Димитр Симидов
МИ
Приречені втіху шукати віднині
у вічному чарі безсмертного слова,
ми — людство звичайне, що завжди готове
уклінно підносити гімни в пустині.
Над нами надвисли беззорі покрови,
на мерхлі обличчя насунули тіні.
Роздмухайте ватру, самуми неспинні, —
хай спалить те полум’я наші закови.
Проте не ждемо ми ні ласк, ні пощади,
навіки священна є наша лампада,
ми сильні у прагненні до перемог.
Ми гинемо тут на землі, безіменні,
та в нас не згасають скрижалі священні:
«Зачин всьому — слово, і слово це — Бог!»
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Димитър Симидов
НИЕ
Осъдени вечно да дирим разтуха
в безсмъртния чар на безсмъртното слово
ний тръпнем от болка и вечно готови
възнасяме химни в пустинята глуха.
Над нас се надвисват беззвездни покрови,
ликът ни е блед, а ръката ни — суха, —
о, нека пустинен самум да раздуха
пламтящия огън на наще окови.
Но ний не възнасяме зов за пощада
и вечно е девствена наща лампада
и нашия образ е светъл и строг.
Безименни гинем ний тук на земята,
но в нас не угасват скрижалите святи:
«В начале бе слово и слово бе — Бог!»