ДичавІла в самотній своїй шкаралУпі,
а проте всіх, хто стукав,- я гнала мітлою.
І гадала, що тісно жить з кИмось укупі,-
ані простору, ані покОю.
Шкаралупа урешт на куски розламалась і прийшлося мені познайомитись ближче
з білим світом ,який я донині не знала,
тільки чула, як вітер розлючено свище;
як старезні дерева видавлюють стогін,
наче їм болять ноги...
Дивний щебіт пташиний влітав в мої вуха;
сміх малої дитини бринів недалеко;
зовсім поряд дзижчала набридлива муха,
а у небі з землею прощався лелека... Хай там як, відтепер ні покою, ні даху,-
лише скупчення стрАхів.