Щось відчувати вона більше вже не в змозі.
Є тільки жах що ледве стримує душа.
Росте калинонька самотня при дорозі,
тримає зламане поранене гілля.
Навколо неї наче підлий біс танцює,
паскудний, західний, мерзотний вітерець.
Та ураган міцний зі сходу провокує.
І байдуже йому який кінець.
Роздмухує вітри і урагани.
Накружує й наплясує сварки.
Когось оббреше, а когось іще й підставе.
А сам сховається подалі від біди.
Тепер знесилена калина засихає.
Та ледве стримує пошорхлую листву.
А вітерець підступний підло підстрікає.
І знову підставляє під біду.
То заморочить,
то закружить, то в мить зникне.
То безсоромно зазиває буревій.
Розхитує гілля її поникле.
Вона ж довірлива, а він хитрун лихий.
Назагравався, накружлявся та де й дівся.
І раптом зник собі залишивши саму.
Колись цвіла собі калина мов цариця.
А від тепер вона у смутку та в жалю.
Її душа не відчуває більше й болю.
Вже не залишилось ні слів ні почуттів.
Якби ж то, тільки б трішечки покою,
від тиску ураганів та вітрів.
А ще й стеблину та коріння роздирають,
та між собою ділять жадні хробаки.
З середини калину пожирають.
Ніяк все не нажеруться вони.
Знедолена, самотня, безпорадна.
Та все ще довіряє вітерцю.
А він ще дужче намагається нахабно,
роздути лихо,
та накликати біду.
З обох боків тепер змагаються що сили, вітри.
А поміж ними ледь жива.
Тримається калина при долині.
Вимолюючи дозвіл на життя.
5 апреля 2022г.@