В граните обелиски, как медузы,
Ползли, ползли и выбились из сил –
На кладбище расстрелянных иллюзий
Уж не осталось места для могил.
О, сколько вер зарыты в землю разом,
О, сколько счастий обратились в прах.
Душа пылает, свирепеет разум.
И ненависть хохочет на ветрах.
Прозреть бы всем обманутым посулом,
Ожить бы всем убитым – а тогда
хулу мильоноустую б взметнуло,
и небо раскололось от стыда.
Дрожите, мясники! Вам мысль - обузой?
Не мерьте жизнь аршином, что вам мил!
Вы слышите? На кладбище иллюзий
Уж не осталось места для могил!
Уже народ – одна сплошная рана,
От крови той вошла во вкус земля,
Но каждому карателю, тирану
Уже свита и ждет его петля.
Растерзанных, затравленных, убитых
Восстанут души, совершая суд,
И упадет на самодуров сытых
Вся ярость их проклятий неизбытых,
Тогда апостолов злодейств несмытых
Деревьев ветви славно вознесут!
Василь Симоненко – Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!