Океан страхітливий
Безжальний, разючий
Виє вовком самотній,
Приваблює жертв.
Что ж ты милый, скулишь так?
Хто встромля в тебе стріли?
Стріли? Хіба то стріли?
Промені сонця, доріжка місячна, та блискавиці грому. Та й кому є діло до мого життя? І тобі я не милий...
Я один. И так было написано
Было и будет покуда живу.
Разве Ветер не друг, тот что воздуха гребнем чесал твои волны?
Гнав отари хвилясті твої
Вдалечінь, туди, де за горизонтом
Видніється новий світ.
Як давно то було...Чи ні...Вже не пам'ятаю...
Стерті сторінки минулого...
Друже мій, чи не захворів ти?
Я просто старий...
Облиш, какие твои годы?
Більші, ніж здається
Менші, ніж потрібні для розуміння.
Пам'ятати тут нічого. Скажи, хто поруч тебе, хто тобі вірші складає?
Я здесь один, отголоски лишь прошлого
Что беспрестанно терзают...
Пане мій Океане, прокинься друже, ти мариш! Невже ти кохану свою не впізнаєш? Друзів найкращих твоїх, родину твою, твоїх батьків?!
Я навечно потерян.
Болезнь Альцгемера страшная иль амнезия от травмы?
Время. Вечность и немного ещё тоска по товарищам прежним, разлучили меня и насильно заточили среди континентов. Было время не пять океанов…
Писали я и Марія Давиденко 8 грудня 2021