У полоні німих, феєричних істерик,
де ні звука, ні слова... з очей ллється виск.
Ні тоді, ні тепер не відкриються двері,
б'є у голову тиск.
Більше нІчого світу сказати. Убогі
мантри, руни, таро... з під завалів - маля!!!
Бездиханне. Щоб жертвою втішити Бога,
умертвила дитинку Земля.
Вщент розбита світомість, тому я не плачу,
тільки серце ледь-ледь кров по тілу жене.
Скільки тих янголят, душ безгрішних, дитячих
пролетіло за рік крізь менЕ?!
Ох, завити б щосили і впасти замЕртво,-
де терпцю взять на стільки смертей?!
ЗЕмле, Богу не тре' закривавлені жертви,-
особливо - дитя золоте.