не стачило сліз, бурчаки, корчовина
на ниві життя, в вирій пташкою лине,
розкрилившись думка,
край неба в міжхмар’я… ну, чім не чаклунка?..
стікає мовчання, в дощі, пустоцвітом…
не видко в нім зав’язі, небо, як сито,
відмежує зорі від морока ночі,
нам доста докорів, а місяць регоче, –
так ладно будяччям, там, ген за тернами,
душа поросла…це вже схоже на драму…
знов віри чуття та зневіри вагання
ховають літа сльози серденька ранні…
не дарма ж зловила той порух чаклунства,
бо туга злослива,під маскою юдства,
сховала свій жах та мармизу потвори…
і ось та межа, де не сльози, а зорі
нам вкажуть стежину до світлого завтра,
де вітер дме в спину, де я по Декарту* –
існую, бо мислю, інакше не вмію…
ті помисли чисті, я з ними мужнію…
* "Мыслю, следовательно, существую"
17.11.2021