А час – воронячий гамір
та вітру густий гребінець.
Заклання безгрішних овець.
А десь засипає снігами
ущент розпатланий світ,
латає й гіпсує рани
моєї святої землі.
Уже не похибиш, хто правий.
До миру будуєш пліт
із слів замерзлих, грудневих.
А з неба – свята вода –
дощ живий, не свинцевий,
на листя померле спада.
*
Давай, прокидайся, хоч день сивий-сивий
блукає неначе той грак.
Шукає між листя померлого милість,
і інших не відає справ.
А в'язи стійкі, як вояки, тримають
лахміття пожовкло-рябе,
прокинеться вітер з північного краю
і все пошматає.
Пряде
із слів непоправних хистку ненадію
на хмарний, нелагідний день.
Шукає між люди тремкого притулку.
Не раді.
Льодяним дощем
по струнах дерев награє гами-звуки
від болю.
Від смерті іще.
*
Хай тиша шелестить дощем
між гілок, листя,
стікає благодать. І щем
з небес пролився.
Та ось знімає вітерець
набридлу ковдру,
і сонце зверхньо гріє весь
пейзаж навколо.
І десь між голих змерзлих вій
дерев поснулих
мете любові буревій
і снить минуле.
А може мариться садам
серпанок квітів.
Я все за рай отой віддам.
За мир у світі.