна книжка) Але перенесення улюбленого роману на великий (або малий) екран – складна справа: втілені картини не завжди збігаються з картинами у вашій голові, й іноді вони гірші. Іноді вони набагато гірші” – пише Ольга Брагіна, яка переклала підбірку для Читомо за матеріалами lithub.com.
«Рідний син»
Джерело: Річард Райт, «Рідний син»
Режисер: Рашід Джонсон
Актори: Ештон Сендерс, Нік Робінсон, Маргарет Келлі, Білл Кемп, Кікі Лейн
Світова прем’єра третьої екранізації класичного роману Райта 1940 року відбулася в січні на фестивалі «Санденс». Ще нічого не відомо про комерційний реліз або показ в кінотеатрах, але я дуже сподіваюся, що ця версія буде кращою за екранізацію 1951 року, де сам 42-річний Райт грав 20-річного Біггера Томаса, і екранізацію 1986 року, про яку критик «The New York Times» писав:
«Вона така пом’якшена, що здається майже оптимістичною, це би розізлило Райта. Автори фільму націлені на витончену аудиторію, яка наполягає, щоб щось сентиментальне і оптимістичне показували навіть у телевізійних фільмах тижня про СНІД».
Але, відчуваю, цього року все буде інакше. Не в останню чергу завдяки тому, що, на мою думку, Ештон Сендерс, якого ви, можливо, бачили в приголомшливій ролі підлітка Широна в «Місячному світлі», буде неймовірним у ролі Біггера Томаса.
«Соловей»
Джерело: Крістін Ханна, «Соловей»
Режисерка: Мішель Макларен
Дивно, що попри близьку дату виходу, зазначену на IMDB (звичайно, її можуть змінити в будь-який момент), я не можу знайти жодні рекламні фото або хоча б інформацію про акторів цієї екранізації роману Ханни про двох сестер, які живуть у Франції на початку Другої світової війни. Але оскільки режисерка Мішель Макларен знімала серії ваших улюблених серіалів («Секретні матеріали», «Пуститися берега», «Гра престолів», «Залишені», тощо), ймовірно, на це варто чекати, коли б фільм не вийшов.
«Поворот»
Джерело: Генрі Джеймс, «Поворот гвинта»
Режисерка: Флорія Сігізмонді
Актори: Макензі Девіс, Фінн Вольфхард, Бруклінн Прінс
Сучасна адаптація класичної повісті Генрі Джеймса від режисерки, яка знімала відеокліпи Меріліна Менсона (не кажучи вже про фільм «Раневейс»), де знімається дитина з серіалу «Дивні дива»? Ну, скажімо так: я зацікавлена.
«Хода хаосу»
Джерело: Патрік Несс, «Хода хаосу»
Режисер: Даг Лайман
Актори: Том Голланд, Дейзі Рідлі, Медс Міккелсен
Це екранізація першої книжки з популярної серії романів Несса для підлітків «Хода хаосу», дія яких відбувається у світі, де думки кожного чують всі інші. Але виявляється, що ви все одно можете обманювати у світі, де немає таємниць. Я знаю, ми всі вже втомилися від екранізацій книжок для підлітків, але Патрік Несс – видатний письменник, і ця франшиза може стати новими «Голодними іграми», особливо завдяки Дейзі Рідлі.
«Куди ти зникла, Бернадетт»
Джерело: Марія Семпл, «Куди ти зникла, Бернадетт»
Режисер: Річард Лінклейтер
Актори: Кейт Бланшетт, Біллі Крадап, Крістен Вііг, Джуді Грір, Лоуренс Фішберн
Марія Семпл була сценаристкою серіалів «Беверлі-Гіллс 90210» і «Уповільнений розвиток», перш ніж стала романісткою, і її весела енергійна друга книжка має чітку комедійну лінію, не можу дочекатися, щоб побачити її на екрані – особливо з таким акторським складом. А щодо Лінклейтера, він зняв деякі з моїх улюблених фільмів…але також і Найгірший фільм усіх часів (це, звичайно, «Кожному своє»!, не їжте мене). Отже, очікування високі, але стримані.
«Гончак»
Джерело: С. С. Форестер, «Добрий пастир»
Режисер: Аарон Шнайдер
Актори: Том Генкс (також автор сценарію), Стівен Грем, Елізабет Шу
Том Генкс тепер письменник, і це стосується також сценаріїв, наприклад, цієї екранізації класичного роману Форестера про Другу світову війну. Скажу страшну річ – твір про ці часи, коли капітан Ернест Краузе має вести своїх овець безпечним курсом через Атлантичний океан, щоб втекти від нацистів, здається майже…вчасним. Ну, Генкс – єдиний актор, щодо якого ми можемо дійти одностайної згоди, отже, мабуть, зрештою все буде добре.
«Три секунди»
Джерело: Рослунд/Гьольстрем, «Три секунди»
Режисер: Андреа ді Стефано
Актори: Джоел Кіннаман, Розамунд Пайк, Клайв Оуен, Коммон, Ана де Армас
Цей темний триллер, в якому колишній шахрай повертається у в’язницю, яку ненавидить, щоб проникнути в польську банду, базується на романі шведського тандему авторів кримінальних романів Андерса Рослунда і Борга Гьольстрема. Ще один фільм, який завдяки акторському складу стане справді захопливою прем’єрою 2019 року.
«Кладовище домашніх тварин»
Джерело: Стівен Кінг, «Кладовище домашніх тварин»
Режисери: Кевін Кьольш і Денніс Відмайєр
Актори: Джейсон Кларк, Емі Займец, Джон Літгоу
Це десятиліття екранізацій Стівена Кінга, і ви, мабуть, вже знаєте, цікавлять вони вас чи ні. У будь-якому разі, девіз фільму «Іноді мертві кращі» викликав у мене азарт – якщо екранізація (друга екранізація роману жахів Кінга 1983 року) виявиться поганою, про це напишуть всі оглядачі.
«Після війни»
Джерело: Рідіан Брук, «Після війни»
Режисер: Джеймс Кент
Актори: Кіра Найтлі, Александр Скарсгард, Джейсон Кларк, Александр Шір
Ще одна екранізація роману про Другу світову війну – хоча технічно дія відбувається одразу після війни, в Німеччині 1946 року, коли британський полковник і його дружина їдуть в маєток у Гамбурзі…з його попередніми мешканцями. Один з них – Александр Скарсгард, отже, ви можете здогадатися, що відбуватиметься.
«Сонце також зірка»
Джерело: Нікола Юн, «Сонце також зірка»
Режисерка: Рай Руссо-Янг
Актори: Яра Шахіді та Чарльз Мелтон
Мегабестселлер Ніколи Юна, що потрапив у фінал премії National Book Award 2016 року, розповідає про стрімкий і короткий роман двох молодих людей у Нью-Йорку – це означає, що фільм буде таким самим глибоким, як роман, або сентиментальним і солодким, як його опис, який я щойно зробила. Хай там що, він обов’язково потішить багатьох.
«Артеміс Фаул»
Джерело: Йон Колфер, «Артеміс Фаул»
Режисер: Кеннет Брана
Актори: Фердіа Шоу, Лара Макдоннелл, Нонсо Анозі, Джуді Денч, Джош Гед
«Артеміс Фаул» – ще одна велика серія підліткових романів, яка нарешті потрапить на великий екран. Це не дивно, хоча мене трохи дивує Кеннет Брана як режисера. Можу лише сподіватися, що це не буде екранізація в стилі єлизаветинських часів про фей.
«Жінка у вікні»
Джерело: А. Дж. Фінн, «Жінка у вікні»
Режисер: Джо Райт
Актори: Емі Адамс, Джуліанна Мур, Вайєтт Расселл, Гері Олдмен, Брайан Тайрі Генрі, Ентоні Макі
Одна з найзначніших книжок 2018 року, насичена посиланнями на нуарні фільми і кінематографічними епізодами – отже не дивно, що її одразу екранізували. Крім того, у головній ролі Емі Адамс, загальновизнаний найкращий вибір для всіх та будь-яких екранізацій кримінальних романів.
«Щиголь»
Джерело: Донна Тарт, «Щиголь»
Режисер: Джон Кроулі
Актори: Енсел Елгорт, Анерін Барнард, Ешлі Каммінгс, Джефрі Райт, Люк Вілсон, Сара Полсон, Ніколь Кідман
Досі немає екранізації «Таємної історії»? Добре, думаю, я прийму «Щигля» як замінник – тимчасовий.
«Гарний брехун»
Джерело: Ніколас Сірл, «Гарний брехун»
Режисер: Білл Кондон
Актори: Йєн Маккален і Гелен Міррен

Шахрай розробляє онлайн-аферу, щоб підчепити багату вдову, але потім закохується в неї. Книга, здається, смішна, але я обрала її лише через сера Йєна і даму Гелен, які, безсумнівно, зроблять її гарною, якою б вона не була.
«Поклик предків»
Джерело: Джек Лондон, «Поклик предків»
Режисер: Кріс Сендерс
Актори: Гаррісон Форд, Ден Стівенс, Карен Гіллан, Бредлі Вітфорд, Омар Сай
 Лише подумайте: цьогоріч ви зможете піти зі своїми коханими в кінотеатр, щоб подивитись на гру акторів та комп’ютерну графіку в екранізації твору Джека Лондона «Поклик предків» з самим Гаррісоном Фордом у ролі рятівника собак Джона Торнтона. І так, собаки розмовлятимуть.
«Маленькі жінки»
Джерело: Луїза Мей Олкотт, «Маленькі жінки»
Режисерка: Грета Гервіг
Актори: Сірша Ронан, Емма Вотсон, Флоренс П’ю, Еліза Сканлен, Тімоті Шаламе, Лора Дерн, Боб Оденкірк, Джеймс Нортон, Кріс Купер, Меріл Стріп
нМайже ніщо не змогло б мене переконати, що світові потрібна ще одна екранізація «Маленьких жінок». Можливо, окрім цього акторського складу (Флоренс П’ю – недооцінена зірка, я подивилась би на неї в будь-якому фільмі) і Грети Гервіг як режисерки. Але все одно екранізації необхідно бути гарною, отже, сподіватимемось.
«Добрі передвісники»
Джерело: Террі Пратчетт і Ніл Гейман, «Добрі передвісники»
Режисер: Дуглас Макіннон
Актори: Девід Теннант, Майкл Шін, Анна Максвелл Мартін, Джон Гемм
аЕкранізація книги «Добрі передвісники» від Amazon – безсумнівно, найочікуваніша прем’єра 2019 року для всіх гіків, які поважають себе. Основа екранізації – культова класика від легендарних Террі Пратчетта і Ніла Геймана, і, послухайте, комедія про кінець світу – це саме те, що нам зараз потрібно. Вона навіть не виглядатиме фантастичною.
«Хранителі»
Джерело: Алан Мур, «Хранителі»
Режисер: Деймон Лінделоф
Актори: Джеремі Айронс, Регіна Кінг, Дон Джонсон, Ях’я Абдул-Матін II
Хто стежить за Хранителями? Ну, ми всі хотіли б, особливо ті з нас, кого розчарувала екранізація 2009 року. Лінделоф – співавтор видовищної телевізійної адаптації «Залишених» Тома Перротти, отже ми знаємо, що у нього гарний смак і гостре літературне око. Акторський склад також виглядає гарно, отже, схрестімо пальці.
«Пастка-22»
Джерело: Джозеф Геллер, «Пастка-22»
Режисери: Джордж Клуні, Грант Геслов, Еллен Курас
Актори: Крістофер Ебботт, Кайл Чендлер, Г’ю Лорі, Джордж Клуні
кТак, улюблена книжка вашого тата з’явиться в смарт-телевізорі, принцип роботи якого він навіть не розуміє! А щодо решти з нас, ми раптом дізнаємось, звідки насправді походить цей старий вислів. Екранізація класичного роману Геллера, здійснена Клуні, буде представлена як міні-серіал у телевізійній мережі Hulu у 2019 році, хоча дата прем’єри ще не визначена.
«Сирітський Бруклін»
Джерело: Джонатан Летем, «Сирітський Бруклін»
Режисер: Едвард Нортон
Актори: Едвард Нортон, Віллем Дефо, Брюс Вілліс, Гугу Мбата-Роу, Леслі Манн, Боббі Каннавале, Алек Болдвін
Ед Нортон постійно намагається екранізувати «Сирітський Бруклін» (з моменту виходу роману в 1999 році), і, здається, квест втілення його епічного бачення нарешті подоланий. Історичний фільм про детектива з синдромом Туретта було важко завершити, але якщо хто і міг би це зробити, впевнена, це саме Нортон, особливо через стільки років.ащих телевізійних екранізацій д10есятиліття в10ід Literary Hub
17 будинків відомих письменників, які варто побачити
У листі до американського журналіста Мортона Фуллертона лауреатка Пулітцерівської премії Едіт Вортон вихвалялась садами, які оточують її будинок біля містечка Ленокс у Массачусетсі. «Очевидно, я краща садівниця, ніж романістка», – писала вона, – «і це місце, де кожна лінія якого – мій витвір, значно перевершує «Будинок Радості». Від сільського котеджу Вірджинії Вулф та будинку Ернеста Гемінгвея у Флориді до маєтку Вашингтона Ірвінга Гадсон-Веллі – ці оселі продовжують зачаровувати читачів як місця відпочинку й умиротворення відомих письменників.

Будинок Френсіса Фіцджеральда

Завдяки укладенню перемир’я між Антантою і Німеччиною у 1918 році військова служба Френсіса Скотта Фіцджеральда була обмежена базовою підготовкою. У 1919 році невідомий письменник повернувся до будинку батьків Самміт-Террас у місті Сент-Пол, Міннесота. Молодий, амбітний і сповнений нервової енергії Фіцджеральд закінчив свій перший і за його життя найкраще сприйнятий публікою роман «По цей бік раю» (1920 рік).

Будинок Вільяма Фолкнера
У 1930 році, після продажу низки оповідань, майбутній нобелівський лауреат Вільям Фолкнер придбав будинок у Роуен-Оук, Оксфорд, Міссісіпі. Через шість років після смерті Фолкнера (1962) будинок оголосили національною історичною пам’яткою.

Будинок Перл С. Бак

У 1852 році романіст Натаніель Готорн придбав Вейсайд, будинок XVIII століття в колоніальному стилі у Конкорді, Массачусетс, де написав кілька своїх останніх творів. У 1962 році Вейсайд отримав статус національної історичної пам’ятки.
 
Будинок Чарльза Дікенса
У 1837 році, через рік після весілля, Чарльз Дікенс переїхав до цього будинку з терасою в георгіанському стилі у центрі Лондона. Тут він написав роман «Олівер Твіст» (1838 рік), завдяки якому став знаменитістю міста. У 1925 році в будинку відкрили музей Чарльза Діккенса, в якому зберігаються деякі найцінніші експонати з життя письменника.

Будинок Джорджа Орвелла
З 1874 по 1891 роки Марк Твен жив у своєму будинку в стилі вікторіанської готики у Гартфорді, Коннектикут, зі своєю новою родиною. Верхній поверх слугував кімнатою для гри в більярд і водночас письменницьким кабінетом Твена. Саме тут американський маестро написав свої безсмертні твори «Пригоди Тома Соєра» (1876 рік), «Принц і злидар» (1881 рік) та «Пригоди Гекльберрі Фінна» (1884 рік).

Будинок сестер Бронте
Будинок трьох сестер Бронте (Шарлотти, Емілі та Енн), побудований у 1779 році, розташовується у Гартворті, Англія (біля Лідса). Сестри провели у цьому приміщенні більшу частину свого життя і написали кілька своїх найвідоміших романів («Джейн Ейр» Шарлотти й «Буремний перевал» Емілі). На початку XX століття будинок перетворили на музей і передали «Товариству сестер Бронте», створеному на честь письменниць у 1890-х роках.
Будинок Юджина О’Ніла
Хоча Юджин О’Ніл, можливо, не такий відомий, як його колеги й однолітки – американські літератори Ернест Гемінґвей і Теннесі Вільямс, він, безперечно, майстер форми. Настільки, що у 1920-х роках О’Ніл отримав три Пулітцерівські премії за свої п’єси. Навіть більше, у 1936 році Шведська академія вручила йому Нобелівську премію з літератури. Після отримання найпрестижнішої премії світу драматург переїхав у маєток, який має площу 158 акрів, зі своєю третьою дружиною Карлоттою Монтерей. Будівля в іспанському колоніальному стилі, відома як Тао-Хауз, розташована у Денвіллі, Каліфорнія (приблизно 20 миль на схід від Окленда). Після життя, сповненого подорожами світом, О’Ніл зміг знайти спокій у цьому будинку, в якому жив до смерті в 1953 році – у віці 65 років. Будинок – національна історична пам’ятка, він відкритий для екскурсій.

Будинок Маргарет Мітчелл
Маргарет Мітчелл написала свій роман «Віднесені вітром» (1936 рік), за який отримала Пулітцерівську премію, у цій резиденції в стилі ренесансу епохи Тюдорів в Атланті. Письменниця та її чоловік орендували квартиру під номером «один» у 1925 році. Будинок, завдяки зусиллям кількох груп реставраторів, врятували після кількох пожеж. Зараз це музей і водночас міська пам’ятка архітектури.
 
Будинок Ернеста Гемінґвея
Щоб відновити сили після драматичного самогубства батька та емоційних злетів успішного другого роману «Прощавай, зброє!» (1929 рік), у 1931 році Ернест Гемінґвей перевіз свою родину до Кі-Вест. Маєток в іспанському колоніальному стилі, будівництво якого було завершене в 1851 році (саме тут Гемінґвей написав свої легендарні оповідання «Сніги Каліманджаро» та «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера»), побудований з місцевого вапняку. У 1968 він будинок отримав статус національної історичної пам’ятки.
Будинок Едіт Вортон
Щоб відновити сили після драматичного самогубства батька та емоційних злетів успішного другого роману «Прощавай, зброє!» (1929 рік), у 1931 році Ернест Гемінґвей перевіз свою родину до Кі-Вест. Маєток в іспанському колоніальному стилі, будівництво якого було завершене в 1851 році (саме тут Гемінґвей написав свої легендарні оповідання «Сніги Каліманджаро» та «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера»), побудований з місцевого вапняку. У 1968 він будинок отримав статус національної історичної пам’ятки.

Будинок Едіт Вортон
У 1897 році Едіт Вортон видала свою першу книгу «Оздоблення будинків» (у співавторстві з Огденом Кодменом молодшим), в якій вона пропагує яскравий дизайн інтер’єрів як «відгалуження архітектури». Авторка дуже пишається гармонією, простотою і раціональністю свого маєтку Маунт, побудованого у 1902 році в Леноксі, Массачусетс, який вона оздоблювала власноруч (а також створила дизайн присадибної території). Вортон, перша жінка, яка отримала Пулітцерівську премію за художню прозу, також стала впливовою фігурою у дизайні будинків початку XX століття.

Будинок Роберта Фроста
У цьому будинку, розташованому в Деррі, Нью-Гемпшір, у молодості жив лауреат Пулітцерівської премії, поет Роберт Фрост. Хоча він народився у 1874 році в Сан-Франциско, у 1900 році молодий Фрост переїхав на ферму в Деррі. Він називав цю прекрасну будівлю своїм помешканням до 1911 року, але досвід життя тут назавжди залишився в його душі. Поет писав: «У досвіді життя в Деррі було щось, що залишалося в моїй свідомості та живило мою поезію багато років потому». Зараз будинок працює як музей, включений до Національного реєстру історичних пам’яток.

Будинок Йоганна Вольфганга Гете
У 1749 році в цьому будинку народився Йоганн-Вольфганг фон Гете. Видатний німецький письменник (мабуть, відомий перш за все завдяки трагедії «Фауст») жив тут до шістнадцяти років, після чого поїхав до Лейпцига вивчати юриспруденцію. У резиденції, що розташована у Франкфурті (Німеччина), зараз музей, відкритий сім днів на тиждень.

Будинок Агати Крісті
У цьому величному маєтку, збудованому наприкінці XVIII століття, жила видатна британська письменниця Агата Крісті. Письменниця та її чоловік переїхали у маєток Грінвей-Естейт у 1938 році та жили в ньому до самої смерті. Крісті описала місцевість, в якій розташувався Грінвей-Естейт, в кількох своїх романах, завдяки чому у 2004 році її включили до Реєстру світової спадщини.

Будинок Вільяма Фолкнера
У глибині Французького кварталу Нового Орлеану, далеко від галасливих барів і ресторанів, тиха бічна вулиця. А на цій вулиці – колишній будинок одного з найвідоміших романістів Америки Вільяма Фолкнера. 624 Пайрет-Еллі – за цією адресою Фолкнер жив на початку 1920-х. Тоді він ще не був літературним гігантом. Фактично тут він працював над текстом свого першого роману «Солдатська нагорода» (1926 рік). Згодом Фолкнер виїхав з будинку назустріч літературній славі. Зараз у будівлі книжкова крамниця, названа на честь найславетнішого мешканця: Faulkner House Books.

Бестселери всіх часів: 10 книг, які продалися найбільшими в історії накладами

Які книжки продалися найбільшими в історії накладами? Відповідь не така очевидна, як може здаватися. Про старі книжки, які видали кілька століть тому, у нас мало даних, а відсутність авторських прав дозволяла десяткам видавців випускати свої наклади, що ще більше ускладнює підрахунки.

І ще одне питання – що вважати окремою книжкою? Чи рахувати, наприклад, "Володаря перснів" як окрему книжку, хоча роман виданий трьома томами? Сам Толкін висловився цілком однозначно: "Звісно, ця книга – не трилогія… історія була задумана і написана як єдине ціле, вона розділена лише через довжину і витрати на видання".

Якщо сформулювати питання ширше, що таке книга? Роман "Гаррі Поттер і філософський камінь" продався накладом близько 120 мільйонів примірників в усьому світі, але IKEA видала свій каталог, який має наклад 203 мільйони примірників, лише у 2017 році, і обсяг обох видань – "Філософського каменя" і каталогу IKEA – перевищує 300 сторінок.

Беручи до уваги складність визначення самого поняття книги, частої неможливості підтвердити дані, виключення релігійних книг, таких як Біблія і Коран, а також те, що цей перелік не вичерпний, повний або хоча б "топ-10", представляємо вам кандидатів на звання найпопулярніших бестселерів в історії, пише Остін Томпсон.

1. Цитатник керманича Мао Цзедуна (продали від 740 мільйонів до 5 мільярдів примірників).

Мао Цзедун очолив Китайську комуністичну революцію, був лідером Китайської комуністичної партії та головою Китайської народної республіки з 1949 по 1959 рік. Наклад його "Цитатника", який містить 267 афоризмів про різні аспекти життя і політики, важко підрахувати. За даними видання "Червона книга Мао: Міжнародна історія", з 1966 по 1970 рік для друку "Цитатника" використали 650 000 тонн паперу. Це приблизно стільки ж, скільки потрібно паперу для усіх видань, які вийшли в Китаї у 1949-1965 рр. Книга отримала велику державну підтримку: державні банки надавали розповсюджувачам безвідсоткові кредити, видання звільнялося від податків і транспортувалося безкоштовно. За офіційними даними, у 1966 – 1968 рр. книжку продали 740 мільйонів разів. Примірник є майже у кожного громадянина.

2. Словник Синьхуа (продали 567 мільйонів примірників).

Книга рекордів Гіннеса називає цю книжку "найпопулярнішим словником" і "бестселером" (який постійно доповнюється), словник Синьхуа – один з найпопулярніших бестселерів Китаю з 1953 року. Видання китайського комерційного видавництва Commercial Press, це перший словник (з ілюстраціями!) на мандаринському діалекті китайської мови, який широко використовується як навчальний посібник для початкової школи.

3. Серія книг про Гаррі Поттера (продали 500 мільйонів примірників).

У 2018 році оголосили, що продані 500 мільйонів примірників книжок серії про Гаррі Поттера. Це був довгий шлях з 1997 року, коли продали перший примірник майбутнього 500-мільйонного накладу – книжку "Гаррі Поттер і філософський камінь". Станом на 1999 рік, коли вийшов другий роман "Гаррі Поттер і в’язень Азкабану", у Великій Британії продали 68 000 примірників, і одразу виникла суперечка, коли газета Sunday Times відмовилась включити цей роман до свого списку бестселерів через те, що це дитяча книга. До завершення серії обсяги продажів роману "Гаррі Поттер і смертельні реліквії" за один день перетнули позначку 2,6 мільйона примірників у Великій Британії та 8,3 мільйона примірників у США.

4. "Володар перснів" (продали понад 100 мільйонів примірників).

Фентезі Джона Толкіна, безперечно, одна з найулюбленіших книг сьогодення. Але в інтерв’ю Orlando Sentinel у 2003 році директор видавництва Houghton Mifflin Клей Харпер, яке видавало книжки автора, висловив занепокоєння тим, що вихід кінотрилогії може знизити продажі для цілого покоління. Тому Houghton Mifflin випускали нові видання книги, намагаючись скористатися ентузіазмом, який виник перед виходом першого фільму у 2001 році (а також намагаючись пом’якшити наслідки можливої катастрофи). Але після виходу фільмів продажі злетіли до неба. Харпер сказав, що станом на 2003 рік у компанії було лише два видання, які вийшли накладом у мільйон примірників: "Перше – "Сильмарілліон" Толкієна у 1977 році, друге – "Володар перснів" у 2001 році".

5. "Маленький принц" (невідомо, але за підрахунками продали мінімум 150 мільйонів примірників).

Як і для багатьох інших книг з цього списку, фактичні дані важко визначити – тому вона перебуває на такому незаслужено низькому місці. Але неважливо, на початку або в кінці рейтингу, класичний роман Антуана де Сент-Екзюпері заслуговує на своє місце, тому що він вважається нерелігійним твором, який перекладають найчастіше у світі. За даними Книги рекордів Гіннеса, цей роман переклали 382-ма мовами.

6. "Десять негренят" (продали близько 100 мільйонів примірників).

Роман "Десять негренят" вважається найпопулярнішим детективом-бестселером всіх часів. Агата Крісті розповідала, що для його написання "потрібно було складати дуже багато планів" через велику кількість вбивств (загалом загинули 10 персонажів, хоча не всі з них були вбиті). Пізніше Крісті додавала, що досвід адаптації роману для сцени "направив її на шлях написання п’єс, а не лише романів".

7. "Код да Вінчі" (продали близько 60 мільйонів примірників).

Після виходу роман Дена Брауна "Код да Вінчі" залишався у списку бестселерів The New York Times приголомшливі 136 тижнів поспіль.

8. Кулінарна книга Бетті Крокер (продали близько 60 мільйонів примірників).

"Бетті" з’явилась у 1921 році, коли виробник борошна Washburn-Crosby Company почав отримувати безліч запитань щодо випічки у відповідь на оголошений конкурс. Компанія вирішила, що їй потрібен хтось, хто відповість на всі ці запитання. Вони обрали Бетті як гарне усім близьке ім’я, а також прізвище Крокер — на честь колишнього директора Вільяма Дж. Крокера. У 1924 році "Бетті" почала вести своє шоу на радіо і навіть епізодично з’являлась на телебаченні. Її слава була надзвичайною, перше видання кулінарної книги вийшло накладом 950 000 примірників.

9. "Незграбне Маленьке Цуценя" (продали понад 15 мільйонів примірників).

У 2001 році Publisher’s Weekly провели опитування серед видавництв щодо їхніх дитячих видань-бестселерів. Хоча найбільшою новиною був успіх романів про Гаррі Поттера (вибух інтересу до яких був ще попереду), дослідження виявило, що найуспішнішою книгою в рейтингу видавництв (яка досі вважається найпопулярнішою ілюстрованою книгою всіх часів) стала "Незграбне Маленьке Цуценя" (The Poky Little Puppy) Дженет Себрінг Лоурі.


10. "Павутиння Шарлотти" (продали 10 мільйонів примірників у США).

У тій самій статті Publisher’s Weekly йдеться про те, що найпопулярнішою дитячою книгою всіх часів у паперовій обкладинці стало "Павутиння Шарлотти". Перш ніж почати писати дитячі книжки, Елвін Вайт був успішним есеїстом. Одне з його есе називалося "Смерть свині" і містило докладний опис його зусиль з врятування хворої свині. На жаль, свиня померла, але ідея допомогла створити його найпопулярнішу дитячу книгу.

Також варто згадати:

"Хатина дядька Тома" (продали близько 3 мільйонів примірників).

Три мільйони – не надто вражаюча цифра, проданий наклад роману "Гаррі Поттер і смертельні реліквії" майже втричі більший лише за один день і лише в одній країні. Але "Хатина дядька Тома" заслуговує на місце в цьому списку завдяки неймовірному успіху свого часу. У 1855 році в статті Edinburgh Review зазначалося, що за підрахунками було продано понад десять мільйонів примірників англійською мовою, "ймовірно, вдесятеро більше, ніж примірників будь-якого іншого твору, окрім Біблії та Молитовника". Далі в статті йшлося про те, що книгу переклали італійською, іспанською, данською, шведською, фламандською, польською, двічі голландською, а також існувало 12 різних перекладів німецькою. Ця книга вважається найуспішнішою в ХІХ столітті.

"Повість про два міста" (не продали 200 мільйонів примірників).

Здається, жоден список бестселерів усіх часів не може обійтися без "Повісті про два міста" і його продані, як вважається, 200 мільйонів примірників. Але поява цього роману у подібних списках не дуже то й обґрунтоване. У статті в The Times Literary Supplement письменник і професор з Оксфорда Пітер Тонманн зазначає, що ці дані містилися у Вікіпедії з 2008-го до початку 2016-го року. Потім інші письменники й видавці, від сценаристів ВВС до авторів книг з популярної історії, почали поширювати цю інформацію, і таким чином вона стала вважатися загальновідомим і ретельно перевіреним фактом. Звідки ця цифра? Тонманн не впевнений, але підозрює, що з "гіперболізованого прес-релізу бродвейського мюзиклу за мотивами роману Діккенса 2005 року", який Тонманн спростовує як "абсолютно нереалістичний". Отже, продовжуйте писати: можливо, завдяки лише одному прес-релізу ви станете автором найпопулярнішого бестселера всіх часів за даними інтернету.

25 найкрасивіших бібліотек США
Бібліотеки – це магічні споруди, сповнені історій про далекі землі, пригоди, кохання і лицарство, які надихають уяву багатьох поколінь і викликають любов до навчання довжиною в життя. Але захват можуть викликати не лише сторінки книжок – навіть сам камінь, плоть і кров будівель розповідають унікальні та неймовірні історії, які часто нерозривно переплетені з історією громади й країни загалом. Бібліотеки слугують архітектурними символами й культурними центрами багатьох американських історичних міст, отже не дивно, що там розкішні інтер’єри та зовнішнє оздоблення. Вашій увазі найкрасивіші бібліотеки країни.
Бібліотека Джорджа Пібоді

Бібліотека Джорджа Пібоді, яку з любов’ю називають «Балтиморським храмом книг», побудована таким чином, щоб вміщувати 300 000 томів. Бібліотека, збудована в 1878 році балтиморським архітектором Едмундом Дж. Ліндом, вирізняється інтер’єром у неогрецькому стилі з величним атріумом висотою в 61 фут, що увінчується решітчастим вікном з важким матовим склом. Атріум оточений п’ятьма ярусами декоративних балконів чорного чавунного лиття і позолоченими рельєфними колонами.

Нью-Йоркська публічна бібліотека
Статуї-близнята, які прикрашають вхід до цієї будівлі в неокласичному стилі – одні з найвідоміших символів міста «Великого яблука», і всередині головний відділ Нью-Йоркської публічної бібліотеки виглядає не менш вражаюче. Один з найкрасивіших інтер’єрів представлений у головному читальному залі з величезною стелею, що має висоту 52 фути. У 1965 році споруда отримала статус об’єкта національного історичного спадку, а наступного року була включена до Національного реєстру історичних пам’яток. Станом на 2015 рік у головному відділі зберігалися близько 2,5 мільйона томів.

Бібліотека конгресу
Відвідувачі знайдуть в Бібліотеці конгресу, найстарішій федеральній установі Сполучених Штатів, архітектурні підказки про європейське походження творців американської демократії, Бібліотека відчинила свої двері для відвідувачів у 1897 році, її прикрашають розкішні інтер’єри, створені найкращими скульпторами й художниками Америки. Перлина зовнішнього оздоблення – красномовний фонтан «Суд Нептуна», створений скульптором Роландом Хінтоном Перрі, і дев’ять рельєфних бюстів провідних філософів, письменників і державних діячів.

Бібліотечний центр Гарольда Вашингтона
Темно-червона цегла, неокласичний стиль і величні розміри – так можна описати Бібліотечний центр Гарольда Вашингтона. Будівля, в якій розташована центральна бібліотека системи публічних бібліотек Чикаго, має загальну площу близько 972 000 квадратних футів. Споруда з граніту і цегли увінчана фронтонами зі скла, сталі та алюмінію, дах прикрашений сімома фарбованими алюмінієвими акротеріями й медальйонами із зображенням Церери, римської богині родючості.

Публічна бібліотека Олдріч
Вражаюча споруда у стилі ренесансу та класицизму була спроектована архітектором з Массачусетса Пенном Варні й побудована у 1907-1908 роках на кошти зі спадщини місцевого бізнесмена Леонарда Фроста Олдріча. Двоповерхова будівля прикрашена цегляним облицюванням з місцевого граніту, іонічними колонами та декоративним гранітним фризом. У 2016 році Вермонтська бібліотека була включена до Національного реєстру історичних пам’яток.
Бібліотека мистецтв Фішера
Фонди Бібліотеки мистецтв Фішера містять книжки з архітектури, ландшафтного дизайну, міського і регіонального планування, збереження історичних пам’яток, історії мистецтв, а також колекції творів образотворчого мистецтва. Споруда, раніше відома як Бібліотека Фернеса, була спроектована видатним філадельфійським архітектором Френком Фернесом у стилі венеціанської готики. Інтер’єр прикрашають стрічкові вікна та величезна скляна стеля. Споруда, будівництво якої завершили в 1890 році, у 1972 році була включена до Національного реєстру історичних пам’яток, а в 1985 році отримала статус об’єкта історичної спадщини.

Публічна бібліотека Філадельфії
Центральна бібліотека системи публічних бібліотек Філадельфії розрахована на понад 1 мільйон томів (за розмірами її перевершує лише Британський музей, Нью-Йоркська публічна бібліотека і Бібліотека конгресу), була спроектована провідним афро-американським архітектором Джуліаном-Френсісом Абеле і відкрила свої двері для відвідувачів у 1927 році. Архітектура будівлі відроджує дух Франції 17-18 століть, включаючи деякі елементи проектів Міністерства морського флоту й Готелю на Площі Згоди в Парижі.

Бостонська центральна бібліотека
Будівля МакКім Бостонської центральної бібліотеки розкішно оздоблена в стилі європейського ренесансу. Масивні написи та бронзові двері прикрашають інтер’єр, в якому є і внутрішній дворик, оточений галереями. Будівля, яка відкрила свої двері для відвідувачів у 1895 році, у 1973 році була включена до Національного реєстру історичних пам’яток, а в 1986 році отримала статус об’єкта історичної спадщини.

Публічна бібліотека Нормана Вільямса
Публічна бібліотека Нормана Вільямса стала подарунком спільноті Вудстока, штату Вермонт, від місцевого бізнесмена, доктора Едварда Г. Вільямса, в пам’ять його батьків, Нормана та Мері Вільямс. Будівля з рожевого піщаника, споруджена в 1883 році на місці, де раніше знаходився будинок його батьків, прикрашена величними арками й колонами в класичному стилі.

Публічна бібліотека Сан-Франциско
Центральна бібліотека Сан-Францисо, яку відкрили в 1996 році, прикрашена фасадом з білого граніту, а окрасою інтер’єру слугує п’ятиярусний центральний атріум, величні сходи на чотири поверхи й вражаюча скляна стеля. Інкрустована підлога з твердої деревини, унікальні меблі з платану, фігурного клену, гравілеї та вишні наповнюють простір величчю і теплом. Ця скарбниця, розташована в зоні землетрусів, спроектована для протистояння землетрусам до 8,3 бала за шкалою Ріхтера.

Меморіальна бібліотека Фредеріксбурга
Меморіальна бібліотека Фредеріксбурга, також відома як Меморіальна бібліотека піонерів або Старий суд, була спроектована в стилі романського відродження архітектором Альфредом Гілзом. Бібліотека, побудована з вапняку в 1882 році, у 1967 році отримала статус історичної пам’ятки Техасу, а в 1971 році була включена до Національного реєстру історичних пам’яток.

Бібліотека Тауелл коледжу Чарльстон
Бібліотека Тауелл – символ кампусу коледжу Чарльстон, так само, як і розташовані неподалік Рендольф-Холл і готель Портер. Разом ці будівлі, які оточують Цістерн-Ярд, у 1971 році отримали статус національної історичної пам’ятки. Ця грандіозна оштукатурена будівля, споруджена в 1856 році, прикрашена вікнами-арками, у яких відображаються, мов у дзеркалі, вільні аркади в навколишньому ландшафті.
Державна юридична бібліотека Айови
Державна юридична бібліотека Айови знаходиться в будівлі Капітолію й визнана однією з 45-ти найбільш вражаючих бібліотек світу за версією сайту Architecture and Design. Архітектурною перлиною можна вважати ковані спіральні сходи в північному та південному крилі бібліотеки. Сходи були побудовані в 1882-1883 роках, для полегшення доступу до фондів бібліотеки, які налічують близько 100 000 томів. Інші прикраси інтер’єру – п’ятиярусний атріум, стелі з різьбою ручної роботи, підлоги з кахлями, мармурова обшивка, а також дерев’яне оздоблення з ясену та каштану. Атріум увінчує вражаюче вікно з кольорового скла, якому 130 років.

Бібліотека рідкісних книг і рукописів Бейнеке
Бібліотека рідкісних книжок і рукописів Бейнеке, яку відкрили в 1963 році, містить колекцію літературних архівів, ранніх рукописів і рідкісних книг Єльського університету. Креативний інтер’єр включає шестиярусну вежу книжкових стелажів за склом, що налічують 180 000 томів. Стелажі створені з матових мармурових панелей, які фільтрують і відбивають природне світло, завдяки чому книжки можна демонструвати, не піддаючи їх загрозі впливу прямих сонячних променів.

Бібліотека Гарден-Дістрікт
Меморіальна бібліотека Мілтона Г. Леттера в історичному Гарден-Дістрікт Нового Орлеану була подарована місту родиною Леттера в знак пам’яті про їхнього сина. Інтер’єр бібліотеки, що розташована в історичному маєтку 1907 року в неоіталійському стилі, прикрашає різьба у фламандському стилі, яка була створена місцевими майстрами, а також панелі та сходи з червоного дерева. Стіни та стелі прикрашені предметами європейського імпорту: дзеркала і люстри привезли з Чехії, фрески на стінах голландські, а на стелях фрески з Франції, що мають підпис «Де Руддер, Париж, 1858 р.».

Бібліотека Мічиганського університету
Цей шедевр англійської готики – одна з найзнаменитіших споруд кампусу Мічиганського університету, в якій зберігаються понад 1 мільйон томів. Юридична бібліотека Мічиганського університету була споруджена в 1924 – 1933 роках архітектурною фірмою York and Sawyer на кошти повіреного випускника університету Вільяма В. Кука. Сповнений світла читальний зал у неоготичному стилі зі стелею, яка має висоту висоту 50 футів, та витонченими скляними вікнами, можливо, найбільш вражаюче приміщення цієї прекрасної бібліотеки.

Публічна бібліотека Детройта
Публічна бібліотека Детройта була спроектована архітектором Кессом Гілбертом у стилі італійського ренесансу. Будівля споруджена з вермонтського мармуру та італійської мармурової стружки, прикрашена величними фресками й мозаїкою, зокрема, роботою Мілларда Шітса «Річка знань»: фреска-триптих зображає ранню історію Детройта, а фреска-триптих місцевого митця Джона Стівенса Коппіна розповідає про історію переселення. Центральна бібліотека належить до історичного центру Детройта, що включений в Національний реєстр історичних пам’яток.

Публічна бібліотека Сент-Луїса
Центральна бібліотека Сент-Луїса, спроектована архітектором Кессом Гілбертом та споруджена в 1912 році, має багато рис неокласичного стилю. Архітектурні деталі, запозичені з інтер’єрів Пантеону, Ватикану та створеної Мікеланджело бібліотеки папи Лаврентія, переплітаються на стінах залів. Інтер’єр був нещодавно відреставрований за 70 мільйонів доларів.

Бібліотека Академії Філліпса Ексетера
Бібліотека Академії Філліпса Ексетера у Нью-Гемпшірі, найбільша бібліотека середнього навчального закладу у світі, містить 160 000 томів і налічує дев’ять поверхів. Коли стара бібліотека школи більше не вміщувала колекцію книг, що розрослася, в 1950 роках школа найняла архітекторів фірми Louis Kahn, які могли б створити необхідну будівлю найновішого дизайну. Завдяки цьому рішенню Академія Ексетер закарбувала своє ім’я в історії бібліотек, і з того часу будівля отримує архітектурні нагороди за свій вражаючий дизайн.
Меморіальна бібліотека Доу
Меморіальна бібліотека Доу – головна бібліотека Каліфорнійського університету Берклі, яку побудували в 1911 році. Північний читальний зал прикрашений величезною напів циркулярною стелею з великими вікнами в стилі римських арок. Стелю Східного читального залу (або Залу Гейнса) прикрашає різьба ручної роботи з іменами відомих академіків університету, а також панно Емануеля-Готліба Лойце «Вашингтон збирає війська Монмуту». Бібліотека має статус історичної пам’ятки Каліфорнії, а також включена до Національного реєстру історичних пам’яток.

Центральна бібліотека Лос-Анджелеса
Центральна бібліотека Річарда Дж. Ріордана в діловому центрі Лос-Анджелеса була побудована в 1926 році та розташована в будівлі, яка зараз відома як Будівля Гудх’ю, а в 1993 році її розширили завдяки будинку, який названий на честь колишнього мера Тома Бредлі. Інтер’єр та зовнішнє оздоблення будівлі включає численні скульптури, а центральна ротонда прикрашена чудовою бронзовою люстрою «Зодіак» від Лі Лоурі. Завдяки своїй красі та культурному значенню бібліотека отримала статус історичної пам’ятки Лос-Анджелеса і включена до Національного реєстру історичних пам’яток.

Бібліотека Вашингтонського університету Суззалло
Бібліотека Суззалло, найпомітніша споруда кампусу – центральна бібліотека Вашингтонського університету в Сіетлі. Вхід до бібліотеки прикрашають теракотові скульптури впливових мислителів та митців. Всередині інтер’єр прикрашають величні сходи, бордюри з різьбою ручної роботи, розписані за трафаретом стелі з деревини та великі кольорові вікна, що сліплять очі.

Бібліотека Крестед Бутте
Бібліотека Крестед Бутте в Колорадо розташована в будівлі Олд-Рок, шкільному будинку з двох кімнат, який був споруджений в 1883 році з місцевого піщаника. Олд-Рок – одна з найстаріших будівель міста Крестед Бутте, що була повністю відреставрована і знову відкрита для відвідувачів як Муніципальна бібліотека в 1993 році. Олд-Рок включений до Національного реєстру історичних пам’яток.
Бібліотека Дірінг
Бібліотека Чарльза Дірінга – одна з будівель, які найчастіше фотографують в кампусі Північно-Західного університету, та в якій розміщені архіви Університету, музична бібліотека, колекція творів мистецтва та спеціальні колекції. Бібліотека, спроектована видатним архітектором Джеймсом Гейблом Роджерсом в готичному стилі, створена за взірцем капели Королівського коледжу в Кембриджі у 1933 році. Бібліотека споруджена з вісконсинського ланноніту, індіанського піщаника бедфорд, піщаника брайар-гілл, травертіна вайнона, граніту і бетону. Інтер’єр прикрашають медальйони вікон, спроектовані Дж. Оуеном Бонавітом, а також дерев’яна і кам’яна різьба скульптора Рене-Поля Шамбеллана, що створює атмосферу художньої креативності.

Публічна бібліотека Кемден
Публічна бібліотека Кемден споруджена на ділянці, подарованій місцевою мешканкою Мері-Луїз Кертіс-Бок у 1916 році спеціально для будівництва публічної бібліотеки. Парк навколо неї в штаті Мен оформлений у вигляді амфітеатру та був спроектований відомим ландшафтним архітектором Флетчером Стілом. У 2013 році бібліотека отримала статус національної історичної пам’ятки та включена до Національного реєстру історичних пам’яток.

11 легендарних літвечірок, на які ми не потрапили, але дуже хотілося
Хто не любить гарну вечірку. Особливо літератори, які, окрім літературних зустрічей, що технічно вважаються «роботою» (спитайте у їхніх бухгалтерів), не часто виходять з дому. Принаймні, так кажуть. В літературі багато описів великих вечірок, але в цій статті я розгляну вечірки, які справді мали місце в історії літератури – де знамениті автори зустрілися, або побилися, або заснули, або знайшли натхнення для суперзнаменитих мемуарів-бестселерів. Одинадцять важливих в історії літератури вечірок для тих, хто боїться пропустити цікаву подію.
 

День святого Іакова: Коли Фіцджеральд зустрівся з Джойсом
27-го червня 1928 року Сильвія Біч, засновниця книгарні «Шекспір і компанія» та перша видавчиня роману «Улісс», разом зі своєю партнеркою влаштувала маленьку вечірку з обідом, і вони запросили кількох своїх американських друзів. Досить просто. Але існував прихований мотив, про що вона написала у своїх мемуарах:

 

«Адріенна, так само, як і я, дуже цікавилась американськими письменниками, які приходили в нашу книгарню. Ми ділилися з ними тим, що у нас було.

 Одним з наших знаменитих друзів був Скотт Фіцджеральд – я сфотографувала його з Адріенною, коли вони сиділи на сходах книгарні «Шекспір і компанія». Він нам дуже подобався, ну а кому він не подобався? Його блакитні очі й краса, його увага до інших, його нестримна легковажність і привабливість грішного янгола – він летів по вулиці Одеон, мимохідь подивившись на нас.
23-річна Сильвія Плат була стипендіаткою Фулбрайта в Ньюхемі й писала листи матері кілька разів на тиждень, листи, в яких вона намагалася викласти свій позитивний досвід і розповісти про досягнення, описуючи своє життя, як звіт про розвиток, і дякуючи своїм щедрим спонсорам: «Хочу сказати, як багато для мене значать твої листи. Висловлювання Макса Ерманна, які ти переписала для мене минулого понеділка, стали бальзамом для моєї виснаженої душі: я перечитувала їх знову і знову. Чи не диво, якими могутніми є слова?».

 

Наприкінці Плат згадала, майже випадково, що зустріла, «до речі, чудового поета – випускника Кембриджа на дикій вечірці журналу St. Botolph’s Review минулого тижня: мабуть, більше ніколи його не побачу…». А потім написала свій найкращий вірш про нього – єдиного чоловіка з усіх, кого зустрічала – достатньо сильного, щоб бути рівною з ним, таке життя.

 

Ці два молодих поети у багатьох сенсах були найголовнішими людьми один для одного. Попри позірну впевненість, з якою вони поводились на вечірці, кожен з них потребував щось або когось, хто міг би створити для них можливість прориву і звільнення.

 

Можливо, саме тому обидва вони писали про ніч мовою, в якій панувала буря дієслів руйнування, безладу, крику і шуму: можливо, саме тому у Г’юза виникла потреба розповісти про їхню зустріч в астрологічних термінах, можливо, саме тому Сильвії Плат хотілося вірити, що вона так сильно вкусила Г’юза за щоку, коли він цілував її шию, що залишила не просто відмітину (Г’юз описав її у вірші як «круглий рів відмітин від зубів»), а відкриту рану, з якої сочилася кров. Як сильно треба вкусити людину за обличчя, з яким анатомічним талантом і рівнем поміркованості треба «залишити його з кров’ю на обличчі», щоби Сильвія Плат записала це у свій щоденник наступного ранку? І ця легенда живе. Що свідчить про те, що не лише Сильвії Плат хотілося в неї вірити.

 

А що це за «найкращий вірш», який Сильвія Плат написала після знайомства з Г’юзом? Вона назвала його «Переслідування», і він починається так: «Підкрадається пантера, одного дня вона мене вб’є».

 

На жаль, вона мала рацію.

 

Вечірка «Поети і прозаїки», де Річард Форд плюнув у Колсона Вайтхеда
Як ми писали раніше, у 2002 році Колсон Вайтхед написав відгук про роман Річарда Форда «Багато гріхів» для New York Times Book Review. Це був не позитивний відгук:

 

«Майже кожна історія – про подружню зраду, незмінна на одному з двох її етапів: в останні гарячі дні роману або напередодні роману. Героїв майже неможливо розрізнити. Якби я був епідеміологом, я б сказав, що духовна епідемія охопила певний сегмент нашого соціуму – білих професіоналів середнього класу – і почала турбувати білих професіоналів верхніх прошарків середнього класу. Ці персонажі могли б скористатися гарною порадою, і якби в них були друзі, вони попросили б у них пораду, але у них немає друзів. Іноді чоловіків звати Роджер або Том, іноді жінок звуть Ненсі або Френсіс.



Якщо у них є діти, ми рідко бачимо їх. Деякі з них зустрічаються в шикарних готельних номерах, інші надають перевагу провінційним мотелям. Єдина їхня специфічна риса, незалежно від того, чи скоюють вони подружню зраду – вони очікують на гарний момент, щоб зробити зловісну заяву про своє неприємне становище, наприклад: «Інші люди впливають на тебе. Насправді це не найбільша з проблем», та «Тепер я впевнений, що все це пов’язане з моєю близькою невдачею». Ці заяви вразять вас своєю прямою і вистражданою мудрістю, або просто банальністю, залежно від вашого настрою і великодушності».

 

Два роки потому Форд був ще достатньо злий, щоб підійти до Вайтхеда на вечірці «Поети і прозаїки». «Я чекав цього два роки, — сказав він. – Ви оплювали мою книгу». Після цього він плюнув у Вайтхеда.

 

Розповідаючи це Деборі Шонмен, Вайтхед зазначив: «У нас була невеличка сварка, він сказав: «Ви дитина, вам треба дорослішати», що прозвучало дещо смішно з його вуст, а потім пішов роздратований. Це вже не вперше якийсь старий сич мене обслинив, і, мабуть, не востаннє. Але хочу застерегти багатьох інших людей, які розкритикували книгу, що їм може знадобитися дощовик у разі опадів Форда».

Через п’ятнадцять років Форд не здається. «Я розумію, що моя думка про мою погану поведінку – це лише одна з можливих думок, які мають право на існування, — написав він в Esquire минулого літа. – Але можу вам сказати – зараз моє ставлення до пана Вайтхеда, його рецензії та моєї реакції не змінилося». Більшість вважає, що він не правий.

Коли Карсон Маккалерс розважала Карен Бліксен та Мерілін Монро
Як написала в біографії «Самотній мисливець» Вірджинія Спенсер-Карр, на початку 1959 року Карсон відвідала один з літературних заходів Карен Бліксен, і коли вони почали спілкуватися за обідом, Бліксен сказала Карсон, що люди, яких вона хотіла б зустріти в Америці – це лише Е. Е. Каммінгс, Ернест Гемінгвей, Мерілін Монро і сама Карсон. На жаль, Гемінгвей перебував за кордоном, Каммінгс усамітнився, а Карсон була тут і відповіла, що легко може познайомити її з Мерилін Монро, своєю подругою (як просто!). Вона сказала, що влаштує обід, на який запросить Карен Бліксен, а також Артура Міллера і Мерилін Монро.



Вона призначила вечірку на 5 лютого, і, отримавши від секретаря Карен Бліксен інформацію, що та «їсть лише устриці та білий виноград, і п’є лише шампанське», закупила ці продукти у великій кількості. «Після устриць і шампанського, поки інші гості їли суфле, Карсон, як розповідають, ввімкнула музику на програвачі та запросила міс Монро і місс Дінесен танцювати з нею на мармуровому обідньому столі», – пише Карр.

 

Проте Джордан Мессі та Артур Міллер впевнені, що цих витівок насправді не було. «Я не вірю, що Карсон або міс Дінесен могли танцювати на столі, зважаючи на їхній фізичний стан», – сказав Міллер. Але Карсон любила цю історію і часто її розповідала.

 

Минули роки з того дня, коли вона розважалася так вільно та відчувала таке дитяче задоволення і здивування від любові, яку її гості висловлювали одна одній. Для Карсон це була одна з найкращих влаштованих нею вечірок. Хоча Артур Міллер ніколи не був тісно з нею знайомий, він зберіг яскраві спогади про цей обід. Про Мерилін Монро, яка покінчила життя самогубством три роки потому (вони з Міллером розлучилися в 1961 році), Міллер сказав: «Навряд чи Мерилін читала які-небудь твори Карсон, хоча вона могла подивитися виставу за її романом «Учасниця весілля». Але, природно, на обіді виникла симпатія між двома жінками, які наближалися до своєї смерті».

Пруст прийшов на вечірку о 2:30 ночі й побачив Джойса, що спав
Чесно кажучи, Джойс не завжди був на вечірках родзинкою програми. Як ми розповідали раніше, Пруст і Джойс познайомились на зустрічі, в якій також брали участь Пабло Пікассо та Ігор Стравінський. Вечірку організували британські меценати Сідні та Вайолет, які хотіли «зібрати найвеличніших з живих митців в одній кімнаті». Пруст з’явився близько 2:30 ночі, і коли Джойс прокинувся, їх познайомили.

Існує багато розповідей про те, що було далі, але всі вони погані. Джойс сказав своєму другу Френку Баджену: «Наша розмова складалася лише зі слова «ні». Пруст спитав у мене, чи знаю я герцога такого-то. Я відповів «ні». Наша господиня спитала у Пруста, чи читав він такий-то і такий-то уривок з «Уліссу». Пруст відповів «ні». І так далі. Звичайно, ситуація була неможлива. День Пруста тільки починався. Мій день закінчився». Але Вільям Карлос Вільямс і Форд Медокс Форд, які були поруч, сходяться у тому, що чоловіки обмінялися більшою кількістю слів лише про свої скарги й хвороби.

Обід, на якому заснували журнал The Atlantic
У 1857 році віддавець Мозес Філіпс організував обід, щоб обговорити ідею створення журналу The Atlantic (спочатку The Atlantic Monthly), який став одним з провідних літературних видань. Він описав це в листі до своєї племінниці:

 

«Маю розповісти тобі про невеличку вечірку, яку я організував близько двох тижнів тому. Мабуть, було б правильно сказати, що метою вечірки було обговорення з моїми літературними друзями великого літературного проєкта, про деталі якого я розповім, коли ти приїдеш. Але щодо вечірки: до списку запрошених я включив лише Р. В. Емерсона, Г. В. Лонгфелло, Дж. К. Лоуелла, пана Мотлі (з Dutch Republic), О. В. Голмса, пана Кебота і пана Андервуда, нашого літератора.



Уяви свого дядечка в центрі цього стола, з такими гостями. Всіх зазначених гостей запросили лише один раз, і всі вони прийшли. Ми сіли за стіл о третій годині, а встали з-за столу о восьмій. Витрачений час на чотири з половиною години перевищив час, який я звик витрачати на споживання їжі, але це був найбільш інтелектуально насичений з усіх моїх обідів. Якщо не враховувати мене і «літератора», думаю, ти погодишся, що у всій країні не знайдеться інших таких вчених людей, як мої гості. Пан Емерсон зайняв почесне місце праворуч від мене, пан Лонгфелло сидів ліворуч. Гості розмістилися за столом таким чином:
 
Пан Андервуд.
Кебот. Лоуелл.
Мотлі. Голмс.
Лонгфелло. Емерсон.
Філіпс.
 

Здається, всі були так задоволені, що вирішили провести другу зустріч і запросили мене зустрітися з ними завтра, отже, я зустрінусь з тими самими людьми, і ще один чоловік (Віппл, есеїст) долучиться до цього чудового сузір’я філософських, поетичних та історичних талантів. Кожен з них відомий по обидві сторони Атлантичного океану, і твори кожного з них читають не лише англійською мовою. Проте все це тобі відомо, пробач, що нав’язую тобі цю інформацію. Але плекаю марнославну надію, що ти сприймеш ці думки як найбільш природні для мене. Хоча я це заперечую, це був найвеличніший день у моєму житті».

 

«У цьому листі він не розповідає про власну коротку промову, яку проголосив за обідом, – пише біограф Едвард Еверетт Гейл. – Але зараз ми знаємо її зміст. Він окреслив план створення журналу, сказавши: «Пан Кебот мудріший за мене. Вірші доктора Голмса смішніші за мої. Пан Мотлі вміє писати історії цікавіше, ніж я. Пан Емерсон – філософ, а я – ні. Пан Лоуелл знає про старовинних поетів більше за мене». Але після цього зізнання він сказав: «Але жоден з вас не знає американців краще, ніж я».

 Так народився журнал The Atlantic.

Вечірка, завдяки якій з’явилася книга «Я знаю, чому пташка співає в клітці»
Можливо, ця вечірка не легендарна сама по собі – але легендарним став спогад про неї. Як пише Сем Робертс в The New York Times: «Щоб підбадьорити пані Енджелоу (після смерті преподобного Мартіна Лютера Кінга-молодшого в її 40-й день народження), її друг Джеймс Болдвін повів її на обід в мангетенській квартирі (Джуді Файфер). Тут вона зачарувала подружжя господарів, романіста Філіпа Рота й інших гостей своїми історіями, багато з яких були болючими, про своє дитинство на Півдні в епоху сегрегації, зґвалтування бойфрендом матері та, після того, як вона жила у різних родичів, її всеохопне відчуття втрати дому, що, як вона згадувала, для чорної дівчини було «іржею на лезі, притиснутому до горла».



«Її історії були захопливі, а Енджелоу була чарівно харизматичною і розповідала їх дуже динамічно, — сказала цього тижня Кейт Файфер. – Моя мати вмовляла її написати мемуари».

 
Пані Енджелоу сумнівалася, але Джуді Файфер познайомила її з Робертом Лумісом, редактором видавництва Random House. Вона не погоджувалась також і на його вмовляння. Але в присвяті пану Лумісу у 2007 році пані Енджелоу згадувала, що редактор кмітливо застосував інший план. Пані Енджелоу було надто важко не погодитись.

 
«Це навіть на краще, тому що написати автобіографію як літературний твір просто неможливо», – сказав пан Луміс. Пані Енджелоу відповіла: «Я спробую».

 Очевидно, їй це вдалося.

Зустріч, після якої Роальд Дал та Кінгслі Еміс зненавиділи один одного
Як ми писали раніше, Роальд Дал і Кінгслі Еміс познайомились на вечірці, яку організував Том Стоппард у 1972 році, і не знайшли спільної мови. Ймовірно, Дал одразу почав говорити про гроші й порадив Емісу, що йому треба спробувати писати книги для дітей, якщо він хоче розбагатіти завдяки літературі. Напруга висіла в повітрі.

Дональд Старрок, біограф Дала, писав, що «Еміс, який не цікавився дитячою літературою, був ображений припущеннями Дала, що його книги приносять йому недостатньо грошей. Дал, зі свого боку, ненавидів літературне оточення, в якому опинився. Він знав, що Еміс, як більшість гостей, не поважав дитячі книги й не вважав їх справжньою літературою, через що Дал відчував свою вразливість».

 Згідно з мемуарами Еміса, він заперечував: «Я не маю хисту до такої літератури», а Дал сказав: «Не має значення, маленькі покидьки все проковтнуть», а потім заскочив у свій вертоліт і покинув місце подій. «Я дивився вночі новини по телевізору, — пише Еміс, — але репортажу про дитячого письменника, який загинув у вертолітній аварії не було».

Вечірка, на якій відбулась легендарна бійка Нормана Мейлера і Гора Відала
Всім відомо, що Норман Мейлер був боксером, так би мовити. Одним з його найзнаменитіших ворогів був Гор Відал, якого він вдарив по голові перед спільним виступом на шоу Діка Кеветта у 1971 році.



За легендою, шість років потому Мейлеру вдалося збити Відала з ніг на вечірці в Нью-Йорку. Немає лиха без добра (для нас), тому що завдяки цьому з’явилася одна з найкращих образ в історії літератури. «Слова знову зрадили Нормана Мейлера», – сказав Відал, піднявшись. Це перемога, чи не так?

Всі вечірки Paris Review
Ризикну сказати, що найвідоміша літературна вечірка – все-таки «вечірка Paris Review», словосполучення, яке означає будь-яку з вечірок, що відбувались протягом п’ятдесяти років в апартаментах Джорджа Плімптона, або всі ті, які проходили протягом п’ятнадцяти років після його смерті.

 

«Типова вечірка (Плімптона) включала кілька основних компонентів, — писав Воррен Сент-Джон у 2003 році, — безтурботну, але захопливу атмосферу, беручи до уваги, що ніхто не знав, хто з’явиться на вечірці; відчинені двері – пан Плімптон нехтував складанням списку гостей; мінімалістське меню закусок, які розставляли на більярдному столі, та застарілі лікери, які подавали, як заклик до бурхливих веселощів».



У перші роки проведення вечірок пана Плімптона серед гостей були його друзі, зокрема, Трумен Капоте, Вільям Стайрон, Ральф Еллісон, Льюїс Лафем та Гор Відал. Він наполягав на проведенні літературних вечірок для всіх, хто публікувався в його журналі, серед інших, це Рік Басс, Мона Сімпсон та Джон Макірні. Згодом видавництва Мангетена просто почали доручати пану Плімптону проводити вечірки для їхніх авторів: видавництва постачали страви й напої, а пан Плімптон надавав приміщення і забезпечував культурну програму. Ці вечірки були обрядом ініціації для кількох поколінь молодих честолюбних письменників і редакторів, які шукали можливість поспілкуватися з Норманом Мейлером і Гаєм Талесом.

 

«Думаю, коли люди йшли на вечірку, вони казали собі: «Для цього я приїхав у Нью-Йорк», – сказала Елен Шульман, яка прийшла на свою першу вечірку Плімптона, коли вчилась в магістратурі мистецтв Колумбійського університету й опублікувала три романи. Пані Шульман провела велику частину літературної вечірки Плімптона зачиненою у ванній: її відчайдушне грюкання у двері ніхто не чув через галас.

 Або, можливо, як дехто каже, найзнаменитішою була остання вечірка в апартаментах Плімптона, яку організувала на прощання його вдова.

Чорно-білий бал Трумена Капоте


У газеті чорно-білий бал Трумена Капоте назвали «найкращою вечіркою всіх часів». Вона відбулася 28 листопада 1966 року, 540 гостей відвідали «маленький бал-маскарад для Кей Грем і всіх моїх друзів» – автора документальних романів. Чи була вечірка літературною? Яка різниця? Капоте достатньо літературний для всіх.


Рейтинг 50-ти вигаданих книгарень
Памела Андерсон – Джефф Безос цього списку
Емілі Темпл
В офісі Literary Hub ми сперечаємось про книжки, а також про книжкову культуру, і поп-культуру, і трохи про Дермота Мелруні/Ділана Макдермотта. Можливо, більше, ніж це насправді потрібно, маю визнати. Але іноді мені хочеться оприлюднити наші внутрішні суперечки, особливо якщо це суперечка про те, які (вигадані!) продавці книжок найкращі. Зрештою, ми сприймаємо їх цілком серйозно.
Варто зазначити, що, як і в нашому рейтингу вигаданих бібліотекарів, ці продавці книжок з поп-культури (фільми! телесеріали! книжки! комікси!) оцінюються не за ефективністю або високим рівнем моралі, а за їхньою загальною привабливістю.  Чи впливає на рейтинг ностальгія і фактор особистої думки? Можете бути певні, що так. Не згодні? Міняйте місцями (і додавайте!) у коментарях. 

50. Скайлер Дейтон, «Блондинка в книжковій крамниці»
Книжкова крамниця: Stacked Books
Важливі характеристики: Ну справді, це Памела Андерсон. В цьому серіалі дуже-дуже багато жартів про груди.
Філософія книготоргівлі: «Не можу повірити, хлопці, як рано ви відчиняєтесь. Це як працювати на фермі».
Чи може цей серіал повернутися? Крістофер Ллойд і Марісса Джерет Вінокур зробили все можливе, але, на жаль, ні.   

49. Рорі Гілмор, «Дівчата Гілмор»
Книжкова крамниця: Stars Hollow Books
Важливі характеристики: Це Рорі. Вона цілеспрямована,  вона дотримується етичних норм, і вона любить книжки. Що ще?
Філософія книготоргівлі: Фактично вона в основному весь час проводить інвентаризацію. І купує нові книжки.
Цитата: “У мене чудовий системний підхід. Це мій стос «треба записати», мій стос «вже записала», і мій стос книжок, які я побачила і тепер мені потрібно їх купити». (Читач, третій стос більший за два попередні.)

48. Продавець книг, «Красуня і чудовисько»
Книжкова крамниця: Сільська крамниця
Важливі характеристики: Дуже хороший літній чоловік з поганою діловою хваткою, якому насправді подобається красуня Белль.  Міг продавати букіністику.
Філософія книготоргівлі: Важко сказати, чи є в нього філософія, зважаючи на те, що він дозволяє гарним дівчатам танцювати в крамниці вальс і позичати книжки, а коли цього недостатньо, дозволяє забрати їх безкоштовно.

47. Поппі, «Батьки-одинаки»
Книжкова крамниця: Poppy’s Winebrary
Важливі характеристики: Впевнена в собі феміністка третьої хвилі, у якої найкраще життя. В її житті найбільше радості серед усіх книготорговців (але вона більше всіх цікавиться вином, якщо чесно).
Філософія книготоргівлі: Загалом, якщо ви напоїте людей, вони щось куплять.

46. Безіменний продавець книг, «Якщо однієї зимової ночі подорожній»
Книжкова крамниця: Ваша місцева крамниця, в якій ви придбали останній роман Італо Кальвіно.
Важливі характеристики: Насправді продавця книг важко назвати героєм роману Кальвіно, але я включила його до цього рейтингу, тому що він якщо і не герой, то, принаймні, канал комунікації, певний стрижень, на основі якого розгортається сюжет розповіді.
Філософія книготоргівлі: Абсолютно згоден обміняти книгу, але не згоден тужити за нею. «Ось я питаю у вас, чи мусить бідний книгар відповідати за недбалість інших? Нам забиває памороки весь день».

45. Анна, «Чи зможете ви мені пробачити?»
Книжкова крамниця: Вигадана назва невідома, але цікавий факт: сцени в крамниці Анни знімали в книгарні Logos (Нью-Йорк), у тій самій локації, де знімали книжковий магазин – місце роботи Джо з серіалу «Ти».
Важливі характеристики: Любить Фанні Брайс, а також має слабкість до похмурих фальсифікаторів.
Філософія книготоргівлі: Презумпція невинуватості.
Див. також: Всі інші продавці книг та постачальники рідкісних видань/літературних ефемерид у цьому фільмі (та в мемуарах Лі Ізраел).

44. Ніна Редмонд, «Книгарня за рогом»
Книжкова крамниця: Це більше фургон, але Ніна обладнала його як пересувну книгарню і їде на ньому в Шотландію. Мрія!
Важливі характеристики: Безробітна бібліотекарка, яка точно знає, яка книга підійде вам найкраще.
Філософія книготоргівлі: «Я хотіла…знаєте. Нести книги людям. Знаходити саме ту книгу, яку вони мають прочитати».

43. Оповідач, «Северіна»
Книжкова крамниця: La Entretenida
Важливі характеристики: Одержимий, зациклюється на незнайомцях, особливо якщо це привабливі молоді жінки, які крадуть книги.
Філософія книготоргівлі: «Ми не знайшли нічого кращого, ніж [відкрити книгарню], і ми стомилися сплачувати величезні податки за книжки, які обирають для себе інші, як змушені робити «ексцентрики» на кшталт нас у провінційних містечках».  А ще він відчуває злодіїв.

42. Майк, «Майк: Продавець книг»
Книжкова крамниця: Booksellers
Важливі характеристики: Довге волосся, незворушний і в’їдливий, зробить все заради грошей, колекціонує опудала жирафів.
Філософія книготоргівлі: Просто прожити день.
Окрім цього: Всі персонажі цього комедійного веб-серіалу продають книги або купують їх. Таке побачиш не щодня.

41. Енні Лоренс Дарлінг, «Смерть за вимогою»
Книжкова крамниця: «Смерть за вимогою», Рок-Айленд, Броуард, Південна Кароліна
Важливі характеристики: Власниця детективної книгарні з надзвичайно вдалою назвою, яку звинувачують у вбивстві знаменитого автора детективів!  Розпочинається аматорське розслідування і пояснення назви.
Філософія книготоргівлі: «Енні насолоджувалась управлінням книгарнею «Смерть за вимогою». Вона любила таємниці з першої історії про Ненсі Дрю. Вона любила читачів детективів з усіх верств суспільства, з маленької «с».  Їй подобалось розповідати читачам про нових гарних авторів, таких як Джейн Дентінджер, Дороті Кеннелл та Шарлін Гарріс. Їй подобалось, коли читачі її дивували: стара діва з тонким волоссям, яка не пропускала жодної книги Макбейна, сантехнік з острову, чиєю улюбленою авторкою була Аманда Кросс».

40. Дайдо Хоур, «Автограф смерті»
Книжкова крамниця: «Антикварні книги та естампи Дайдо Хоур» в Лондоні (вона мешкає над книгарнею)
Важливі характеристики: «Всесвітньо відома довірлива продавчиня антикварних книг» також сварлива, заповзятлива і дещо дратівлива. 
Філософія книготоргівлі: У серії, яка починається з «Автографа смерті», прослідковується розвиток бізнесу Дайдо, який був започаткований завдяки поштовим замовленням і зрештою, звісно, отримав свій веб-сайт.

39. Адам Сноу, «Маленька рука»
Книжкова крамниця: Крамниці немає, але він телефонує додому — і через це наражається на небезпеку. 
Важливі характеристики: Надто допитливий.
Філософія книготоргівлі: «Я – продавець антикварних книг і рукописів. Загалом я шукаю окремі томи від імені клієнтів, на аукціонах і приватних розпродажах, а також у інших книготорговців, але час від часу я купую книги навмання, зазвичай думаючи про когось. У мене немає крамниці, я працюю вдома. Я рідко тримаю книги дуже довго і у мене невеликі запаси книг для продажу, тому що я працюю на вершині ринку, з томами, які коштують тисячі фунтів».
Звучить знайомо: «Я колекціоную книги,  набагато стриманіше і неорганізовано, з цікавості і для власного задоволення. Моя квартира в Челсі заповнена книгами.  Кожного Нового року я приймаю рішення наполовину зменшити  кількість книг, які у мене є, і щороку мені не вдається виконати обіцянку. На кожен десяток книг, які я продаю або віддаю, я купую двадцять нових».

38. Ніла Адігал, «Мисливці за книгами з Катпаді»
Книжкова крамниця: Biblio у Ченнаї, Індія
Важливі характеристики: Власниця «першої повноцінної антикварної книгарні в Індії», яка переобладнала під книгарню свій будинок, віддана своїй справі, організована і дуже багато знає.
Філософія книготоргівлі: «Ніла знала, що антикварна книгарня для серйозних колекціонерів не може дозволити собі веселий книжковий хаос.Примірники рідкісних, витончених і перших видань у скляних вітринах ретельно класифіковані і красиво складені». Окрім того, не бере гроші, навіть у священиків.
Див. також: Помічник Ніли Кайал, який знаходить рукописи, в існування яких ніхто не вірив.

37. Пітер Байєрлі, «Історія книгаря»
Книжкова крамниця: Байєрлі – молодий продавець антикварних книг без книгарні.
Важливі характеристики: Чоловік не може оговтатись після смерті дружини і згодом у нього починається одержимість через портрет, який нагадує її. 
Філософія книготоргівлі: Холоднокровний, спокійний і зібраний – був досі.
Див. також: Багато інших крамниць, про які йдеться в цій книзі.
Цікавий факт: Автор цього роману Чарлі Ловетт – також колишній продавець антикварних книг.

36. Хлопець з коміксами, «Сімпсони»
Книжкова крамниця: The Android’s Dungeon & Baseball Card Shop
Важливі характеристики: Цілковитий ботан і цілковитий сноб.Саме той, кого ви хотіли б бачити своїм продавцем (коміксів).
Філософія книготоргівлі:  «Оскільки ми не знаємо, що таке сарказм, я зачиняю касу».
Зачекайте, а він справді книгар? Закладаюся, що у них продаються графічні романи. Але я не збираюсь це з’ясовувати.
Обов’язкове руйнування четвертої стіни: Найгірший. Пункт рейтингу. Взагалі.

35. Руперт Джайлз, «Баффі – винищувачка вампірів»
Книжкова крамниця: The Magic Box, Саннідейл, Каліфорнія
Важливі характеристики: Чудовий гітарист, його часто б’ють, експерт з усього загадкового, думає, що костюм чаклуна – це круто, поки молодь не пояснює йому, що ні.
Філософія книготоргівлі: Якщо хтось приходить щось купити, це бонус – в основному він зайнятий тим, що намагається зібрати цих дітей і змусити їх рятувати світ. Залишимо продаж книг Ані – вона любить фінансову частину.
Дисклеймер: Слухайте, я знаю, що Джайлз – головним чином бібліотекар, і насправді він – найкращий бібліотекар всіх часів  (на жаль, це було б надто пихато), але неможливо заперечувати, що після того, як він залишив роботу в школі Саннідейла і придбав книгарню Magic Box, він став також і книгарем. Це одна з сучасних книгарень, в якій також продаються блокноти і свічки «Лимонна спокуса», і, знаєте, геліотропи. Але я знаю, що це шахрайство, а не пункт рейтингу.

34. Рей Станц, «Мисливці за привидами – ІІ»
Книжкова крамниця: Ray’s Occult Books, площа Сент-Марк, Нью-Йорк
Важливі характеристики: Книгар Рей курить трубку замість своєї знаменитої обвислої сигарети і хизується светром-безрукавкою: він допоможе вам знайти всі книги з самовдосконалення, які ви шукаєте.
Філософія книготоргівлі:Це очевидна справа, якою можна зайнятися після розпуску вашої команди мисливців за привидами: продавати книги, присвячені дивним, загадковим  і надприродним явищам. Він ніколи не піклувався надто про свої інвестиції.

33. Роджер Міффлін, «Парнас на колесах»
Книжкова крамниця: Parnassus, мандрівна книгарня (у фургоні, друзі)
Важливі характеристики: Чарівний, приємний і дивний, з «яскравими сяючими очима і дурною маленькою борідкою». 
Філософія книготоргівлі: На його візитівці можна надрукувати ось що:
Високоповажні друзі, у моєму візку
Багато книг, нових і старих;
Книги, найвірніші друзі людей,
Їдуть цим караваном.
Книги на будь-який смак,
Золота лірика Музи,
Кулінарні книги та посібники з фермерства,
Романи пристрасні та чарівні,
Будь-які книги на будь-який смак,
Той, хто купить, їх прочитає.
Який бібліотекар нас переможе?
Напис на фургоні: «Хороші книги «Мандрівного Парнасу» Р. Міффліна на продаж: Шекспір, Чарльз Лемб, Р. Л. С. Хеззліт та всі інші»

32. Донна, «Своя дитина»
Книжкова крамниця: UNOPPRESSIVE NON-IMPERIALIST BARGAIN BOOKS, Вест-Віллідж 
Важливі характеристики: Найдотепніша стендаперка, яка коли-небудь працювала в книгарні.
Філософія книготоргівлі:«Ну, справа в тому, що книгарня зачиняється, настали скрутні часи,  це відбувається повільно, і я маю скласти всі книги в коробки. Жодна з них не в коробці. Я – єдина річ, яка знаходиться в коробці, і я – не книга».

31. Флоренс Грін, «Книгарня»
Книжкова крамниця: The Old House Bookshop, Хардборо, Саффолк
Важливі характеристики: Хороша тиха вдова, яка воює проти жахливої леді з вищого світу, яка хоче перетворити книгарню Old House на . . . арт-центр.
Філософія книготоргівлі: «Я зберігаю лише гарні романи. Там події відбуваються не дуже швидко, розумієте?».
Див. також: Юна Крістіна, якій вистачило глузду спробувати продати «Лоліту» вікарію.

30. Месьє Одинак, «Маленька паризька книгарня»
Книжкова крамниця: «Літературна аптека», знаходиться на баржі на Сені
Важливі характеристики: Прискіпливий, романтичний, прагне допомогти людям так, як не допоміг би жоден лікар. І, звісно, «він з кашеміру, якщо порівнювати зі звичайною пряжею, з якої зіткана людина».
Філософія книготоргівлі: Він не книгар, а літературний аптекар – отже, він намагається підібрати книгу для покупця. Фактично він не продасть вам книгу, якщо не вважатиме, що ця книга вам підійде. Також він вірно стверджує, що «те, що ви читаєте, у довгостроковій перспективі важливіше, ніж те, з ким ви одружитесь».
Він серйозно пропагує концепцію «книги проти людей»: “Книги приборкують дурість. І марні сподівання. І марнославних людей. Вони допомагають вам розкрити вашу любов, силу і знання.  Вони дарують любов. Обирайте: книги або…»

29. Карл Конрад Кореандер, «Нескінченна історія»
Книжкова крамниця: «Старі книги Карла Конрада Кореандера»
Важливі характеристики: Тут ми бачимо типового буркотливого книгаря, який побував у країні Фантастика і, природньо, живе для того, щоб розповідати про це. Не любить продавати книги. Не любить дітей. Можливо, тому що вони крадуть його книжки.
Філософія книготоргівлі: «Зала ігрових автоматів вниз по вулиці. Тут ми просто продаємо маленькі прямокутні предмети. Вони називаються книги. Вони вимагають зусиль і не сигналять».

28. Кітті Міллер, «Книгарка»
Книжкова крамниця: Sisters’, Денвер
Важливі характеристики: У цьому світі? Незаміжня, за 30, власниця книгарні спільно з найкращим другом і котом Асланом. У снах, які вона бачить щоночі? Заміжня, з дітьми, але без книгарні. (І скоро її зіграє Джулія Робертс).
Філософія книготоргівлі: Намагається продати книгу «Так приходить зло» кожному, хто  приходить у книгарню «у пошуках чогось справді захоплюючого».

27. Свен Йоргенсен, «Цілком таємно»
Книжкова крамниця: Sven Jorgensen
Важливі характеристики: Робить все в зворотньому напрямку. А також погляд.
Філософія книготоргівлі: Невідома, але він настійливо рекламує книжку «Лесбійські бари».

26. Гаррі Брайтмен, «Бруклінські безумства»
Книжкова крамниця: Brightman’s Attic на Сьомій авеню
Важливі характеристики:  «Природжений пранкер» Гаррі – літній веселий продавець рідкісних книг і манускриптів (і фальсифікатор). «Жартівник, прямолінійна та в’їдлива людина з такими екстравагантними запереченнями, що ви ніколи не знали, що почуєте від нього наступного разу. Висвітлене волосся і брови,  шовкова аскотська краватка і блейзери яхт-клубу…але коли ви взнавали Гаррі краще, виявлялося, що він – проникливий і цікавий. Було щось провокативне в його манері спілкування – стрімкий колючий розум, який змушував вас захотітити давати гарні відповіді, коли він починав розмотувати свої хитрі, надто особисті запитання.». Також відомий як Гаррі Дункел.
Філософія книготоргівлі: Чого б це не коштувало.

25. Ізабель Гроссман, «Перехрестя Деленсі»
Книжкова крамниця: New Day Books
Важливі характеристики: Іззі проводить серію авторських читань у книгарні New Day Books— вона мріє стати витонченою інтелектуалкою і через це відмовляється від традицій своїх предків-євреїв. Спойлер:  у кінці з’явиться продавець солінь.
Філософія книготоргівлі: Приводить дуже сексуальних голландських письменників. Завдяки цьому люди у захваті.

24. Хонда, «Скелет-книгар Хонда»
Книжкова крамниця: Безіменна, але величезна книгарня в Токіо, весь персонал якої носить маски.
Важливі характеристики: Надто багато пітніє, як для скелета, ЛЮБИТЬ гарячих хлопців, до смішного істеричний.
Філософія книготоргівлі: Роби що завгодно, щоб виконати забаганки цих божевільних клієнтів!

23. Берніс Роденбар, «Злодійка»
Книжкова крамниця: Haight Street Books
Важливі характеристики: Також (етична) злодійка-домушниця (відійшла від справ, але ненадовго). І не просто так: крихітка Вупі!
Філософія книготоргівлі: «Слухай, у мене під прилавком сміт-енд-вессон, ти під прицілом. І якщо ти не поквапишся, я поцілю тобі прямо у причинне місце». (Також виготовляє і копіює ключі). 
Амплуа: Вупі також грає власницю книгарні у фільмі «Зроблено в Америці», де вона сяє у парі з Тедом Денсоном. 

22. Працівниця книгарні, «Глибокий сон»
Книжкова крамниця: Acme Book Shop
Важливі характеристики: Добре знає свою справу, дуже жвава. 
Філософія книготоргівлі: Ну, вона взагалі не дуже цікавиться книготоргівлею, оскільки хоче зачинити книгарню дощового дня, щоб випити віскі з незнайомцем.  Але хто міг би їй за це докоряти?
Див. також: А. Г. Гейгер з A. G. Geiger’s Rare Books, хоча у нього невелика роль. . .

21. Поп Лейбел, «Запаморочення»
Книжкова крамниця: Argosy Book Shop
Важливі характеристики: З опису книгарні Argosy в оригінальному сценарії 1957 року: «Книгарня стара, там сиро, там багато старих книжок, але важливо зазначити, що в книгарні багато реліквій часів першопроходців Каліфорнії: на стінах не лише знайомі старі мапи та естампи, але і більш вражаючі речі, наприклад, старі заявки на відкриття копалень у рамках, плакати про розшук бандитів, плакати поштової служби Wells Fargo, посудини для вимивання золота тощо. Власник, Поп Лейбел, дивиться зі схвальною посмішкою на шматок паперу, який дав йому Скотті, а Скотті уважно слідкує за ним.  Тим часом Мідж блукає книгарнею, роздивляючись естампи на стінах, але водночас слухаючи розмову. 
Філософія книготоргівлі: Знає все, розповідає все.
Також дуже загадково: Блискавка в цій сцені. Хічкок робить це знову.

20. Елен, «Елен»
Книжкова крамниця: Buy the Book
Важливі характеристики: Недоладна, смішна (фактично найсмішніша з усіх друзів, виключаючи Терезу), і, так, дуже невротична.
Філософія книготоргівлі: Якщо чесно, говорить головним чином зі своїми друзями. Проявляє гостинність до пацюків.
Пов’язано з нею: «Думаю,  ти знаєш, що у мене майже немає грошей у банку, нульовий кредит, три тисячі доларів позики на навчання у коледжі: ось те, що я маю зробити – придбати книгарню». 
Зовсім не пов’язано з нею: Менеджер книгарні, якого Елен найняла в другому сезоні і який стверджує, що стійка з кавою -  «єдина і найбільша діра» в її бюджеті. Ну гаразд, хлопче.

19. Джоел і Гарда Слоун, «Безпутна компанія»
Книжкова крамниця: Назва невідома, але книгарня належить їм і знаходиться десь у Нью-Йорку.
Важливі характеристики: Дуже зухвалі. Подивіться трейлер, щоб у цьому переконатися.
Філософія книготоргівлі: Це два продавці рідкісних книг, які підвищують свій дохід, працюючи літературними детективами, а саме – вони шукають вкрадені книги для страхових компаній. Але коли їхнього друга звинувачують у вбивстві книготорговця-конкурента, який перевозив підробки перших видань, ставки в їній грі зростають. 

18. Містер Пенумбра,  «Цілодобова книгарня містера Пенумбри»
Книжкова крамниця: «Цілодобова книгарня містера Пенумбри», Сан-Франциско 
Важливі характеристики: Дуже старий, дуже блакитні очі, дуже відданий служитель культу. Я маю на увазі культ книжок. 
Філософія книготоргівлі: «У цієї роботи три вимоги, кожна з них дуже сувора. Не погоджуйтесь на них легко. Працівники цієї книгарні дотримуються цих правил майже століття, і я не порушу їх зараз. Перше: ви маєте знаходитись тут з десятої ранку до шостої вечора. Ви не повинні спізнюватись. Ви не можете піти раніше. Друге: ви не можете гортати, читати або іншим чином оглядати книги на полицях. Діставайте їх для покупців. Це все… [Третє:] Ви маєте ретельно записувати всі операції. Час. Зовнішність клієнта. Його настрій. Як він просить книгу. Як він її отримує. Чи схожий він на ображеного. Чи носить він гілочку розмарину на капелюсі. І таке інше».
Див. також: Клей Дженнон, нічний продавець і Наш Герой.

17. Поль Мартель, «Невірна»
Книжкова крамниця: Його власна квартира в Сохо.
Важливі характеристики: Продавець рідкісних книг, дуже красивий і, до того ж, француз.  Можливо, отримав надто високе місце в рейтингу завдяки цим якостям.
Філософія книготоргівлі: Схоже, фактично спокушає дам серед стосів книжок…і це дуже гарна філософія, поки їхні чоловіки лише підозрюють.
Улюблена літературна цитата:
Найкраще пить вино у віці молодім,
Укупі з милою, з товаришем своїм.
Цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
I пить без просипу - єдине щастя в нім.
(Омар Хайям)
16. Кліфф Джейнвей, «Книга-вбивця»
Книжкова крамниця: Twice Told Books
Важливі характеристики: Колекціонер рідкісних видань, і за сумісництвом слідчий відділу вбивств у Денвері – зрештою, він полишає цю роботу, щоб відкрити книгарню (принаймні, тимчасово). 
Філософія книготоргівлі: «Денвер – це книжкове місто молодих чоловіків. Ми живемо у часи, коли перші видання Стівена Кінга перемагать перші видання Марка Твена у пропорції десять до одного, і за тією самою ціною. Ви пояснюєте це: я не можу. Мабуть, зараз у людей справді більше грошей, ніж мізків… Отже, бізнес змінився, нема чого й казати, і люди в бізнесі також змінилися. Стара гвардія померла: хай живе молода гвардія».
Або як сказала Рубі: «Джейнвей – найкращий книгар з тих, кого я бачила поза межами галузі: я знаю, що він думав про цей перехід багато років, і він справлятиметься надзвичайно добре. Він знаходить книги, завдяки яким потрапить на вершину своєї нової професії».
Див. також: Всі інші книготорговці, яких Джейнвей зустріне, відслідковуючи зв’язки мертвого «книжкового скаута».

15. Джо Стоктон, «Забавне личко»
Книжкова крамниця: Embryo Concepts, Грінвіч-Віллідж
Важливі характеристики: Палка прихильниця Еміля Флостре (вигаданого філософа,який спеціалізується на вигаданій філософії емпатикалізму) водночас цікавиться модою (яка, звісно – «претензійний і нереалістичний підхід до створення враження про себе та економіки»); її характер, дух і розум, беззаперечно, відповідають її обличчю. Так, ми маємо вірити, що воно «забавне».   
Філософія книготоргівлі: Мода програє, філософи перемагають – але якщо представники модної індустрії відвезуть її до Парижу, вони чудові.
Протест: Мені подобається Джо у виконанні Одрі Хепберн, але я жодного разу не додивилась цей фільм до кінця, тому що не сприймаю роман між Джо і Діком – Фред Астер був на 30 років старший за Хепберн, і це помітно. Не випадковість, а головна ідея цього фільму: якщо дівчина занурена в книжки і філософію, її треба причепурити, і вона стане гарною, нормальною, Якісною жінкою!

14. Маргарет Лі, «Тринадцята казка»
Книжкова крамниця: Lea’s Antiquarian Booksellers
Важливі характеристики: Любить книжки,  що притаманно людям, які виросли в книгарні; написала «кілька коротких біографічних досліджень про незначних персонажів з історії літератури»; її найняли написати таке дослідження для Віди Вінтер.
Філософія книготоргівлі: «Книгарня сама по собі майже не приносить грошей. Це місце, де можна писати і отримувати листи. Тут можна провести час в очікуванні насупного міжнародного книжкового ярмарку. На думку нашого банківського менеджера, це індульгенція, яку мій батько отримав завдяки своєму успіху. Принаймні в реальності та в думках мого батька; я не вдаю, що реальність однакова для всіх – книгарня знаходиться у центрі подій. Це сховище книг, місце зберігання всіх томів, які були написані з такою любов’ю і тепер, здається, нікому не потрібні. І це – місце для читання».

13. Месьє Лабісс, «Винахід Х'юго Кабре»
Книжкова крамниця: книгарня Gare Montparnasse, Париж
Важливі характеристики: Знає, де знаходяться всі книжки, які вам потрібні, жертвує свої запаси сиротам, а ще – він француз.
Філософія книготоргівлі: «Іншого вечора месьє Лабісс дав мені книгу. Він завжди робив так, надсилав книжки в хороші будинки. Так він це називав. У всього є мета, навіть у машин. Годинники показують вам час, а потяги привозять вас до місця призначення. Вони роблять те, для чого створені. Як месьє Лабісс».

12. Френк Доел, «Черінг Кросс Роуд, 84»
Книжкова крамниця: Marks & Co., Черінг Кросс Роуд, 84», Лондон
Важливі характеристики: Пише дуже гарні листи, фанат Йейтса (доречі, Ентоні Гопкінс справді має відношення до Йейтса).
Філософія книготоргівлі: Ну, він з радістю витрачав багато часу на переписку з американською леді, яка шукала незрозумілі, але недорогі книжки…отже, буде справедливо сказати,  що він відданий справі. А в реальному житті Доел був членом комітету Товариства працівників антикварних книгарень, які називали себе «бібліомітами».
Чому на узбережжі завжди дощ? Щоб зменшити плату за проживання в готелях.

11. Джезанна, «Лесбі, яких треба остерігатися»
Книжкова крамниця: Madwimmin Books
Важливі характеристики: Імпульсивна, горда, пристрасна та відповідальна. 
Філософія книготоргівлі: «Я продала тій жінці її першу книгу про лесбійський секс п'ятнадцять років тому, а тепер вона має справи з тими відморозками!»
Див. також: Мо, наша героїня, яка працює на Джезанну.
Сумна доля книгарні Madwimmin: Зрештою її перемагають книгарні “Bounders Books and Musak” та “Bunns & Noodle.” Мо: «Джез, я думала, що ми зробимо світ безпечним для фемінізму». Джезанна: «Ми це зробили. Щоб нас запакували і продали міжнародні медіа-корпорації».

10. Аполлон Кагава, «Одмінок»
Книжкова крамниця: Improbabilia, Нью-Йорк (хоча це не зовсім «крамниця»)
Важливі характеристики: Ініціативний, відданий батько, постійно всім цікавиться, серйозний ботан, великий мрійник 
Філософія книготоргівлі: Як продавець рідкісних книг, він живе для несподіванок і напруги полювання, завдяки чому іноді в його тенета потрапляє, наприклад, «поштова картка з рогами від Алістера Кроулі». Може скрикнути або не скрикнути, побачивши перше видання книги «Вбити пересмішника».
Девіз життя: «Гарний книготорговець ніколи не відмовляється від шансу знайти рідкісний примірник».

9. Дядечко Кузукі, «Служниця»
Книжкова крамниця: Його власний розкішний маєток.
Важливі характеристики: Тиран, садист, язик постійно чорніє, тому що його чорнильна ручка протікає. Можливо, найжахливіший книгар у цьому списку.
Філософія книготоргівлі: Колекціонує рідкісні еротичні тексти і примушує свою красиву племінницю читати їх вголос потенційним покупцям – але ненавидить справді їх продавати, і натомість виготовляє та продає підробки своїм клієнтам, які жадають їх придбати. 
Той восьминіг у камері тортур: Тремчу від самої думки.

8. Азірафал, «Добрі передвісники»
Книжкова крамниця: A. Z. Fell and Co., Сохо, Лондон
Важливі характеристики: Пристрасний колекціонер книг, любить людей, воїн. Блискучий, капризний, напевне зараз вдягнений у біле. І, звісно, янгол.
Філософія книготоргівлі: Книгарня – справді лише місце для зберігання його колекції. Фактично він «використовуватиме всі засоби, окрім фізичного насильства, щоб не дозволити клієнтам зробити покупку. Неприємний запах сирості, ворожий погляд, непередбачувані години роботи книгарні – йому це надзвичайно добре вдається». Табличка на дверях: Час відкриття книгарні: Я відчиняю книгарню для відвідувачів у більшість робочих днів близько 9:30 або, можливо, 10:00. Хоча іноді я відчиняю крамницю о восьмій, відомо, що я не відчиняю її раніше першої години дня, окрім вівторків. Але іноді я можу не зачиняти книгарню до восьмої або дев’ятої години вечора, ніколи не відомо, коли вам може знадобитися легке чтиво. У дні, коли мене тут немає, книгарня зачинена. У вихідні я відкриваю книгарню у звичний час, якщо я тут. У банківські вихідні книгарня працює, як прийнято, рано зачиняється у середу або, іноді, у п’ятницю. («Субота» див. «вівторок»). А. З. Фелл, книготорговець. 
Пасхальне яйце: Майкл Ральф, художник-постановник екранізації «Добрих передвісників», провів багато часу, розмірковуючи, якою має бути ця книгарня. «Я розмістив книгарню Азірафала на перехресті чотирьох доріг, натякаючи на чотирьох вершників Апокаліпсису і чотири сторони світу», - розповів він виданню Architectural Digest.  – «Внутрішній дизайн його книгарні повністю нагадує компас. Отже, якщо ви подивитесь у кругле вікно або на скляну стелю книгарні Азірафала, це, фактично, циферблат компасу.  На рівні мезоніну великі мідні літери, які позначають «північ», «південь», «схід» та «захід». Його офіс знаходиться на східній стороні, він був охоронцем східних воріт Едему».
Чи можете ви відвідати книгарню? Як і людське життя, вона була тут лише мить, а потім зникла.

7. Тоні та Кендіс, «Портландія»
Книжкова крамниця: Women & Women First, Портленд
Важливі характеристики: Феміністки другої хвилі, яких дуже трігерить, коли на щось вказують пальцем («Щоразу, коли ви вказуєте пальцем, я бачу пеніс!!»), а також шорти, використання таких слів, як «обладнання», упорядкування за алфавітом, тощо. Колись вони займали високі посади у видавництві   (??) та ненавиділи одна одну.
Філософія книготоргівлі: Люблять вражати і почуватися дуже безпорадними. 
Цікава теорія:

6. Дін Корсо, «Дев’ята брама»
Книжкова крамниця: Книготорговець-фрілансер, хоча у нього особливі відносини з Bernie’s Rare Books.
Важливі характеристики: Хитрий, сексуальний, «лицемірний, жадібний до грошей покидьок»… чарівно безсовісний та найкращий у своїй сфері.
Філософія книготоргівлі: Заради «Дон-Кіхота» Ібарри він піде на все.
О-о: «Диявол, містер Телфер. Ця книга створена для того, щоб викликати Диявола».

5. Джо Голдберг, «Ти»
Книжкова крамниця: Mooney’s, Нью-Йорк; Aravin, Лос-Анжелес
Важливі характеристики: Справді, справді піклується. Він робить це для вас.  Читай: одержимий, контролює, тривожний, і, знаєте, серійний вбивця. З іншого боку, у нього чудовий літературний смак.  Я маю на увазі, що він завоював це холодне серце, одразу порадивши книгу Поли Фокс «Відчайдушні герої». Якби він був справжнім, я вже була б мертвою.
Філософія книготоргівлі: Ви можете зробити людей кращими, якщо дасте їм правильні книги. І будете ними маніпулювати.
Який сноб: «Книга – набагато більше, ніж більшість рук, через які вона проходить. Деякі її просто не варті».

4. Кароліна, «Відчайдушний»
Книжкова крамниця: Carolina’s Cafe con Libros
Важливі характеристики: Віддана хірургиня-любителька, влучно стріляє, власниця книгарні у місті, де ніхто нічого не читає. Крутіша за всіх інших у цьому списку. Філософія книготоргівлі: Книгарню може фінансувати/вона може бути прикриттям для наркоторговця Буко, але, принаймні, книгарня належить їй. В основному. Загалом. А якщо ні, вона отримає гроші, сховані у книжках.
Наприкінці: «Я завжди казала, що все розвіється, мов дим».

3. Вілл Такер, «Ноттінг-Гілл»
Книжкова крамниця: The Travel Book Company, Ноттінг-Гілл, Лондон
Важливі характеристики: Скуйовджене волосся, розбите серце, має славу поганого сусіда по кімнаті. 
Філософія книготоргівлі: Багато бурмотіння. Намагається спрямувати клієнтів до книг за допомогою смішних інцидентів з кебабом, і зазвичай йому це не вдається. Спроби не дозволити клієнтам ховати книжки в штани не набагато успішніші. Як це працює для нього? «Класика. Абсолютна класика. Прибуток від продажу. . . мінус 347 фунтів.»
Книги – це магія: «Дуже корисні для боротьби з пожежами, щоб завернути рибу, такі речі».
Голос за кадром: «Це була ще одна безнадійна середа, я йшов через ринок на роботу, трохи підозрюючи, що цей день змінить моє життя назавжди. Доречі, ця робота – моя маленька туристична книгарня, тут продаються книги про подорожі – і, чесно кажучи, продаються не дуже добре».   
Чи можете ви відвідати цю книгарню? Прототипом книгарні у фільмі стала крамниця The Travel Bookshop, яка зараз зачинена. Але на її місці ви знайдете The Notting Hill Bookshop. Наскільки мені відомо, Х’ю Грант там не працює (поки).
2. Бернард Блек, «Книгарня Блека»
Книжкова крамниця: однойменна «Книгарня Блека» («Я збирався назвати її «Світ лосин», але знаєте, які люди тупі; довелося б їм пояснювати!») 
Важливі характеристики: Буквально всі вони погані, але найкращим чином.
Філософія книготоргівлі: «Що вони від мене хочуть? Чому вони не можуть залишити мене у спокої? Я маю на увазі – що вони від мене хочуть?»
Але насправді: Бернард Блек – це всі ми у наші найгірші дні.
Цікавий факт: Ділан Моран, виконавець ролі Бернарда, також грає злодія Руфуса у «Ноттінг-Гіллі». Чоловіки просто люблять книги, а ви не знали?

1. Кетлін Келлі, «Вам лист»
Книжкова крамниця: The Shop Around the Corner, Нью-Йорк 
Важливі характеристики: Поганий смак на бойфрендів, ностальгія, безнадійно романтична, не їсть гарнір.
Філософія книготоргівлі: Професійна, особиста, віддана, дружня до дітей – таку філософію ви знайдете лише в маленьких місцевих книгарнях! 
Іноді: «Іноді я розмірковую про своє життя. Я живу маленьким життя – ну, цінним, але маленьким – і іноді я запитую себе: я живу так, тому що мені це подобається або тому що мені бракує сміливості? Багато з того, що я бачу, нагадує мені щось, про що я читала у книжках, чи не могло б все бути зовсім інакше? Насправді я не хочу отримати відповідь. Я просто хочу відправити це космічне запитання у пустку. Отже, на добраніч, люба пустко».