* * *
Вечоріло на душі і в небі. Зажурилась осінь…
Оре Місяць чорну вись із лампадкою на носі
Й засіває в лан безмежжя срібне зерня-зоре
У безкрайнє небезхмарне і глибинне поле.
Десь у всесвітах куняє спокій прірв в хаосі,
А в приземленні все блудять думи безголосі,
Наче припняті. І тихі. Мерехтять: ох, Доле,
Таки втяла й щастя вкрала, а вернула горе.
Оксамит в тернах стелила, а ті душі – босі!
Серця росами умила й кров’ю сліз в сполосі
І забулася небого. Марнота навколо… Боле,
Чом жива ти? Сподівання, що давно вже кволе,
Не дає сконати? Здохни! Врешті ж в тому льосі
І забудь про Бога. Світ замовк вночі. В нім досі
Ґвалт війни й любові. Віри! У раю! Де цвіту море
Мало б квітнути безміри й де кохання – неозоре…
Павло Гай-Нижник
9 листопада 2022 р.