Коротка зустріч за кавою,
Вона змінила зачіску…
Їй личить, але відчувається, що вже не та…
Він починає з мАлого, шука в розмові зачіпки:
- Столиця,- каже,- така ж гарна, ніби і не йде війна…
Вона киває й робить поспіхом
Ковток гарячого та пінного флет-вайт.
Йому не вистачає слів, не вистачає розмаху
На мить спинити її погляд на своїх вустах.
Вона періодично поглядає на годинник,
І знов кладе на стіл айфон екраном вниз.
Він думає: невже у неї вже все охололо й стихло,
Невже я став останньою з її психологічних криз?
Невже усе забулось і вона не згадує?
Чому цей жовтень так її змінив?
І він не зна, чи варто ще
Питати щось та підбирати слів…
І він мовчить, і нависає пауза.
Він опускає очі. Всі ці місяці чекав дарма…
Ця осінь і ця зустріч як стихійні лиха сталися
Й принесли лиш розчарування й каяття…
- Ти знаєш?- Її голос раптом пробирає, як сирена,
Немов сповіщення ДСНС,-
Я не тримаю зла, я не ображена на тебе.
І сподіваюсь, що ти теж.
Вона всміхається. І погляд дійсно щирий.
Їй треба бігти: справи, дощ, година пік…
А він лишається у цьому київському вирі.
Він сам на сам із тим, чого сказати їй не встиг.