В. Симоненко
Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я… Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття —
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
***
Возможно снова пушки в бой пойдут,
И танк сомнёт пшеницу в ярком поле,
И будет плакать и кричать от боли
Мать, когда сынов отправят на войну.
И кто-то на прощание целует милую,
И слезу скупую он рукой смахнёт,
А может кто-то потеряет веру, силу,
Только жизнь свою спасая, он живёт.
Кто-то, но не я... Не стану киснуть,
Хоть, как не больно может будет мне,
За нашу землю милую, лучистую,
Я буду рад принять огонь за всех- себе.
За тех детей, что посещают школу,
За матерей, уставших от труда,
За наши вербы стройные у дома,
За наши дни прекрасные тогда...
И тут ни слёз, отчаяния не надо,
Излишни будут слёзы и нытьё.
Живёт лишь тот, кто жил и верил в чудо,
Борясь за жизнь людей, а не себя.