Двадцять четверте. Третя ночі.
Не сплю. Думками біля сина.
Від сліз... пустими стали очі.
Від горя вицвіла хустина.
Учора небом плили гуси,
Немов сказати щось хотіли.
Ви чуєте мене, матусі,
То ж наші хлопчики летіли!
І серце рвалося від болю...
То ж були наші з вами діти!
Вони загинули за волю,
Щоб ми могли життю радіти.
Не вірю в те, що час лікує!
Та як, коли розбите серце?!
Коли я подумки цілую,
Ту землю, де зостались берці.