Такі незначущі дрібниці,
такі непізнані страждання...
це тіло вмерти не боїться,
хоч знає, що живе востаннє.
Це тіло втомлене до краю,
від бід відбитися несила...
воно з народження вмирає,-
не змігши відростити крила.
Змирилося з бідою й лихом,
залИшило в минулім мрії...
це тіло немічне і тихе,
саме себе не відігріє.
Воно про душу ніц не знає,
а в Бога вірить... та не дуже...
не обирає пекла, раю.
Йому давно все те байдУже.
Так би і згинуло, бідове,
та Господу погратись любо,-
Він шле ілюзію любові
за мить до згуби...