/внутрішньо-наївне/
ніжність лишається, ніжність собі мовчить,
дивиться в дзеркало, каже: нема причин
шило на мило міняти, хоч краще шило,
щоби підшити до серця поближче біль.
ніжність лишається в місті і не трубить:
хто її першим у спину чи ні поцілить.
далі любов, хай банально, збира листи,
пхає в наплічник і дума, як донести,
щоб не спалили в ім'я чергової ватри.
ясно, що це нерозумно, взяла би ніж –
ніжність всміхається й змучено каже: ріж
теплі конверти, бо літери того варті.
щоби їх винести, поки нема ярів,
щоби коли буде треба пройти поріг –
той больовий, за який і ступити дико,
ми не сахнулися правди, брехні, обох,
хто б не поцілив, тримали в руках клубок
міста, в якому темніє і еврідики
знають історію, знають, що проти них
все ще повернуть, та це не найбільший гріх,
власне, вони не здадуться й підуть до бою.
й майже дійдуть до початку чи до кінця,
поки не вислизне з рук безпорадність ця
й погляд знайомий – затнеться чи вб'є любов'ю
12/02
**
до завершення дня недовершено шість хвилин,
до любові – хвилинна вічність,
у якій неважливо навіщо і хто створив
не колишніх, а неколишніх –
неоновлених часом і не застарілих для
коливань і магнітних сплесків,
що опівночі чують, як в небі пливе земля,
і пірнають за нею в плесо,
де шовковиці ночі нестерпні такі, немов
доторкнешся – помреш, воскреснеш
стиглим звуком, що вибухне соком мов,
де всі літери вільні вперше,
не складаються в рими, рядки, слова,
не вмирають – як сніг, що тане
на губах, що читають весь світ з нуля,
поки голосу спраги стане.
15/02