«Ніхто не знає, що таке війна, доки не відправить туди свого сина.»
/Жозеф де Местр/
*******************************
Коли ніхто не бачить... плачу.
В душі ховаю смуток, біль.
Життя - нелегка то задача -
Комусь як мед, комусь як сіль.
Ходити в чорному навчилась,
Залила в свої вени сталь.
Я посміхатись розучилась...
Без посмішки живуть на жаль.
Війна у душу цвяхи вбила...
Немає сили більше жить.
Півроку як зламали крила.
Півроку як мені болить!
Невже багато я хотіла?!...
Ковток світанку й тиху ніч.
Душі немає, лишень тіло,
І я зі смертю віч-на-віч.
Я б за дитя життя віддала -
Йому би жить іще та жить...
Я, сина свого поховала...
Там, з ним, душа моя лежить.
Він не приїде в тиху осінь...
Я не торкнусь його руки.
Залишив в пам'ять неба просинь
І болем сповнені рядки.
Коли ніхто не бачить... плачу.