А это вот - наш город, он у страны на востоке.
А это вот мы, а это - наш потайной язык.
На Рождество мы выходим, чтобы разбить витрины,
Чтобы царя на Запад в его Вифлеем проводить.
Говорим ему: царь, послушай, пора уходить с востока.
Пора тебе, царь, на запад из этой привычной беды.
Там все говорят убеждённо о нашей здешней свободе,
будто и правда знают, как с нею дальше быть.
Говорят о нашей свободе с кафедры и со сцены.
Иди же туда из привычного нашего бардака.
Там же возле спасителя толпы стоят из местных.
Скажешь, что ты с дарами - пустят тебя тотчас.
Выслушай, что они скажут тебе непростому такому.
Потом объяснишь, как дальше всем нам здесь быть и жить,
куда девать нашу веру - гаснущую такую,
как вообще принимать нам её атрибуты и суть.
Им там нормально, им солнце светит в оконные рамы,
и детский смех заполняет все коридоры их.
Ты им, похоже, не нужен со всеми твоими дарами.
Они вообще не верят,что с востока с добром идут.
Они о себе так мыслят, будто в землю семя бросают,
и считают, что справедливость - это зверя загнать.
Но не стоят семян разбросанных их знания о спасеньи
без нас, без людей с востока, не верящих ни во что.
На западе эти люди к зимовке готовятся снова.
Как зимние шрамы по коже бегут к горизонту Карпаты.
Но этот малец родился, чтобы поняли мы наконец-то,
что нам выгребать всем вместе - иначе совсем никак.
Он нам объяснит всё, конечно, когда и сам всё изучит,
а после полями ночными он к нам, конечно, придёт.
И пусть наша вера будет, как сломанная ключица,
но так ли иначе, - другому никто нас не научил.
А в городе нашем нынче и радость живёт, и тревога.
Здесь давние правят порядки, а новых не завели.
Шагает Царь наш с Востока и спрашивает дорогу.
Идёт,
топчет снег новорожденный,
колядками греет слух
Перевод 2022 (© Вит. Чел.)
***
ОРИIНАЛ © Сергiй Жадан
Це ось наше місто – стоїть на сході країни.
Це ось ми, це ось наша мова таємна.
На Різдво ми виходимо із будинків, б’ємо вітрини.
Проводжаємо свого царя на захід, до Вифлеєма.
Кажемо йому: царю, час рушати зі сходу.
Час рушати на захід із цієї скрути.
Там усі так упевнено говорять про нашу свободу,
ніби справді знають, як з нею бути.
Говорять про нашу свободу на кафедрах і сценах.
Піди туди зі звичного безладу та розпусти.
Там довкола спасителя, мабуть, стоїть натовп місцевих.
Скажеш, що ти з дарами – тебе пропустять.
Послухай, що вони скажуть тобі такому.
Поясниш потім, як нам усім тут бути,
куди дівати нам нашу віру – таку зникому,
як нам узагалі сприймати її атрибути.
Їм там добре, їм сонце світить у віконні рами,
і дитячий сміх заповнює коридори.
Ти їм, мабуть, і не потрібен зі своїми дарами.
Вони взагалі не вірять,
що зі сходу може бути щось добре.
Вони так говорять про себе, мов кидають у землю насіння,
і так говорять про справедливість, ніби заганяють звіра.
Але чого варті їхні знання про спасіння
без нас – людей зі сходу, які ні в що не вірять?
Вони тепер на заході готуються до зимівлі.
У них там, мов шрами по шкірі, проходять зимові Карпати.
Але цей малий народився, аби ми всі зрозуміли,
що нам так чи інакше разом вигрібати.
Він нам ще все пояснить, коли сам навчиться,
він ще прийде до нас полями нічними.
Хай наша віра буде ламана, як ключиця,
але так чи інакше – іншої нас не навчили.
В місті тепер стільки радості і тривоги.
В місті добре працюють давні порядки.
Іде Цар зі Сходу, питає у всіх дороги.
Іде,
топче сніги,
співає колядки.
2019
Рисунок Йозефа Лады