Погляд буравить Небо і не моргнЕ...
наче скляний з учора, ще й дірка в грудях...
хтО зна', як Небо, та наскрізь пропік мене,-
плаче душа РіздвЯним дощем у грудні.
Я би змирилася з тим, що чудес нема,
й Смерть - найсильніше явище в цьому світі...
але чому тоді плаче навзрид зима,
мов вбиті воїни, то її власні діти?
Межі розмиті... хтось очі скляні закрив.
З Неба ні звуку, мовляв так і має бути.
Тре'десятина? То ліпше мене бери. Вибух створи, чи сипни до борщу отрути.
Хай лише діти не гинуть... хоч у Різдво.
Чи в моїй жертві ні сенсу нема, ні сили?
Боже, волаю, про наше згадай рідство!
Скільки землі ще покриють новІ могили?