Проти ночі Музя Пегасько лютувала біля дзеркала. Ліве око, в якому лопнула судина, палахкотіло вогняною квіткою і запрошувало до пекла. А завтра, у земній подобі, Музя мусила бути у столиці на дуже пихатому збіговиську. Забуття ночі не поглинуло жах, носика торкнувся шкарубкий язик ранку...
Над сліпучо білим комірцем блузи грала посмішка та сяяли очі - криваве і яскраво блакитне. Мережана білизна кольору лівого ока під маленьким чорним костюмчиком додавала куражу. Шпільки приросли до ніг. Потойбічний погляд розіпнув три кордони, попри схоплене у поспіху замість службового посвідчення про курси крою і шиття тридцятирічної давнини. Музя царювала на власному Хеллоуіні. Зарозумілі чоловіки припиняли розмови й витріщалися на неї, розфуфирені дами нервово підправляли вбрання, фоторепортери звужували кола.
Це швидко їй набридло. Вона нюркнула до свого світу, розчохлила крила і шкрябнула пір‘їною на кармінному листку сумаху оленерогого:
Шкарубкий язик ранку відлизує мене з піднебіння ночі, піднебесся сну. І, радше, збуджує, ніж пробуджує. Радше, ... чуттЄва.