Зима наклала полотняну сорочку, гаптовану французькими вузликами козулиних ратиць,
на оголений пристрасною осінню ліс.
На білому тлі берізки замурзані, граби, що не поступаються їм у стрункості, зеленувато-сірі,
корабельні сосни брунатні знизу й гаряче червоні зверху, крихітні сосонки оливкові,
шерехаті дуби бурі.
У похмурості, що зводить шосту ранку та шосту вечора до саме-той-мюнхгаузенівської
шостої дня, глиця ялин і сосон не зелена, а сивувата. Смарагдові лишень „ялиночки”
стовпчиків лісництва.
Трактори з причепами кругляка на початку тижня перетворять вершковість доріг на
капучино.
А поки крокую по свіжому снігу без остраху заблукати - сліди виведуть, і балакаю до Вас.
Якби наяві, то вже набридла б.
Сповнені чергового передочікування дива куці грудневі дні ринуть до новорічно-різдвяної
метушні.
Непереборний оберіг Вашої поезії і Ваша стримувана усмішка дарують мені свято щодня,
дарують мені мене.
Чим віддячити? Бо ж маю тільки оцей незугарний зовні день із живими спалахами
обдовбаної дятлом соснової кори у серці.
Із жаркими спалахами.
Така дрібничка.