Буває напишеш і хочеться все – на шматки,
думаєш, дивишся – от олівець невдаха!
Де він бере непотріб та помилки?
То спересердя... може від болю, від жаху?
Не залатати щось у середині – чорна діра –
заздрісна, мстива, хижа, лиха ненажера,
латку не знайдеш – так і пече з-за ребра,
наче тортури, наче під церквою жебраєш.
Довго по тому ні слова, ні пісні птиці,
в двір, вже пожовклий, в'язів летить безпорадність.
Осінь підступна – майже руда лисиця –
не тільки тебе обкрадає на сміх і радість.
Ні ворожба не зупинять, ні навіть сіль
дрібок-образ і надій, що не здійснені знову.
Вітер зганяє хмарні шовки звідусіль,
щоб закривати зоряну першооснову.
І остигаєш, літне ховаєш тепло
під трохи подертою та затишною шаллю.
Все ще не сумно і осінь це зовсім не тло.
До виднокраю далеко брести віршами.