Иван Франко, со сборника «Увядшие листья»
ПЕРЕВОД
IV
За что, красавица, я так тебя люблю,
Что сердца разрывается аорта,
Когда меня не замечаешь гордо,
За что грущу, и мучусь, и терплю?
За то, как ты идешь и гордо, и красиво?
За тайну, что в груди ты молчаливо прячешь?
И видно по глазам, что иногда ты плачешь,
И душно на душе, порой невыносимо.
И, кажется, душа твоя как птица бьется,
И на лице своем, сама того не зная,
Ты грусть покажешь, как пятно на солнце...
Готов я в этот миг отдать за тебя душу,
Но вдруг я слышу смех - улыбка твоя злая
Пронзает, как кинжал, а может даже хуже.
V
Раз мы встретились случайно,
Говорили пять минут,
Так обычно и нечайно,
Будто бы односельчане,
Что по городу идут.
Я спросил такое что-то,
Что смутил, наверно, Вас,
Про идеи полным ходом
Стал болтать я мимоходом,
Не туда повел рассказ.
Вы спокойно, величаво,
И рассудно рядом шли,
Интерес Вы потеряли,
Мы разошлись, не выпив чаю,
Как в море корабли.
Ты кивнула головою
И попятилась назад.
Я стоял, как будто болен,
И бессильный за тобою
Посылал в погоню взгляд.
Улетало мое счастье,
Как от снега журавли;
Два-три слова подходящих,
Искренних и настоящих
Удержать его могли.
Чувствую, что эту битву
Я позорно проиграл,
По душе скользнула бритва,
Как же горько и обидно
От любви я пострадал.
XIII
Часто, чтобы заглушить
В сердце боль и муку,
Мысленно тебя убить
Поднимал я руку.
С улиц собирал я грязь,
Камни, и со злостью
Их, совестью не грызясь,
Бросал в твой чистый образ.
От безумия кричал,
Как пьяный безумец;
В то же время ощущал
В сердце своем ужас.
Дурь прошла. Я пил вино
И себя стыдился,
А твой образ все равно
Чистотой светился.
XIV
Стеною непреодолимой
Судьба нас разлучила.
Растут шиповник и рябина,
Но между ними пучина.
Смотрю я на тебя украдкой,
Но подойти не смею.
Держусь, как будто все в порядке,
Но, как пацан, робею.
И ты исчезла! Как в лесу я
Остался без тропинки.
Не поминайте, люди, всуе,
Близки мои поминки.
XIX
На судьбу не жалуюсь я вовсе,
Матерью была она хорошей.
Ведь когда коса колосья косит,
Не один цветок срезает тоже.
Тяжело коса нашла на камень,
И цветок издал последний возглас,
Сердце рвется под семью замками,
А душа летит в открытый космос.
Но коса об камень не сломалась,
Труженик метал цветки на ветер;
Он косил, а на дворе смеркалось,
Дома его ждут жена и дети.
Іван Франко, зі збірки «Зів'яле листя»
ОРИГІНАЛ
IV
За що, красавице, я так тебе люблю?
Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так і мучусь і терплю?
Чи за той гордий хід, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і шепче: «Тут сповито
Живую душу в пелену тісну?»
Часом причується, що та душа живая
Квилить, пручається, — тоді глибокий сум
Без твого відома лице вкриває.
Тоді б я душу дав за тебе. Та в туж мить
З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,
І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.
V
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль —
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються зза трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї —
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела;
Ми розстались мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як-стій;
Яж, мов одурілий, стою
І безсильний за тобою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут-отсе!
Два-три слова щирі, милі
І гарячі булиб в силі
Задержать його на все.
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов…
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем пяна,
Безнадійная любов.
XIII
Я нелюд! Часто, щоб зглушить
У серці люту муку,
Я чистий образ твій убить
Здіймав проступну руку.
Я з вулиці болото брав,
Каміння кременисте
І кидав ним у образ твій,
В лице твоє пречисте.
Я мов безумний лютував,
Мов п’яний у нетямі,
Хоч чув, що власне серце рвав
Злочинними руками.
Та як минув скажений дур,
Я чувсь брудний, недужий,
А образ твій яснів з душі,
Мов сонце верх калюжі.
XIV
Неперехідним муром поміж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас між двома берегами,
Моя ти ясна, непривітна зоре!
Ще здалека слідить тебе мій зір,
Твій свіжий слід я рад би цілувати
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір.
Та щезла ти! Мов в лісі без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Підтяті думи, не провадять ноги,
А в серці холод… Дим довкола, дим!..
XIX
Я не жалуюсь на тебе, доле:
Добре ти вела мене, мов мати.
Таж де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати.
Важко плуг скрипить у чорній скибі,
І квітки зітхають у сконанню…
Серце рвесь, уста німі, мов риби,
І душа вглибляєсь в люту рану.
А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби й незарослі рани
Нове сім’я, новії надії,
І вдихаєш дух життя рум’яний.